4. Апогей «холодної війни».

1949-1950 рр. стали, безсумнівно, кульмінацією «холодної війни», озна­менованої підписанням 4 квітня 1949 р. північноатлантичного договору, чий «відкрито агресивний характер» невпинно викривався СРСР, війною в Ко­реї та переозброєнням Німеччини. 1949-й був «дуже небезпечним» роком, оскільки СРСР вже не сумнівався, що американці надовго залишаться в Єв­ропі. Але він же приніс радянським керівникам і задоволення: успішне ви­пробування першої радянської атомної бомби (вересень 1949 р.) і перемога китайських комуністів.

На відміну від своєї політики, яка проводилася в інших районах світу, на Далекому Сході СРСР з 1945 р. діяв дуже обережно. Вступ Червоної Армії у війну проти Японії в серпні 1945 р. дозволив йому відновити в цьому регіоні позиції, втрачені в 1905 р. царською імперією. 15 серпня 1945 р. Чан Кайши погодився з радянською присутністю у Порт-Артурі, Дайрені та Маньчжу­рії. За радянської підтримки Маньчжурія стала автономною комуністичною державою, яку очолив Гао Ган, який, очевидно, був тісно пов'язаний із Ста­ліним. Наприкінці 1945 р. останній закликав китайських комуністів пороз­умітися з Чан Кайши. Ця позиція була кілька разів підтверджена в 1946-1948 рр. Той факт, що, починаючи з літа 1947 р., політична й військова си­туація змінилася на користь китайських комуністів, загалом не змінив стри­маного відношення радянського керівництва до китайських комуністів, які не були запрошені па нараду, присвячену заснуванню Комінформа. Цій стри­маності можна дати кілька пояснень: розуміючи американські наміри відно­сно Японії, радянське керівництво розглядало Далекий Схід як переважну сферу впливу США (на відміну від Європи). Але чи не побоювалося воно також, що у разі перемоги китайських комуністів виникне новий полюс ко­мунізму? У цьому значенні потрібно визнати непослідовність політики, на­правленої проти Тіто, що дозволяло Мао Цзедуну зміцнювати свою незале­жність. Показово, що радянська преса майже не помітила вирішальний на­ступ китайських комуністів влітку 1949 р., оскільки була дуже зайнята звіта­ми про викриття незліченних «гітлерівсько-троцькістсько-тітоїстських» змов у Східній Європі.

Ентузіазм СРСР з приводу «китайських братів по зброї» проявився тіль­ки після остаточної перемоги Мао Цзедуна. 23 листопада 1949 р. СРСР вста­новив дипломатичні відносини з Пекіном і Вишинський заявив в ООН, що тепер його країна не визнає націоналістичний Китай. Після важких двоміся­чних переговорів 14 лютого 1950 р. в Москві Мао Цзедун підписав із Сталі­ним Договір про взаємодопомогу терміном на тридцять років. Радянський Союз зобов'язався відмовитися у дворічний термін від усіх своїх прав у Ма­ньчжурії і протягом п'яти років повернути Дайрен і Порт-Артур, надати Китаю позику в 300 мли. доларів, освоїти Синьцзяп силами змішаних фірм з переважанням радянського фінансового і технічного капіталу. Тривалість переговорів, скромна сума кредиту, термін, передбачений для передачі Ма­ньчжурської залізниці і портів, підкріплюють гіпотезу, згідно з якою Моск­ва, перш ніж прийняти на себе більш серйозні зобов'язання, хотіла побачити, яку політику обере Мао. Спільна ворожість по відношенню до США була, безсумнівно, одним із основних чинників згоди. Те, що це так, було відкрито підтверджено кількома тижнями пізніше: коли Рада Безпеки відмовилася виключити націоналістичний Китай з ООН, СРСР вийшов з усіх її органів (до серпня 1950 р.).

Саме завдяки відсутності СРСР Рада Безпеки змогла 27 червня 1950 р. прийняти резолюцію про введення американських військ до Кореї, де північ­ні корейці за два дні до цього перетнули 38-у паралель. Згідно з деякими су­часними версіями, до цього кроку Північну Корею підштовхнув Сталін, який не вірив в можливість дій у відповідь США після того, як вони «покинули» Чан Кайши, і хотів скласти конкуренцію Мао на Далекому Сході. Проте, коли Китай у свою чергу вступив у війну на боці Північної Кореї, СРСР, наштовхнувшись на тверду позицію США, постарався зберегти локальний характер конфлікту. Після зміщення войовничого генерала Макартура на­пруженість навколо корейських подій зменшилася. 23 червня 1951 р. постій­ний представник СРСР в ООН Малік, який за два роки до цього вів перего­вори з питання про блокаду Берліна, запропонував, щоб «воюючі сторони почали дискусію про припинення вогню і досягнення перемир'я». Перегово­ри з цього питання увінчаються успіхом тільки через два роки, після смерті Сталіна.

У більшій мірі, ніж конфлікт у Кореї, «головним болем» радянської зов­нішньої політики на початку 50-х рр. було питання про інтеграцію ФРН у західну політичну систему та її переозброєння. Використовуючи глибокі роз­ходження між західними державами з цієї проблеми, радянська дипломатія мала можливість вправно маневрувати. 23 жовтня 1950 р. міністри закордон­них справ східноєвропейсько-о табору, що зібралися у Празі, запропонува­ли підписати мирний договір із Німеччиною, який передбачав її демілітари­зацію і виведення з неї усіх іноземних військ. У грудні західні країни в прин­ципі погодилися на зустріч, але зажадали, щоб на ній були обговорені всі проблеми, по яких мало місце протистояння Заходу та Сходу. Переговори, які продовжувалися з 5 березня по 21 червня 1951 р. в Парижі, не привели сторони до угоди. Причиною неуспіху стало досить другорядне питання: Радянський Союз наполягав на тому, щоб мова йшла і про Атлантичний пакт, чому противилися країни Заходу. Наступного року СРСР зробив ще одну спробу. 10 березня 1952 р., через кілька днів після Лісабонської конференції керівників країн НАТО, на якій був прийнятий перший план переозброєння Європи, в тому числі і ФРН, Радянський Союз направив західним державам ноту, яка містила пропозицію укласти мирний договір з демілітаризованою та нейтральною Німеччиною. У порівнянні з попередніми проектами - як радянськими, так і західними - цей плай містив нові моменти, які повинні були спокусити німців (дозвіл Німеччині мати необхідні для оборони націо­нальні збройні сили, загальна амністія для всіх офіцерів вермахту і функціо­нерів НСДАП, за винятком винних у військових злочинах). Неможливо було більш відверто запропонувати повернення до політики Рапалло, за якою ра­дянська дипломатія відчувала ту ж ностальгію, що й за часами, коли існуван­ня багатополюсного миру дозволяло СРСР грати на «міжімперіалістичних протиріччях». Однак, щоб спокусити німців у 1952 р., Москві потрібно було заплатити більше: передусім відмовитися від вимоги визнати як попередню умову кордон по Одеру - Нейсе і погодитися з утворенням нового загально-пімецького уряду за підсумками вільних виборів. У цій ситуації західні дер­жави заявили, що укладення мирного договору передбачає створення уряду, повноважного його підписати, отже, для початку необхідно домовитися про організацію вільних виборів. Грубість радянської реакції у повній мірі відо­бразила перенесене СРСР розчарування.

У своїй останній роботі, опублікованій у вересні 1952 р., Сталін розви­вав ідею, яка полягала в тому, що якщо в теорії «суперечності» між капіталі­стичними країнами є менш сильними, ніж між капіталістичними і соціалісти­чними країнами, то не обов'язково справа йде так і па практиці. Звідси сліду­вало, що, «всупереч думці деяких товаришів», війни між капіталістичними країнами були неминучі і в тих умовах.

У багатьох тоді створилося враження, що ця теза була плодом розумо­вого розладу автора. Але чи не провіщав він стратегічний поворот: відмова від концепції двох таборів, щоб зіграти на «протиріччях імперіалізму»? Пе­редбачити можливу еволюцію в цьому напрямі протягом 1953 р. дозволяє інтерв'ю Сталіна, опубліковане 24 грудня 1952 р. в «Нью-Йорк тайме», в яко­му генералісимус, хоч і не давши ясної відповіді на це найважливіше питання радянської зовнішньої політики, виявив готовність до співпраці в можливій дипломатичній акції, виходячи з того факту, що «СРСР бажає, щоб Корейсь­кій війні був покладений кінець», і до зустрічі з Ейзепхауером. Проте, Ейзен-хауер дочекався смерті Сталіна, щоб, кажучи словами президента СНІ А, «зро­бити перші кроки до створення взаємної довіри, заснованої на спільних зу­силлях».