3. Особливості селянського суспільства

Окремі радянські історики наполягали, що скасування кріпацтва, яке вони називали «буржуазною реформою», викликало прискорений розвиток капіталізму на селі. Тим самим вони лише повторювали тезу Леніна, яку він висунув у 1900 р. в роботі «Розвиток капіталізму в Росії». Насправді ж, якщо брати до уваги ті умови, за яких було знищено кріпацтво, його скасування не стільки сприяло розвитку капіталізму, скільки консервувало архаїчні, мож­на сказати феодальні економічні структури. Крім того, юридичне звільнення селян не диктувалося насущною економічною необхідністю. Промисловість далеко не завжди була зацікавлена в скасуванні кріпацтва: наприклад, мета­лургія - одна з найбільш динамічних галузей промисловості - використову­вала кріпаків і декрет про звільнення селян загрожував дезорганізувати її роботу.

Скасування кріпацтва було викликане страхом перед бунтами і масови­ми збуреннями селян. Селянські смути, викликані Кримською війною, все більш численні і небезпечні, змусили уряд вирішити селянське питання. Ре­форма 1861 р. звільнила селян лише з юридичної точки зору, не давши їм економічної незалежності. Самодержавство постаралося всіма силами збере­гти інтереси та привілеї помісного дворянства. Звільненим селянам доводи­лося викуповувати землю, яку вони обробляли, часто за завищеними цінами, що на піввіку вперед прирікало їх на боргову кабалу. До того ж наділ, що викуповувався, був, як правило, меншим від того, що вони обробляли рані­ше. Земельні ділянки, так звані «відрізки», відходили поміщикам і перемежо­вувалися із селянськими землями, створюючи таку мішанину, що частіше за все селяни за різне відробляння вимушені були орендувати ці ділянки у помі­щика, щоб придати хоча б видимість цілісності своїм володінням. Клаптева плутанина селянських наділів і поміщицьких угідь стала характерною рисою російського сільського пейзажу, селянам доводилося звертатися до поміщи­ків за дозволом на проїзд через їх землі. Юридичні засоби підкорення зник­ли, однак економічна залежність селян від поміщика збереглася і навіть по­силилася.

Через значний приріст селянського населення (за 40 років на 65%) неста­ча землі ставала все більш відчутною. 30% селян склали «надлишок» насе­лення, економічно непотрібний і незайнятий. До 1900 р. середній наділ се­лянської сім'ї знизився до двох десятин, це було набагато меншим від того, що вона мала в 1861 р. Становище ускладнювалося відсталістю сільськогос­подарської техніки, недостача засобів виробництва ставала справді драма­тичною. Третина селянських дворів була безкінною, ще третина мала лише одного коня. Російський селянин отримував найнижчі урожаї зернових в Європі (5 - 6 ц з га).

Зубожіння селянського населення супроводжувалося посиленням фіска­льного тиску. Податки, за рахунок яких у значній мірі йшов розвиток про­мисловості, лягали на селянство важким тягарем. Економічна кон'юнктура складалася в умовах падіння цін на сільськогосподарську продукцію (ціни на зерно знизилися наполовину між 1860 і 1900 рр.) і зростання цін на землю і орендної плати. Потреба в готівці для сплати податків і ринкова економіка на селі (нехай і дуже слабо розвинена) змушували селянина продавати части­ну необхідної для внутрішнього споживання сільськогосподарської продук­ції. «Ми будемо менше їсти, але будемо більше експортувати», - заявив в 1887 р. міністр фінансів Вишиеградський. Ця фраза була сказана аж ніяк не для красного слівця. А ще через чотири роки в перенаселених родючих губе­рніях країни вибухнув страшний голод, який забрав десятки тисяч життів. Він розкрив усю глибину аграрної кризи. Голод спричинив обурення інтелі­генції, сприяв мобілізації громадської думки, приголомшеної нездатністю влади запобігти цій катастрофі, тоді як країна експортувала щорічно п'яту частину урожаю зернових.

Знаходячись в рабській залежності від застарілої сільськогосподарської техніки, від влади поміщиків, яким вони продовжували виплачувати високу орендну плату і вимушені були продавати свій труд, селяни в більшості своїй терпіли ще й дріб'язкову опіку громади. Громада встановлювала правила й умови періодичного перерозподілу земель (в суворій залежності від кількості їдоків у кожній сім'ї), календарні терміни сільських робіт і порядок чергуван­ня культур, брала на себе колективну відповідальність за виплату податків і викупних платежів кожного із своїх членів. Громада вирішувала, видати або відмовити у видачі паспорта селянинові, щоб він міг покинути назавжди або на деякий час своє село в пошуках роботи в іншому місці. Стійкість громад­ських традицій перешкоджала появі нового селянства, яке відчувало б себе повноцінним господарем землі. Закон від 14 грудня 1893 р., прийнятий з іні­ціативи прихильників громадського укладу, які вважали, що, оскільки він гарантує селянинові мінімум землі, то стане і рятівним заслоном проти роз­ростання «виразки пролетаріату», ще більш ускладнив вихід селян з громад і обмежив свободу володіння земельними ділянками. Щоб стати повним власником, селянинові треба було не тільки повністю розрахуватися за землю, але й отримати згоду не менше двох третин членів своєї громади. Ця міра різко пригальмувала звільнення селян від пут громадського землеволодіння, яке лише намітилося в 1880-х рр.

Збереження громадських традицій мало також інші наслідки - воно за­тримало процес соціального розшарування в селі. Почуття солідарності, на­лежності до однієї громади заважало зародженню класової свідомості у се­лянської бідноти. Тим самим певною мірою гальмувався процес пролетари-зації найбільш знедолених. Навіть після переселення в місто селяни-бідняки, що стали робітниками, не втрачали повністю зв'язок із селом, принаймні, протягом одного покоління. За ними зберігався громадський наділ, і вони могли повернутися в село на час польових робіт. (Однак, починаючи з 1900 р. практика ця помітно скоротилася, особливо серед петербурзьких і московсь­ких робітників, яким вдалося перевезти в місто і свої сім'ї.) У противагу цьо­му громадські традиції сповільнили економічне розкріпачення і найбільш багатої меншості сільського населення, так званих куркулів. Звісно, курку­льство почало викуповувати землі, брати в оренду інвентар, використовува­ти на сезонних роботах селян-бідняків, давати їм гроші в борг, щоб вони могли протриматися до майбутнього урожаю. Для того, щоб швидше домо­гтися переходу до сучасних форм господарювання, необхідно було не лише послабити тиск з боку громади, але й замінити сільських лихварів більш або менш налагодженою банківською системою. Розширення залізничної мере­жі повинне було активізувати товарообмін, що призвело б до рішучого збі­льшення міського споживчого ринку. Однак більшість російських міст все ще являла собою нагромадження бідного передмістя навколо убогих торго­вих центрів, населення яких збільшувалося в зимовий сезон у зв'язку з напли­вом селян, які шукали тимчасову роботу, і меншало з приходом весни, коли вони повертітися в село. Сільським виробникам нікому було продавати свою продукцію. На рубежі ХІХ-ХХ століть у Росії, по суті, не існувало тієї верст­ви суспільства, яку можна було б назвати сільською буржуазією.

У селі існувало цілком особливе відношення до власності на землю, що пояснювалося громадським укладом. З цього приводу Вітте помічав, що «горе тій країні, яка не виховала у населення почуття законності і власності, а, на­впаки, насаджувала різного роду колективне володіння». У селян було твер­де переконання, що земля не повинна належати нікому, будучи не предметом власності, а швидше початковою даністю їхнього оточення, подібно повіт­рю, воді, деревам, сонцю. Такого роду уявлення, що висловлювалися селян­ськими комітетами під час революції 1905 р., штовхали селян на захоплення панських земель, лісів, поміщицьких пасовищ і т.д. Згідно поліцейському донесенню тих часів, селяни постійно здійснювали тисячі порушень законів про власність.

Спадщина феодального минулого також відчувалася і в економічному мисленні землевласників. Поміщик не прагнув впроваджувати технічні удо­сконалення, які збільшили б продуктивність праці: робоча сила була в над­лишку і майже безкоштовною, оскільки сільське населення постійно росло; крім того, поміщик міг використати примітивний сільськогосподарський ін­вентар самих селян, які звикли сплачувати борги у вигляді панщини. (Були, звісно, і деякі винятки, в основному на околицях імперії - в Прибалтиці, При­чорномор'ї, в степових районах південного сходу Росії, в тих місцевостях, де тиск громадського укладу і пережитки кріпацтва були слабшими.) Помісне дворянство поступово приходило в занепад через непродуктивні витрати, які в кінцевому результаті призвели до переходу землі в руки інших соціальних верств населення. Однак процес цей був значно уповільнений як урядовими заходами на захист помісного дворянства, наприклад створенням в 1885 р. Державного дворянського земельного банку, який видавав позику під 4% річних і без особливого контролю (що дозволяло поміщикам проводити ви­гідні операції, але зовсім не обов'язково поліпшувало стан їх маєтків), так і шляхом постійного підвищення цін на землю. На рубежі століття родові по­міщицькі землі були ще досить значними. Що ж до селян, вони продовжува­ли із зростаючим нетерпінням чекати нових наділів за рахунок поміщицьких земель.