§ 3. Форми державного устрою. Унітарна держава та її види

Форми державного устрою: унітарна держава; регіональна (регіоналістська) держава; федерація.

Унітарна держава (від лат. unitas — єдність) — єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не володі­ють суверенними правами (Болгарія, Великобританія, Греція, Іспанія, Китай, Лаос, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Таїланд, Укра­їна, Фінляндія, Франція, Швеція, Японія та ін.).

Основні ознаки унітарної держави:

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент (однопалатний чи двопалатний¹), юрисдикція яких по­ширюється на територію всієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) відсутність політичної самостійності адміністративно-територіаль­них одиниць;

6) одноособово виступає у міжнародних відносинах.

Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні — областе у Польщі — воєводства, в Англії — графства, у Швеції — округи (лени), у Греції — області.

Види унітарних держав:

прості — складаються тільки з адміністративно-територіальних оди­ниць, що мають однаковий правовий статус — Алжир, Йорданія, Ісла­ндія, Колумбія, Ліван, Польща;

змішані (ускладнені) — мають у своєму складі одну чи кілька ад­міністративно-територіальних одиниць, наділених статусом адміністра­тивно-територіальних автономій (Великобританія, Грузія, Данія, Ізраїль, Китай, Португалія, Україна, Фінляндія). Найчастіше статус автономії надається тим частинам унітарної держави, які відрізняються від інших за національним складом і географічним положенням. У Фінляндії — це Аландські острови, населені шведами. В Україні — це Автономна Рес­публіка Крим, що розташована на півострові. Забезпечуючи відно­сно самостійне здійснення функцій виконавчої влади, а також окремих повноважень законодавчої влади, адміністративно-територіальна автоно­мія не порушує унітарної сутності держави;

складні — мають у своєму складі, окрім адміністративно-територі­альних автономій, політичні (законодавчі) автономії, що володіють ста­тусом самоврядних державних утворень. Така форма державного уст­рою характерна для регіональної (регіоналістської) унітарної держави. Від федеративних держав регіональні держави відрізняються тим, що в них не створюється кілька систем законодавства, проте відбувається децентралізація законодавчої функції влади на рівні політичної (але не адміністративно-територіальної!) автономії.

§ 4. Регіональна (регіоналістська) держава як форма державного устрою

Регіональна (регіоналістська) держава — складна унітарна дер­жава, що побудована за принципом децентралізації і складається з авто­номій (регіонів) як адміністративних, так і політичних (законодавчих). У регіональній державі регіони, що функціонують як політичні автономії, наділені законодавчими і виконавчими повноваженнями: виконавча вла­да здійснюється урядом; законодавча влада — парламентом (в Італії — ради, в Іспанії — асамблеї). Парламент автономії приймає свій статут (конституцію), що затверджується парламентом держави, видає закони в межах його компетенції, формує політично відповідальний перед ним уряд. Законодавчі повноваження парламенту автономії закріплені в консти­туції. Закони, прийняті парламентом автономії, мають місцеве значення.

З одного боку, регіональна держава відрізняється від децентралі­зації простої унітарної держави тим, що політичні утворення ма­ють незалежну первинну нормотворчу владу. Тому зазначені держави кваліфікуються ще як «держави автономій» або унітарні держави з еле­ментами федералізму — перехідні від унітарної держави до федерації.

З іншого боку, на відміну від суб'єктів федерацій у федеративних державах політичні автономії не є відносно незалежними: вони бе­руть участь у рішенні загальних завдань, розв'язуваних центральни­ми органами. Статутні документи, що регулюють діяльність територіаль­них утворень, є скоріше не конституціями, а державними законами, тому що політичні автономії не мають установчу владу навіть тоді, коли самі розробляють свій власний статус. Крім того, у політичних автономій немає власного контрольного органа, що стежить за виконанням прийнятих ними норм — такий контроль покладається на державні судові ор­гани.

Регіоналістськими державами зі спеціальним статусом політичних автономій, що визначений конституцією або законами держави, вважа­ються Італія, Іспанія, Шрі-Ланка і Південна Африканська Республіка та ін. Наприклад, в Італії існує 20 областей, з яких п'ять (Трентино-Альто Адідже, Балі д'Аоста, Фріулі-Венеція Джулія, Сицилія і Сардинія) мають спеціальний статус (з найширшою автономією), у кожній з них є свій статут (т.зв. конституція).

В Іспанії подібне самоврядування мають ряд областей («автоном­них співтовариств») — Країна Басків, Каталонія, Галісія, Андалусія, Валенсія. Конституцією Іспанії «ні в якому разі не допускається фе­дерації автономних співтовариств», однак заохочується їхнє співро­бітництво і передбачається можливість створення автономних співто­вариств у майбутньому. Встановлено офіційний характер двох мов — іспанська (кастильска), які зобов'язані знати всі іспанці, і власна мова автономного співтовариства.

Автономії регіональних держав, що не мають зазначених ознак (на­самперед представницького органа і його законодавчих функцій), на­зиваються адміністративно-територіальними. Адміністративно-територіальна автономія характеризується самоврядною організацією населення — місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. Така автоно­мія має внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністратив­ної діяльності. її правовий статус визначається спеціальним актом (за­коном, положенням) держави, на території якого вона створена.

Адміністративно-територіальна автономія (АР Крим в Україні) має право приймати власну конституцію більшістю голосів парламентарів Верховної Ради автономії, але з обов'язковим її твердженням парла­ментом держави і позбавленням самостійності в сфері законодавства. Унітарна Українська держава, що має у своєму складі одну адміністра­тивно-територіальну автономію і не базується на принципі децентралі­зації, не можна виділяти як самостійну (регіональну) форму державно­го устрою. Приналежними до регіональної форми можуть вважатися тільки ті унітарні держави, що територіально розділені на автономії, в тому числі законодавчі (політичні) автономії, які володіють офіційни­ми можливостями здійснювати законодавчу діяльність на своїй тери­торії в межах повноважень, наданих конституцією країни.