Глава 17

УТВОРЕННЯ ПРАВА. ПРАВОТВОРЧІСТЬ. ДЖЕРЕЛА (ФОРМИ) ПРАВА

§ 1. Поняття утворення права і правотворчості Утворення права (правоутворення, формування права) — усі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права, включаючи право-творчість. Правоутворення— це складний, тривалий, багатофакторний стихійний соціальний процес, що відбувається у правосвідомості, кон­кретних правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судових рішеннях, конституційних звичаях, індивідуальних і колектив­них договорах та ін. Цей процес йде безупинно: зі зміною умов життя нові суб'єкти вимагають визнання свого права, а старі — розширення або зміни своїх можливостей у правовій реальності.

Різні країни мають свої особливості протікання формування права. Правоутворення є ширшим поняттям, ніж її результат — власне пра-вотворчість. Можна сказати, що правоутворення — форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч з ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалі­зації права. Саме в середовищі суспільства формуються публічні нор­ми поведінки (відбувається процес соціальної нормативності), підста­вою для яких служить фактичний стан відносин, взаємно визнаний еквівалентний (рівнозначний) обмін діяльностями. Правоутворення жи­виться новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами. Вони досліджуються, узагальнюються, системати­зуються державою, а потім формулюються в нормах права, зовні вира­жених у нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах, правових звичаях.

Можна виділити такі етапи процесу утворення права в державі:

1) матеріальний — вплив природних (географічних, кліматичних та інших), культурних, релігійних, економічних, політичних факторів на формування права (право відображає відносини, що фактично склалися або складаються в суспільстві, соціальну дійсність);

2) ідейний (гносеологічний) — генезис і розвиток права у формі правосвідомості, правових ідей, концепцій, теорій, доктрин, тобто в не-

Глава 17, Утворення права. Правотворчість. Джерела..._ 423

інституціональних формах («відображені» в праві суспільні відносини і соціальна дійсність відволікаються від своєї матеріальності, знеособлю­ються, стають ідеальними зразками і моделями);

3) інституційний — правова діяльність держави, зокрема держав­них інституцій (органів, інститутів влади), що офіційно наділені повнова­женнями встановлювати або санкціонувати норми права, об'єктивувати їх у визначені форми права (ідеальні зразки і моделі набувають певної форми завдяки діяльності уповноважених органів і встановлених для цього правотворчих процедур);

4) формальний (юридичний) — система чинних формальних дже­рел права (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, релігійно-правовий текст, правова доктрина, прин­ципи права), які перебувають у співвідношенні один з одним залежно від типу (сім'ї) правових систем, де вони склалися.

Правотворчість (нормотворення) необхідно розглядати в межах більш широкого поняття — правоутворення (або формування права) і не ототожнювати з ним.

Правотворчість — правова форма діяльності держави і громадян­ського суспільства по ухваленню, зміні, призупиненні дії і скасуванню правових норм, їх опублікуванню та систематизації. Головне призна­чення правотворчості — встановлення нових правових норм, тобто моделювання суспільних відносин, які з позицій держави або громадян­ського суспільства є припустимими (бажаними) чи необхідними (обо- -в'язковими або забороненими). Зміна діючих і скасування застарілих' правових норм сприяють утвердженню нових норм і, отже, вони вхо­дять до складу правотворчості як його допоміжні вияви.

Ознаки правотворчості:

Г) здійснюється уповноваженими суб 'єктами: а) державою — без­посередньо шляхом формулювання або попереднього дозволу норм поведінки, що сформувалися в суспільстві; б) громадянським суспіль­ством (народом) і його суб'єктами (органами місцевого самоврядуван­ня; громадськими об'єднаннями; трудовими колективами);

2) є формою владної вольової діяльності уповноважених суб'єктів, яка включає в себе вивчення, узагальнення і систематизацію типових кон­кретних правовідносин, що виникають у громадянському суспільстві;

3) виражається у встановленні (санкціонуванні, деталізації) нових, зміні діючих і скасуванню застарілих правових норм — на підставах, передбачених законом;

4) одержує завершення в письмовому акті-документі, що називаєть­ся нормативно-правовим актом, а також у правовому прецеденті, пра­вовому звичаї, нормативно-правовому договорі та ін.;

5) здійснюється (у значній частині) відповідно до правового регламе^ нту, тобто з дотриманням процедури підготовки і прийняття акта.

Різновидом і складником правотворчості є законотворчість.

Законотворчість — правова форма діяльності держави і громадян­ського суспільства по ухваленню, зміні, призупиненні дії І скасуванню законодавчих актів, їх опублікуванню та систематизації. Законотворчі чість і законодавча діяльність — суміжні, але нетотожні поняття, за конотворчість є ширшою за законодавчу діяльність. Законотворчість -це процес творення закону від законотворчого замислу, прогнозуванні розробки законопроекту до введення його у дію, тлумачення та можли­вого наступного коригування (зміни, доповнення). '

Законодавча діяльність — провідна частина правотворчості (зако­нотворчості), її самостійна і вирішальна стадія й основна конституцій-' но-правова форма прийняття законів державою. Якщо законодавча'дія-' льність здійснюється парламентом (в Україні — Верховною Радою) або.' народом у передбачених законом випадках, то в законотворчості при­ймають участь суб'єкти законодавчої ініціативи (в Україні, окрім депу­татів, — президент, уряд); президент у порядку накладання вето на законопроект, прийнятий парламентом, тощо. Найширшим поняттям' є правотворчість, оскільки її здійснює широке коло органів —- парла­мент, уряд, центральні державні ограни (міністерства, комітети), органи місцевого самоврядування (ради, їх виконкоми і голови), обласні і ра­йонні органи державної адміністрації та ін.

Принципове значення для формування права має додержання потреб і інтересів особи, підтримка балансу інтересів усіх шарів суспільства, людини і держави, захист демократії. Оскільки право породжується як органами, наділеними функціями правотворчості, так і зусиллями сус­пільства, яке створює протягом свого історичного буття правила пове­дінки, котрі відображають рівень правосвідомості і характер правових відносин, остільки поштовхом до його формування служать суспільно значущі проблеми. Це насамперед гострі соціальні ситуації, невиріше-ність низки питань, які мають істотне значення для людини, суспільства, держави.