5. Волюнтаризм зовнішньої політики

Зроблені Хрущовим у 1953-1954 рр. зовнішньополітичні акції зіграли важливу роль у завоюванні ним положення керівника першого рангу. Зару­біжні візити (що поривали із сталінською звичкою майже не виїжджати з країни) маловідомого ще Першого секретаря ЦК КПРС значно укріпили позиції Хрущова у боротьбі всередині керівництва напередодні XX з'їзду КПРС. Починаючи з XX з'їзду стала очевидною тенденція радянських керів­ників привести свою зовнішню політику в більшу відповідність з новими ре­аліями сучасного світу. Наближений до Хрущова в ті роки Мікоян скаржив­ся, що більшість радянських теоретиків задовольняються тим, що «повторю­ють і перефразовують старі цитати і формулювання» і не можуть запропону­вати нічого нового у своїх дослідженнях сучасного світу. Відразу ж після XX з'їзду при Академії наук СРСР був створений Інститут світової економіки і міжнародних відносин (ІСЕМВ), який поклав початок новим підходам, осо­бливо у вивченні країн третього світу, і користувався особливою прихильні­стю Хрущова та його оточення. У цей же період, у квітні 1956 р., був розпу­щений Коміпформ, який перестав бути ефективним інструментом зовнішньої політики.

У 1956-1964 рр. Хрущов різко активізував зовнішню політику, додавши їй, за пізнішим твердженням групи керівників, яка усунула його від влади, «волюнтаристський» характер. Три основні, тісно пов'язані між собою про­блеми визначали зміст зовнішньополітичних зусиль хрущовського періоду: відносини із Заходом (зведеш переважно до відносин із Сполученими Шта­тами, які виступали привілейованим партнером), розкол всередині «соціалі­стичного табору», який стикнувся з подвійною кризою (внутрішньою, що почалася подіями осені 1956 р., якій радянські керівники намагалися запобі­гти, стараючись залучити країни Східної Європи в реформи, ідентичні тим, що проводилися в СРСР, і кризою керівництва, пов'язаною з неприйняттям китайськими комуністами змін в політиці КПРС, а потім і із запереченням ними її керівної ролі), нарешті, вихід на міжнародну арену «національно-де­мократичних» країн третього світу, на розвиток яких Радянський Союз на­магався вплинути своїм чином. З урахуванням потужності Радянського Со­юзу і «соціалістичного табору» ствердження Хрущова, що прозвучало на XX з'їзді про те, що генеральною лінією зовнішньої політики СРСР повніше від­тепер стати мирне співіснування, представлялося цілком реалістичним.

Починаючи з 1957 р., коли Радянський Союз завершив роботу по ство­ренню міжконтинентальних ракет, здійснив запуск перших супутників, тим самим обігнавши Сполучені Штати (лише на час і то тільки в області баліс­тики), оптимізм Хрущова отримав новий імпульс. Радянський керівник міг тепер дозволити собі бравірувати загрозою масованої відповіді Сполученим Штатам, якщо ті зважаться на ядерну атаку. Якщо па XX з'їзді він стверджу­вав, що Радянський Союз досить сильний, щоб переконати імперіалізм стри­матися від війни проти нього, то тепер він вважав, що Радянський Союз мас засоби спонукати Сполучені Штати відмовитися «експортувати контррево­люцію». За цих умов, і якби соціальні процеси в кожній країні розвивалися так, як це їм наказував марксистський детермінізм, перемога соціалізму в світі була б забезпечена в найближчому майбутньому. Різні чинники (передусім процес деколонізації) дозволяли говорити про безповоротність руху людст­ва до соціалізму, який Радянський Союз був покликаний надихати і приско­рювати, активізуючи свою політику в третьому світі.

У хрущовській діалектній економічне змагання та мирне співіснування йшли рука об руку, спираючись па досягнуті Радянським Союзом рубежі. Динамізм радянського суспільства, підкріплений на XXI з'їзді партії теорією переходу від соціалізму до комунізму, гарантував би мирне співіснування різних країн. У свою чергу воно повинне було забезпечити сприятливі умови для економічного розквіту Радянського Союзу, дозволивши скоротити вій­ськові витрати па деякі види звичайної зброї і направити кошти в інші секто­ри економіки. Все більш міцніюча економіка дозволила б надавати економі­чну допомогу третьому світу, зміцнюючи його незалежність і скорочуючи «сферу впливу імперіалізму».

Політика мирного співіснування, ця задумана нова форма протидії За­ходу, майстерно чергуючи тиск із компромісами і не доводячи справу до вій­ни, пояснює складне па перший погляд переплетіння суперечливих ініціатив радянської дипломатії в період 1956-1964 рр., яка поєднувала загрози з про­позиціями розрядки напруженості.

Прийнята відносно Заходу політика передбачала насамперед повне ви­знання їм підсумків другої світової війни і завоювання «соціалістичного та­бору». У цьому аспекті основною турботою радянського керівництва став Берлін, статус якого постійно ставив під сумнів положення НДР як держави. Відкрите місто, вітрина Заходу в самому серці НДР, Західний Берлін був, за висловом В.Ульбріхта, «раковою пухлиною», яка точила зсередини західний кордон «соціалістичного табору». У листопаді 1958 р. радянський уряд звер­нувся до західних держав з пропозицією переглянути статус Берліна, який повинен був стати вільним і демілітаризованим містом. Радянський Союз надавав Заходу шестимісячний термін для переговорів з НДР, після закін­чення якого СРСР підписав би з цією країною сепаратний договір про мир. який давав йому повну владу над Східним Берліном, що поставило б Захід­ний Берлін у скрутне становище. Для проведення переговорів з німецької проблеми Хрущов висловив побажання скликати конференцію чотирьох «ве­ликих держав». Діставши відмову від Заходу, який не побажав прийняти його пропозицію, Хрущов погодився відсунути встановлені ним терміни, сподіваючись досягти бажаної зустрічі. Принципова домовленість була досягнута після візиту Хрущова до Сполучених Штатів у вересні 1959 р.

Перший в історії візит глави Радянського Союзу в Сполучені Штати мав для Хрущова величезне значення. Візит зміцнював міжнародний престиж Радянського Союзу, до якого Сполучені Штати повинні були відтепер відно­ситися майже як до рівного партнера. Протягом усього турне по США Хру­щов звеличував вигоди співпраці обох країн, а також ідею мирного співісну­вання, яке, на його думку, природним і спокійним чином повинне було при­вести до перемоги комунізму («Ваші онуки, - заявив він у виступі по амери­канському телебаченню, - будуть жити при комунізмі саме завдяки мирному змаганню»).

З переговорів Хрущова з Ейзенхауером у Кемп-Девіді радянський керів­ник виніс враження, що американський президент готовий піти на поступки відносно Берліну. Було вирішено скликати конференцію чотирьох у травні 1960 р. в Парижі.

Менше ніж за два тижні до відкриття конференції Хрущов оголосив, що радянська ППО збила американський літак У-2, який із шпигунськими ціля­ми вторгся у повітряний простір СРСР. Проте, Хрущов поїхав у Париж, де 16 травня, па самому початку роботи конференції, зажадав, щоб Ейзенхауер приніс публічні вибачення і негайно дав розпорядження про припинення роз­відувальних польотів американських літаків. Американський президент, під­триманий де Голлем, відмовився задовольнити вимогу Хрущова. Конферен­ція не відбулася. Американська сторона у своїх численних заявах давала зро­зуміти, що Сполучені Штати не були готові піти на поступку відносно Берлі­ну. Невдача конференції зміцнила, крім іншого, позиції Пекіна, на думку якого радянська політика розрядки напруженості ніяк не сприяла тому, щоб імпе­ріалізм ставав більш «свідомим».

Невдачею закінчилася і зустріч Хрущова з новим американським прези­дентом Дж.Кеннеді в червні 1961 р. у Відні. Хрущов, натхненний фіаско під­триманої американцями висадки антикастрівських сил у затоці Кочинос 17 квітня 1961 р., звернувся до Кепнеді з войовничою промовою і висунув но­вий ультиматум з берлінського питання, оголосивши, що СРСР укладе мир­ний договір з НДР до кінця року.

5 серпня 1961 р. Рада Варшавського Договору закликала НДР вжити заходів обережності проти «підривноїдіяльності» Західного Берліну (наспра­вді, передусім проти масової еміграції східних німців). 19 серпня уряд НДР спорудив у Берліні знамениту «стіну», порушившії цим чотиристоронній Потсдамський договір, який гарантував вільне пересування по місту. Здава­лося, повернулися часи «холодної війни». У вересні Радянський Союз розі­рвав укладену із Сполученими Штатами угоду про мораторій на ядерні ви­пробування в атмосфері і зробив серію могутніх вибухів. На початку жовтня Сполучені Штати повідомили Радянський Союз, пред'явивши у підтверджен­ня фотоматеріал, про встановлений ними факт наявності у СРСР значно ме­ншої кількості ракет, ніж припускалося, і про дуже велику перевагу США в цій області. Після цього можливості Радянського Союзу «перестерігати» ви­явилися значно меншими. Мабуть, саме з цієї причини Хрущов спустив кри­тичну ситуацію на гальмах, виступивши з трибуни XXїї з'їзду з публічною заявою, що встановлений для урегулювання статусу Берліна термін (31 груд­ня 1961 р.) не остаточний.

Між тим розбіжностям великих держав з берлінського питання належа­ло відійти на другий план у загальній картині міжнародних відносин, оскіль­ки назрівала нова і найбільш глибока після 1945 р. криза, ініційована розмі­щенням радянських ракет па Кубі. Незважаючи па запевнення Кастро про соціалістичний, а потім і «марксистсько-леніпський» характер кубинської революції, радянські керівники в 1960-1961 рр. були дуже стримані з питання щодо включення Куби в соціалістичний табір. Визнати цю маленьку і легко вразливу країну, розташовану поблизу побережжя США, соціалістичною, означало для СРСР взяти на себе нову стратегічну відповідальність, до якої він, на думку радянських керівників, ще не був готовий. У кризовій ситуації 1961 р. соціалістична Куба мала всі шанси стати найбільш хворобливою то­чкою соціалістичного табору, чимось на зразок «Берліну навиворіт». Тільки в квітні 1962 р. під натиском Кастро і, як завжди, у погоні за показними, на­віть авантюрними ініціативами у зовнішній політиці Хрущову вдалося дося­гти згоди радянського керівництва визнати соціалістичний характер кубин­ського експерименту. Безсумнівно, саме завдяки цьому трохи пізніше було прийняте рішення про встановлення на території Куби ядерних ракет серед­ньої дальності. Підстави, що лягли в основу цього рішення Радянського Со­юзу, отримали надалі різні інтерпретації та оцінки. Згідно з думкою одних (М.Татю), ракети на Кубі розміщувалися, швидше усього, з тим, щоб вирів­няти стратегічний баланс між СРСР та США після того, як виявилася амери­канська перевага. На думку інших (Ж.Левек), включення Куби в соціалісти­чний табір привело до необхідності активно захищати острів проти будь-якої американської інтервенції. Присутність ядерних ракет була могутнім чинником залякування, особливо якби вдалося поставити Вашингтон перед фактом, що здійснився, після того як ракети були розміщені та приготовані до дії. В обох випадках така операція за умови її швидкого здійснення могла виявитися вигідною.

22 жовтня 1962 р., через кілька днів після того, як Сполучені Штати діз­налися про роботи по встановленню радянських ракет, Кепнеді оголосив морську блокаду Куби і зажадав в пайкоротші терміни демонтувати та виве­зти ракети. Американська адміністрація чекала аналогічної відповіді з боку Радянського Союзу відносно так же вразливого Берліна, однак її не було.

Радянський Союз обмежився бурхливим протестом. Пересвідчившись у рі­шучості американців, 25 жовтня Хрущов направив Кеннеді послання, в яко­му повідомив про свою згоду вивести ракети під контролем ООН, якщо Спо­лучені Штати назавжди відмовляться від захоплення Куби. 27 жовтня Хру­щов направив друге послання, яке містило додаткову вимогу до США про виведення американських ракет із Туреччини. Кеннеді вирішив прийняти умови першого послання і проігнорував друге. Радянському Союзу нічого не залишалося, як задовольнитися цим, поклавши, таким чином, кінець кри­зі.

Наслідки кубинської кризи були серйозними. Незважаючи на приєднан­ня до соціалістичного табору нової держави і шумливу пропаганду заслуг Радянського Союзу в збереженні миру у всьому світі, СРСР зазнав глибоко­го приниження і його престиж був сильно підірваний. Впали й політичні ак­ції Хрущова, який зіграв вирішальну роль у цій справі. Ракетна криза приму­сила його задуматися не тільки про небезпеку, але й про межі своїх можливо­стей у досягненні цілей шляхом конфронтації і загроз із сумнівних позицій сили. Ядерний паритет не був панацеєю - не менше значення мала наявність сил для інтервенції і залякування в тому або іншому регіоні. У роки після кризи Радянський Союз приклав немало зусиль, щоб розвинути цю частину збройних сил (морських, наприклад), якій досі через захоплення Хрущова «всім ядерним» виявлялася явно недостатня увага.

Загальне прагнення запобігти небезпеці тотальної війни, яка стала за­вдяки цій кризі очевидною, проявилося в подальші місяці в установці прямої лінії зв'язку між Кремлем та Білим домом для попередження можливих по­милок тієї та іншої сторони в аналізі і трактуванні подій. Нарешті, 15 серпня 1963 р. був підписаний договір про часткову заборону ядерних випробувань, перша формальна угода по контролю над озброєннями, що була укладена «великими державами» і стала вирішальним етапом у їх відносинах і встано­вленні форм співіснування.

Кубинська криза завершила розкол в китайсько-радянських відносинах, який визрівав з 1956-1957 рр., коли Мао Цзедун приписав «ревізіонізму» не­вдачу своєї «кампанії Ста кольорів». На думку Мао, ревізіонізм, оголоше­ний відтепер ворогом № 1, мав дві причини: внутрішню (постійний «буржуа­зний вплив») і зовнішню («капітуляцію» перед імперіалізмом). Ця теза стала теоретичною основою китайської опозиції радянській політиці мирного спі­віснування. Ця опозиція не мала па увазі, однак, негайного зіткнення, оскіль­ки Мао сподівався вплинути на радянське керівництво шляхом переконання. На конференції комуністичних і робітничих партій, яка відбулася у Москві в листопаді - грудні 1957 р., китайський керівник витлумачив перевагу Радян­ського Союзу в області ракетних озброєнь як загальну перевагу соціалістич­ного табору над імперіалізмом і оголосив, що відтепер «вітер зі Сходу сильпіший за вітер із Заходу». Із цього слідував висновок про необхідність згур­тувати ряди навколо Радянського Союзу і примусити імперіалізм відступи­ти. На конференції Мао пояснював, що, звичайно, краще уникнути третьої світової війни, але боятися її не варто, оскільки в результаті її «багато сотень мільйонів людей перейдуть на сторону соціалізму і настане кінець імперіалі­зму».

Потім, коли спроби Хрущова знайти форми співіснування з імперіаліз­мом стали очевидними, радянсько-китайські відносини почали гіршати. На думку китайських керівників, розрядка напруженості в радянсько-американ­ських відносинах могла принести китайським інтересам тільки шкоду. За кі­лька днів до від'їзду Хрущова до Сполучених Штатів між Індією та Китаєм вибухнула гостра прикордонна криза. Радянський Союз виступив із декла­рацією, в якій висловлював жаль з приводу конфлікту між двома дружніми йому країнами. Для Китаю ця декларація була рівнозначна заяві про нейтра­літет в конфлікті між соціалістичною державою і буржуазною, і свідчила про розрив із принципами пролетарського інтернаціоналізму. Відразу після сво­го візиту до Сполучених Штатів Хрущов попрямував у Пекін на зустріч з Мао, під час якої відкрито захищав вигоди розрядки напруженості, аж до тверджень про дійсну зацікавленість Ейзенхауера в мирі. Кількома місяцями пізніше, у квітні 1960 р., Мао відповів на доводи Хрущова публікацією вели­чезної передовиці з нагоди 90-річчя від дня народження Леніна, яку він на­звав «Хай живе ленінізм!». Під маскою критики ревізіонізму в Югославії стат­тя викривала принциповий відхід всієї зовнішньої політики СРСР від марк-сизму-ленінізму, пролетарського інтернаціоналізму і революції, і схиляння її в ревізіонізм. Тим часом Хрущов повідомив китайським керівникам, що спі­льні роботи по створенню атомної бомби будуть припинені. Влітку 1960 р. Москва несподівано відкликала тисячі радянських експертів і фахівців, які допомагали Китаю у створенні його промислової бази, перервавши здійс­нення багатьох проектів. Були також скорочені або затримані постачання сировини, обладнання та запасних частин. Пізніше Радянський Союз зажа­дав повернення кредитів, наданих починаючи з 1950 р.

Разом з тим міжнародна конференція, що пройшла з 10 листопада по З грудня 1957 р. у Москві, в якій взяли участь представники 81 партії, показала падіння авторитету Радянського Союзу в комуністичному світі. Партії ряду країн (Албанії, Північної Кореї, Індонезії) перейшли на сторону Китаю. Хру­щову все ж вдалося провести па конференції радянські тези; китайці ж, бажа­ючи зберегти міф про єдність соціалістичного табору, погодилися підписати заключний документ, з багатьма пунктами якого вони були незгідні. Кубин­ська криза прискорила розрив. Радянсько-американська угода про виведен­ня була оцінена китайцями як повторення мюнхенської змови. У лютому і березні 1963 р. китайська преса виступила з чотирма статтями, які викривали «капітулянтство» Хрущова, а також «нерівні договори», нав'язані царсь­кою Росією Китаю. За статтями пішла нота з 25 пунктів, передана в радянсь­ке посольство у Пекіні в червні 1963 р. Це був вичерпний і провокаційний звинувачувальний документ, направлений проти усіх основних установок радянської політики. СРСР відповів на неї в липні в тому ж тоні. Китайські дипломати були вислані з Москви за антирадянську пропаганду. Після цих інцидентів пленум ЦК КПРС, що відбувся в лютому 1964 р. схвалив допо­відь М.Суслова, який звинуватив Пекін в імперіалістичних спрямуваннях, прихованих за його політикою допомоги народам, що борються проти ко­лоніалізму. Зі свого боку китайське керівництво у все більш категоричній формі наполягало на своїх територіальних домаганнях. У липні 1964 р. Мао заявив, що висунуті японцями претензії відносно Курильських островів ціл­ком «справедливі» і що Радянський Союз повинен повернути Китаю захоп­лені у нього території.

Одночасно з цим головним конфліктом в серці соціалістичного табору в 1963-1964 рр. затвердилося протистояння між СРСР та Румунією. Його без­посередньою причиною став радянський план кооперації національних еко­номік країн Східної Свропп в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги. Аж до смерті Сталіна існування цієї організації мало у великій мірі формаль­ний характер. Якщо вслід за Радянським Союзом НДР і Чехословаччина висловилися наприкінці 50-х рр. за прискорення і поглиблення процесу еко­номічної спеціалізації, то Румунія, яка побоювалася, що їй буде запропоно­вано зосередитися переважно на сільському господарстві, була проти. Рішу­чість радянського уряду форсувати економічну інтеграцію східноєвропейсь­ких країн, що проявилася саме в 1961-1962 рр., не в останню чергу була ви­значена кризою у радянсько-китайських відносинах і «відступництвом» Ал­банії. Економічна інтеграція стала одним із засобів боротьби проти відцент­рових політичних тенденцій. Плани радянських і румунських керівників при­йшли в непримиренну суперечність, оскільки румуни були рішуче настроєні па продовження політики індустріалізації, яка, здавалося, вже принесла де­які результати. Опинившись під тиском радянської сторони, румунське кері­вництво пом'якшило свою критику на адресу Китаю та Албанії. Зрозумів­ши, що продовження тиску па Румунію на руку китайцям, Хрущов перегля­нув свої позиції, і на сесії РЕВ 24-26 липня 1963 р. в Москві вимоги Румунії були задоволені.

Проте, в квітні 1964 р., коли напруженість у радянсько-китайських від­носинах піднялася па повий рівень, Румунія дала зрозуміти, що не буде бра­ти участь у жодній міжнародній конференції, на якій буде відсутнім Китай. Румунське дисидентство з економічної сфери переходило в політику і, зверх того, ставало відкритим. Розуміючи посилення відцентрових тенденцій, Хру­щов у липні 1964 р. вирішив провести міжнародну конференцію всіх комуністичних і робітничих партій 15 грудня, в ході якої передбачалося засудити китайський, албанський і румунський ухили. Задуманій конференції не при­значено було відбутися, оскільки Хрущов був знятий зі своїх постів. Однією з найважливіших причин відставки Хрущова в жовтні 1964 р., безумовно, стало його керівництво соціалістичним табором, який знаходився в стані розпаду і дезорганізації.

Радянська політика відносно третього світу також не принесла до 1964 р. очікуваних результатів. Разом з тим вона сприяла розробці Інститутом сві­тової економіки та міжнародних відносин нових політичних підходів, які ві­дображали тенденції до більшої помірності і поступовості відносно постав­лених цілей. Міжнародна конференція комуністичних і робітничих партій (листопад - грудень 1960 р.) схвалила запропоноване радянською стороною поняття «держава народної демократії». Віднесеним до цього типу незалеж­ним державам третього світу відводилася вирішальна роль в період «третьої фази загальної кризи капіталістичної системи». Згідно з журналом «Кому­ніст», тільки п'ять держав відповідали встановленим критеріям (захист еко­номічної та політичної незалежності, аграрна реформа та економічний роз­виток, який виключає яке б то не було проникнення іноземного капіталу, політичне керівництво з боку «прогресивних сил»): Куба, Гвінея, Гана, Малі та Індонезія. І дійсно, незважаючи на всі зусилля радянської дипломатії, ні Об'єднана Арабська Республіка (яка отримала від СРСР кредит в 100 млн. долл. на будівництво Асуанської дамби і в той же час продовжувала переслі­дувати комуністів), ні Ірак (де революція 1958 р. покінчила з британським впливом, не привівши, однак, до встановлення радянського), ні Конго (на захист цілісності якого Хрущов виступив в ООН у вересні 1960 р., викликав­ши скандал тим, що під час виступу стукнув черевиком по столу) не увійшли в клан держав «народної демократії». Хрущовський волюнтаризм, не здат­ний запропонувати цим країнам привабливу модель розвитку, вів їх у глу­хий кут.