§ 13. Деякі наукові концепції сучасної держави: перехідної державності, держави «загального благоденства», «конвергенції», «глобалізації»

XX століття дало ряд наукових концепцій сучасної держави, що зу­мовлено політичними процесами, які відбуваються в ньому. Вони акту­альні й в XXI столітті. Так, специфічний шлях розвитку державності деяких країн Азії й Африки (державна влада тут була узурпована пар­тійною верхівкою) породив у колишньому СРСР наукову концепцію так званої перехідної державності. Перехідна держава не вписується в рам­ки марксистсько-ленінської формаційної типології (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Вона не підпадає і під критерій цивілізаційного підходу.

Перехідною проголошувалася державність, що виникає в ході на­ціонально-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на рі­знотипні виробничі відносини. Надалі, у міру переважного розвитку пануючої форми власності (тут уже застосовується формаційний крите­рій), подібні держави повинні примкнути до певного історичного типу держави — капіталістичного чи соціалістичного. Так виникла дифере­нціація перехідних держав на держави соціалістичної орієнтації (орієн­туються на общинну, загальну власність) і держави капіталістичної орі­єнтації (орієнтуються на збереження приватної власності).

Перехідні держави були в усі історичні періоди. На європейському континенті, де позначився класичний варіант їх розвитку, — це держави перехідні: а) від рабовласницького типу до феодального; б) від феода­льного до буржуазного (капіталістичного); в) від буржуазного до неокапіталістичного (інакше — до посткапіталістичного).

Україна також переживає перехідний період, але іншого рівня. Вона знаходиться в числі постсоціалістичних держав, що взяли курс на гума­ністичний демократичний правовий розвиток.

Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі та ін.) висунута в середині XX ст. щодо розвинутих капіта­лістичних держав (так званих «максимальних» держав). Ця теорія по­явилася як противага, антипод концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтручання держави в еко­номічну сферу, у відносини робітника і підприємця, у соціальні питання. Теорія держави «благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж. М. Кейнса, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя є панацеєю від усіх соціальних незгод, засобом згладжування класових протиріч, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою колишню кла­сову сутність завдяки встановленню прогресивних податків, перероз­поділу національного доходу, наданню соціальних послуг та ін.

Концепція держави «загального благоденства» є одним з варіан­тів теорії соціальної держави.

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст. (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умо­вах науково-технічної революції (НТР) втрачаються розходження між капіталістичною і соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна в одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави виявляється в елементах планування і державного регулювання економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у ви­коріненні «зайвої твердості» центрального державного керівництва, визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного плюралізму і мирного співіснування в галузі ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, втратить класо­вий характер і суспільно-політичне забарвлення (капіталістична і соціалі­стична), керівництво перейде до менеджерів (управлінців) — особливого шару, що виник у ході НТР. Ця теорія була антиподом марксистсько-ле­нінської теорії про відмирання держави і переростання соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування.

В СРСР також виникли течії, засновані на вихідних положеннях цієї теорії. Наприклад, академік А. Д. Сахаров (відомий російський право­захисник) визначав конвергенцію як «реально происходящий историче­ский процес сближения капиталистической и социалистической мировых систем, осуществляющийся в результате встречных плюралистических изменений в экономической, политической, социальной и идеологи­ческой сферах».

Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різні соціальні системи, є раціональними. У XX і особливо в XXI ст. змінилася соціаль­но-правова характеристика буржуазних держав, колишні «соціалістичні» держави, у тому числі й Україна, перейшли на ліберально-демократич­ний шлях розвитку. Конституційною моделлю для них стала знакова для всього людства концепція демократичної, соціальної, правової держави. (Див. Главу 8.)

Теорія «глобалізації» (світової держави) виникла на рубежі XX і XXI століть. Родоначальник — автор терміна американський економіст Р. Робертсон. Ця теорія йде далі теорії «конвергенції», оскільки ствер­джує не тільки про зближення держав, але ще й про стирання держав­них кордонів у результаті уніфікації всіх сфер життєдіяльності різних суспільств світу. При цьому еталоном (зразком) для всіх держав світу є західний світ, його цінності, ринкова економіка, технологічний про­грес — до них повинні «підтягуватися», добровільно чи примусово, усі суспільства планети і на їх основі передбачається побудова світової політичної системи, світової держави («загальної всесвітньої цивілі­зації»). Крім того, Захід одержує статус арбітра у вирішенні конфліктних ситуацій на планеті, що особливо стосуються гуманітарних цінностей, аж до втручання в справи будь-якої держави з метою їх відстоювання. Колишня «ідея держави» проголошується менш цінною і значимою, ніж світова держава. Показниками поступового стирання державних кордонів (у такій інтерпретації «глобалізації») служать існуючі наднаціо­нальні, міжнародні та європейські структури, співтовариства та співдру­жності (Міжнародний валютний фонд, Міжнародний Гаазький трибунал, Міжнародний кримінальний суд, ООН, НАТО, Європейський союз та ін.), що відпрацювали механізми нав'язування своїх рішень державам.

Ця теорія має міфологізований характер, оскільки вважає за можливе побудувати всесвітнє цивілізоване суспільство у формі світової держави в результаті усвідомлення необхідності його створення всіма суспільс­твами планети. Вона базується на ілюзіях про те, що таке усвідомлення відкриє шлях до інтеграції, демократії і співробітництва, до подолання соціальних протиріч. Зовсім не враховуються можливі негативні наслід­ки глобалізаційного процесу (соціальні конфлікти, конфронтації цивілі­зацій, загроза міжнародного тероризму та ін.). До того ж пропагується гегемонізм держав Заходу над всіма іншими.

У теорії глобалізації є як прихильники, так і супротивники, на думку останніх глобалізація не несе нічого гарного державам, навпаки, погли­нає їх національну своєрідність, позбавляє суверенітету, насамперед економічного. Нереальним є впровадження єдиного етико-правового світогляду в усьому світі.

Водночас загальні інтереси людства вимагають вирішення загальни­ми зусиллями глобальних проблем, які загрожують самому його існу­ванню, що аж ніяк не означає світового державотворення. їх успішне вирішення можливе на принципах згоди і забезпечення рівності всіх держав незалежно від їх розміру і рівня економічного розвитку, відсут­ності гегемонізму, на демократичній юридичній основі, повазі та обо­в'язковому виконанні міжнародно-правових зобов'язань і внутрішньо­державних законів.