§ 18. Наступність у праві. Правова аккультурація

Єдиний процес розвитку права відбувається в руслі двох напрямків (форм) сприйняття правового матеріалу — наступності, що відбува­ється в межах національного права (історичний вимір, тобто в часі) і запозичення правового матеріалу — правової аккультурацїї, що є на­слідком перенесення елементів з іноземного права в національне (гео­графічний вимір, тобто в просторі).

Наступність у праві — це універсальний закономірний зв'язок між ступенями розвитку національного права як соціального явища, що ви­ражається у збереженні і сьогоденному використанні елементів минуло­го.

Сутність наступності полягає в зв'язку правового матеріалу через збереження традиційних елементів при переході правової системи з од­ного якісного стану в інший, у соціальній дії, що виражається в передачі старих елементів у правову систему, що розвивається. Цей зв'язок — безупинний. Він укорінений в загальних правових закономірностях роз­витку кожної правової системи. Сутністю цього зв'язку є «сприйнят­тя» національного правового матеріалу — змісту, структури, форм, функцій права. Наступність у праві завжди історична, оскільки вона пов'язана із сприйняттям і перенесенням у сьогодення правових елеме­нтів минулого. У спадкоємний процес утягуються як зовнішня форма права (нормативно-правові акти, способи систематизації, юридична тех­ніка та ін.), так і зміст права (норми, принципи, інститути, галузі).

Способами (формами) здійснення цього зв'язку в процесі наступності є «збереження», «засвоєння» і «використання» елементів попереднього етапу розвитку правової системи наступним. Збереження, засвоєння і використання з минулої правової системи відбувається як у результаті критичного переосмислення (оцінки) правової спадщини,; так і внаслідок об'єктивної неможливості відмовитися від тієї його час­тини, яку становлять правові традиції. Термін «традиції в праві» під­креслює факт збереження, що здійснився, у національній правовій системі її минулих елементів.

Правова аккультурація — це універсальний закономірний зв'язок між правом синхронно існуючих національних правових систем, що виражається у взаємному запозиченні (перенесенні і пристосуванні). ціннісних елементів однієї правової культури іншою.

Правова аккультурація є такою ж універсальною закономірністю, як і наступність у праві. Загальне в них — внутрішня сутність. При право­вій аккультурації, як правило, відбувається зв'язок між національними правовими культурами; сприйняття їх елементів (норм права, інститутів, права, юридичних процедур, форм і видів юридичної діяльності) по го­ризонталі.

В основі правової наступності і правової аккультурації лежить одні і той же закон діалектики — закон заперечення заперечення. Рух позитивного і негативного, їх зв'язок і боротьба відбуваються як діахронно, так і синхронно — між правовими системами, що одночасно розвиваються (наприклад, у свій час — між «соціалістичною» і капіталістич­ною правовими системами).

Розходження між правовою наступністю і правовою акультурацією виявляється в способах (формах) їх здійснення. Способами (формами) правової аккультурації є «перенесення», «пристосування», «засвоєння», «використання». При наступності в праві відбувається, як правило, акцептація (повне вписування) правового елемента в національну правову, систему, що розвивається, а при правовій аккультурації — адаптація (поступове пристосування). Вибірковість дії правової аккультурації ви­значається напрямком наступності в праві. Якщо наступність здійснюється між ступенями розвитку однієї правової системи, поточне покоління якої засвоює і використовує збережені елементи своєї системи, то правова аккультурація потребує наукового аналізу можливостей перенесення і «вживляння» іноземних елементів правової культури в національну правову систему. Новації в праві — це результат (здійснений факт) перенесення в національну правову систему нових для неї елеме­нтів правової культури, їх пристосування і засвоєння на певний момент функціонування.

Правова аккультурація може здійснюватися в результаті: 1) владної діяльності законодавчих, виконавчих і судових органів (державно-вла­дний рівень); 2) конкретних договірних відносин між фізичними і юри­дичними особами (договірний рівень); 3) спілкування вчених-юристів і обміну досвідом юридичних освітніх установ (доктринальний рі­вень). Глобальною правовою аккультурацією вважається рецепція пра­ва, коли запозичаються зміст, система або структурні елементи системи права (галузі, інститути права), у результаті чого відбуваються сутнісні, глибинні зміни в правовій культурі суспільства.

За допомогою правової аккультурації здійснюється відновлення і збагачення правових систем, що входять до складу співдружностей (РЄ, ЄС, СНД та ін.), і навіть уніфікація ряду законодавчих актів, чому сприяють модельні закони. Іноді свідомо критичне перенесення право­вого елемента з іншої правової системи здатне відіграти більшу роль, ніж сліпе сприйняття з власного правового досвіду.

В історії немає таких прикладів, коли право якоїсь країни складало­ся і розвивалося б лише під впливом внутрішніх умов. Внесок іншої правової системи або кількох правових систем у становлення нової системи завжди існує, і «нізвідки» або тільки «із самої себе» правова система не виникає. Не випадково існуюча типологія правових систем позначається через терміни «сім'я» або «тип»: цим підкреслюється спіль­ність ознак правових систем, що нерідко виникли в результаті рецепції, правової аккультурації, тобто прогресивного запозичення елементів одна в одної.

Наступність у праві і правова аккультурація доповнюють одна одну, хоч і є відносно самостійними. їх співіснування — вічне, лише ступінь поширення кожної з них має бути розумною, особливо правової аккультурації, щоб прогресивне запозичення в праві мало певні межі, які б погоджувалися зі збереженням національних правових традицій.

Як наступність, так і аккультурація зумовлені внутрішніми і міжна­родними факторами функціонування держави. Внутрішні фактори: мен­талітет народу, правосвідомість, правова культура, економічні відноси­ни, державно-управлінська структура. Зовнішні фактори виявляються у гармонізації законодавства, імплементації норм міжнародного гумані­тарного права в національне право та ін.