§ 8. Суверенітет нації і його співвідношення

з державним суверенітетом

Термін «нація» (лат. natio — плем'я, народ) може бути ужитий у двох змістах: етнічному і політичному.

Нація (в етнічному змісті)— етносоціальна спільність, у якої сформувалася самосвідомість своєї ідентичності: спільності історичної долі, психології і характеру, схильності до національних, матеріальних і духовних цінностей і т. д., а також територіально-мовна і господарсь­ко-економічна єдність.

Якщо раніше поняття «нація» використовувалося в основному в етнічному змісті для визначення ознак етнічно однорідної держави, то в наші дні в багатонаціональних державах воно об'єктивно має було втратити суто етнічне значення і набути політичного сенсу (американсь­ка нація, французька нація і т. д.).

Нація (у політичному змісті) — громадяни держави різних наці­ональностей, що об'єднані єдиними законами і подібністю у вирішенні істотних політичних і соціально-культурних проблем. Ця подібність ви­никає внаслідок проживання на одній території і тривалому спілкуванні один з одним, передбачає наявність юридичного зв'язку з державою, тобто громадянства. Якщо розуміти націю як сумісне громадянство, яка виступає єдиним суб'єктом міжнародного права, то було б некоректним внутрішньо-територіальний поділ держави вчиняти на етнічній основі. Суб'єктом правовідносин у такому випадку має виступати єдина дер­жава, тобто поняття «державний суверенітет» і «національний суверені­тет (у політичному змісті)» збігаються.

Поняття «суверенітет нації» означає повновладдя народу, здійс­нюване через реалізацію принципу — «право, нації (народу) на самовизначення». Самовизначення — право народу, ко­лективне право, прерогатива якого належить народам, націям. Міжна­родні пакти 1966 року зафіксували принцип права народу на самовизначення в договірній формі, обов'язковий для країн-учасниць догово­ру. Він був конкретизований у ряді таких міжнародних документів — Декларація про принципи міжнародного права 1970 p., Заключний пакт НБСЄ 1975 p., Декларація «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма, 2003 р.) таінших.¹ Відповідно до цього принципу всі народи мають право вільно, без втручання ззовні, визначати свій внутрішній і зовнішній політичні статуси, здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток. Внутрішній статус означає свободу вибору форми правління, суспільного і державного ладу, свободу заміни ста­рої соціально-економічної системи, шляхів і засобів здійснення перетво­рень. Зовнішньополітичний статус означає право нації (народу) на державотворення, приєднання до іншої державі або об'єднання з нею.

Яке співвідношення суверенітету нації (в етнічному змісті) і суверенітету держави?

Сучасні держави, як правило, багатонаціональні. Державний суве­ренітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гаранту­вати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. Будь-яке державне утворення, відповідно до Статуту ООН, має поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Реалізація Укра­їною в 1991 р. права на політичне самовизначення, аж до відділення, тобто права на державотворення (державний суверенітет), — об'єктив­ний закономірний процес. Це підкреслено в преамбулі Конституції Укра­їни 1996 року.

Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення шля­хом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які уступили частину своїх прав багатонаціональ­ній державі (наприклад, охорону загальних державних кордонів, здійс­нення загальної фінансової, податкової і оборонної політики).

Право нації на самовизначення (національний суверенітет) не є тотожним праву нації на державний суверенітет. Національне, са­мовизначення може мати й інші форми. Найбільш поширеними з них є національно-територіальна автономія і культурно-національна автоно­мія, особливо остання.

Національно-територіальна автономія (англ. national-territorial autonomy) — форма національного самовизначення в культурно-мовній і адміністративній сферах відносин відособленої етнічної групи, що компактно проживає в окремій частині держави. Передбачає використання мови національної меншості поряд з державною, самостійне фор­мування системи державних органів (виконавчих й іноді — законодав­чих) під наглядом з центру, а також у деяких випадках — видання зако­нодавчих актів із кола питань, що визначені центром. Наприклад, у Китаї за національною ознакою створено понад 150 автономних областей, ав­тономних округів і автономних повітів.

Національно-культурна автономія (англ. national-cultural autono­my) — форма національно-культурного самовизначення відособленої етнічної спільності (общини), що складає меншість у даній державі, яка здійснюється через діяльність національно-культурних об'єднань і цен­трів, її метою є реалізація права на збереження і розвиток культурної самобутності (національної мови, національних шкіл, бібліотек, театрів, автономії в галузі освіти тощо). Культурно-національна автономія існує в різних державах, незалежно від форми їх устрою і стосується етносів, які розрізнено проживають у них. Вона не передбачає спеціально виділе­ної території і не поширюється на адміністративну сферу відносин (напри­клад, вірменські, єврейські та інші культурні спільності в Україні).

Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Про­типравна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або спроби однієї нації до підкорення іншої.

Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до складу багатонаціональної держави, домагатися реалізації права на державотво­рення (державного суверенітету). Це втягне світ у хаос. Тому в Декла­рації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: «Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на час­ткове або повне порушення національної єдності і територіальної ціліс­ності будь-якої держави чи країни». Така ж думка проведена в Декла­рації «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма): «.. .вірніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати ціліс­ність існуючих політико-адміністративних одиниць . ..на основі рівності держав».

У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи (на­приклад, палестинці), що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет: 1) відсутність власних національних держав; 2) наявність національно-визвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно-визвольними рухами, організаціями, фронтами законодав­чих і виконавчих функцій щодо свого народу.

Суверенітет держави, які суверенітет нації; відображає держа­вну організацію народу. Суверенітет нації за суттю є форма вияву народного суверенітету.

Держава Україна сприяє консолідації і розвитку української нації, збереженню історичної спільності, традицій і культури, враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних народів і етнічних меншостей. Конституція України визначила українську мову держав­ною мовою, підкреслила, що держава забезпечує всебічний розвиток як української мови в усіх сферах громадського життя, так і вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов етнічних мен­шостей.