§ 8. Поняття і ознаки права

Право - система норм і принципів, визнаних більшістю населення як справедлива і рівна міра свободи та формально визначених і забез­печених державою в якості загальнообов'язкових регуляторів суспіль­них відносин з метою узгодження (компромісу) індивідуальних, соціаль­но-групових і суспільних інтересів, підтримання правопорядку.

За своєю якістю і формою право створюється в результаті спільних зусиль громадянського суспільства (народу) і держави як специфічний регулятор суспільних відносин з метою встановлення і підтримки по­рядку. Право було і залишається продуктом культурно-історичного ' життя суспільства. Поза суспільством, у природі, право не існує.

О з и а к и п р а в а:

1. Справедлива і рівна міра свободи. Це означає, що межі і зміст прав і обов 'язків визначаються правилами належної поведінки, які ви­знані більшістю населення та обов'язкові для усіх (справедлива міра свободи). Справедливість — це баланс інтересів влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і працівника і т. д., а не привілеї і зрівнялівка. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у взаємовідносинах з іншим індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів «користу­вання свободою». Це і є рівність у свободі. Право дає міру, а справед­ливість контролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорцій­ність між претензією і обов'язком, свободою і відповідальністю (рівна міра свободи).

Отже, у праві свобода, рівність справедливість виявляються суміж­ними, оскільки справедливість реалізується в умовах свободи і рівно­сті, а свобода передбачає рівність прав.

2. Нормативність — складається з правових норм і принципів як основних (базових) елементів його будови. За допомогою норм і прин­ципів права в суспільне життя вноситься єдність — право виступає як загальний масштаб (регулятор) Поведінки людей. Завдяки нормативності встановлюються межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступіні суспільного прогресу. Будучи складни­ми правовими засобами, норми формуються з простих правових засобів Нижчого порядку (мінімальних): зобов'язання, дозволи, заборони.

3. Системність — є системою погоджених норм і принципів. Пра­во — це не просто сукупність норм і принципів, а їх система, де всі елементи пов'язані і погоджені. Системність привноситься в право за­конодавством.

4. Вольовий характер права, погодженість воль (інтересів) —

виражає консенсуальні (погоджені)- інтереси. У праві виявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес, зумовлений потребами суспі­льства, його соціально-економічним розвитком, право акумулює сус­пільну, соціально-групову та індивідуальну волю правомірних громадян у гармонійному поєднанні, злагоді і компромісах. Створюється ілюзія,,. що право творить держава. Насправді право формується в суспільстві в процесі розвитку відносин, а держава конкретизує, погоджує інтереси різних соціальних груп з метою забезпечення соціальної стабільності.

5. Загальнообов'язковість. Встановлені правила поведінки є зага­льними і обов'язковими для кожного суб'єкта права даної держави, котрий вступає в типові суспільні відносини. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин.

6. Формальна визначеність — існує у певних формах. Цими фор­мами є нормативно-правові акти (позитивне право), правові (судові та адміністративні) прецеденти (прецедентне право), правові звичаї (зви­чаєве право), нормативно-правові договори (договірне право), правові доктрини (доктринальне право), релігійно-правова норма (канонічне право, мусульманське право та ін.). Вираження норм у приписах зако­нів, інших нормативних актів — це основна ознака формальної визна­ченості права.

7. Державна забезпеченість (гарантованість) — забезпечується шляхом створення спеціальних умов для практичного втілення правових норм, охороняється державою різними способами, аж до легалізовано­го примусу. Слід враховувати, що норми права розраховані переважно на їх добровільне виконання. Але далеко не всі норми права дотримуються і виконуються добровільно, у силу внутрішнього переконання. У такому випадку держава застосовує примус, спираючись на самі нор­ми, що стоять на сторожі їх порушення і володіють здатністю примушу­вати до виконання вимог, що в них утримуються. Отже, правові норми забезпечують їх виконання в першу чергу або виключно своєю влас­ною примусовою силою. У разі відмови від дотримання вимог норм права, застосовується державний примус.