II економічні реформи

В економічному плані підсумки семи останніх років представляються катастрофічними. Ситуація в народному господарстві постійно погіршува­лася. Рівень життя радянських людей стрімко впав, міркування про економі­чну реформу в очах населення з кожним днем все менше заслуговували на довіру. Починаючи з 1988-1989 рр. почало помітно скорочуватися сільськогосподарське виробництво, що негайно позначилося на продовольчому по­стачанні. Показники приросту промислового виробництва не переставали знижуватися, досягши нульового рівня в 1989 р. і відмітивши десятивідсот-кове (за офіційними даними) скорочення в першому півріччі 1991 р. До літа 1991 р. посилилися інфляційні тенденції у зв'язку з дуже великим бюджетним дефіцитом, який перевищив вже в 1988-1989 рр. 100 млрд. руб. (11% ВНП); інфляція, офіційно оцінювана в 1990 р. приблизно в 10%, різко підскочила протягом 1991 р., досягши до його кінця 25% за тиждень. Одночасно відбу­валося падіння курсу рубля: з 10 руб. за долар на початку 1991 р., до 110-120 в кінці.

Проте, в цих умовах була зроблена серія реформ і проведена величезна законотворча робота. Прийшовши до влади, Горбачов оточив себе групою економістів, соціологів, політологів, в перших рядах яких фігурували такі відомі вчені, як академіки Л.Абалкш, А.Аганбегян, Т.Заславська, проф. Ф.Бурлацький. Основні напрями передбачуваних реформ співпадали з про­позиціями, сформульованими у «Новосибірській доповіді». Дуже швидко було досягнуто єдиної думки відносно необхідності розширення самостійності під­приємств, які, як передбачалося, повинні були справлятися з проблемами, виходячи з принципів самооплатності та самофінансування. Значно зроста­ли права трудових колективів підприємств і організацій. Нарешті, передба­чалося заохочувати розгортання приватної ініціативи в тих сферах, де це уяв­лялося «соціально виправданим», тобто насамперед у сільському господарс­тві, у сфері іпдивідуально-трудової діяльності, у сфері послуг, об'єми яких абсолютно не відповідали попиту. Поступове відродження внутрішнього приватного сектора спричинило б відмову від монополії зовнішньої торгівлі (оскільки підприємства могли б налагоджувати прямі контакти з іноземни­ми партнерами) і дало б можливість, нехай обмежену, відкрити радянський ринок іноземним інвестиціям і сприяти створенню спільних підприємств. Приватний сектор, іноземні капіталовкладення і, якщо брати ширше, більш глибока інтеграція у світовий ринок повинні були стати - в ідеалі - стимулом до розвитку і підвищення конкурентоспроможності радянських підприємств, що сприяло б здійсненню довгоочікуваної реформи економічної системи. За умов пожвавлення ринкових відносин підприємства повинні були б поліп­шити своє фінансове становище, не забуваючи при цьому про спільні інтере­си як в економічному плані, так і в соціальному.

1. Спроби реформ: розвиток самостійності підприємств

З початку перебудови розвиток реформи визначали дві основні тенден­ції: розширення самостійності державних підприємств і розширення сфери діяльності приватного сектора. «Закон про державне підприємство» від ЗО червня 1987 р. (який набрав чинності для всіх підприємств з 1 січня 1989 р.) був покликаний забезпечити перехід на нові принципи: госпрозрахунок і са­мофінансування. Якщо до 1990 р. план залишався основним стержнем, на­вколо якого розверталася вся діяльність підприємства, то потім воно отри­мало свободу самому планувати свою діяльність, засновуючись на запропо­нованих, а не контрольних цифрах, нав'язаних відповідним міністерством, на контрактах, укладених зі своїми постачальниками і споживачами, па за­мовленнях, переважно державних, на довгострокових економічних норма­тивах і на обмеженому рівні централізованих інвестицій. Підприємство діс­тало право встановлювати прямі «горизонтальні» зв'язки з іншими підпри­ємствами, замість того щоб вдаватися до посередництва Держплану. Деяким категоріям підприємств було навіть дозволено вступати в прямий контакт з іноземними фірмами.

Насправді ж бюрократія центральних міністерств відразу стала обходи­ти положення цього закону, оскільки не хотіла здавати свої позиції і відмов­лятися від колишніх прерогатив. До того ж виконання цих положень із само­го початку повинне було б супроводжуватися іншими радикальними захода­ми (реформою ціноутворення, матеріального постачання і т.д.). У зв'язку з тим, що держава залишалася головним замовником у промисловості, вона майже повністю покривала держзамовленням виробничі потужності підпри­ємств, залишаючи за ними дуже обмежені можливості для комерційної діяль­ності. Держава також, крім пріоритету у визначенні номенклатури продук­ції, що випускається, встановлювала ціни і ставку оподаткування. Центра­льні міністерства продовжували знімати вершки з прибутків підприємств, знецінюючи, таким чином, їх «фінансову самостійність».

Встановлення економічних нормативів, утворення фондів оплати праці, фондів економічного стимулювання не тільки залишалися довільними, але часто наносили шкоди найбільш рентабельним підприємствам. Ще одним «вузьким місцем» виявилося постачання. Через відсутність оптової торгівлі підприємства так і не змогли вибирати собі постачальників, а останні у випа­дку порушення договорів не несли за це відчутної відповідальності. Таким чином, сфера ринку виявилася обмеженою договорами між підприємствами, які укладалися після виконання держзамовлень, в той час як сфера централі­зованого контролю, навпаки, розширилася завдяки перевірці «держприйман­ням» якості виробленої продукції в момент її здачі (процедура, що застосову­валася раніше тільки на військових підприємствах). Розширення державного контролю за якістю продукції на ділі привело, передусім, до фактичного ско­рочення заробітків мільйонів робітників, оскільки виявлена повсюдно невід­повідність виробів «стандартам якості» позбавила їх премій, що нараховува­лися раніше. Від самого початку робітники відчували, що, незважаючи на галас, який чиниться навколо «фінансової самостійності» підприємств і на­віть їх «самоврядування», всі рішення продовжували їм нав'язуватися бюро­кратією без передачі підприємствам реальної можливості контролю. Зали­шаючись під жорсткою опікою колишніх управлінських структур, підприєм­ства як свого роду «компенсацією», як і раніше, продовжували користувати­ся (незважаючи на без кінця проголошуваний принцип самофінансування) великими субсидіями, які тільки й дозволяли десяткам тисяч підприємств уникнути банкрутства і звільнення надлишкового персоналу (насамперед адміністративного). На думку М.Костакова, заступника директора Науко­во-дослідного інституту Держплану, «тимчасове безробіття» (тобто період між втратою роботи і влаштуванням на іншу з перекваліфікацією) ризикує зачепити, якщо передбачити справжню раціоналізацію політики в області зайнятості, від 14 до 19 млн. чоловік протягом найближчих десяти років.

Реорганізація міністерств і деяких інших органів управління промисло­вістю привела до скорочення протягом шести років біля 1 мли. службовців. Звичайно, велика частина «апаратників» влаштувалася в нових структурах (в тому числі у приватному секторі) завдяки системі зв'язків і навіть залучен­ню капіталів громадських фондів.

Найбільш складною проблемою, зумовленою переходом до справжньої самостійності підприємств і ринкової економіки, виявилася проблема ціноу­творення. При встановленні цін на основі собівартості продукції довелося б, зберігши дотації більш ніж на 70 млрд. руб., збільшити роздрібні ціни на то­вари на 60 млрд. руб. У цій області давно назрілі й необхідні для продовжен­ня розпочатих реформ кроки примусили себе чекані аж до весни 1991 р. За цією затримкою переховувалися численні причини: опозиція як регіональ­ної, так і галузевої бюрократії, яка побоювалася, що реформа ціноутворення поставить під сумнів усю систему прибутків і привілеїв, створених грою на субсидіях, гарантованим збутом, маніпуляцією ціновими співвідношеннями, неодноразовими перепродажами, пов'язаними з дефіцитом і тіньовою еко­номікою; боязнь керівників країни прийняти соціальну ціпу, яку кожний вва­жав дуже високою, за послідовне визволення цін і перехід до ринкової еконо­міки в обстановці загального дефіциту і відсутності владних і правових стру­ктур, які б користувалися довірою та визначали обличчя правової держави.