6. «Законна» відставка

15 жовтня 1964 р. опубліковане в радянських газетах коротке комюніке повідомило, що «пленум ЦК, який відбувся напередодні, задовольнив про­хання т.Хрущова М.С. про звільнення його від обов'язків Першого секрета­ря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР у зв'язку з похилим віком та погіршенням стану здоров'я». Через два дні «Пра­вда» виступила з критикою «чужих партії прожектерства, скороспілих ви­сновків і поспішних, відірваних від реальності і дій, хвастощів і просторіку­вання, захоплення адмініструванням, небажання рахуватися з тим, що вже виробили наука й практичний досвід». Хоча імені Хрущова не згадувалося, всім було ясно, про кого йде мова.

Відставка Хрущова була результатом змови за всіма правилами. ЗО ве­ресня, послухавшись поради своїх колег по керівництву країною, Хрущов, який провів протягом 1964 р. 135 днів в офіційних зарубіжних поїздках, від­правився в Сочі на відпочинок. Скориставшись його відсутністю, колеги Хрущова скликали 12 жовтня засідання Президії, а 13-го - пленум ЦК КПРС. Після повернення 13 жовтня до Москви Хрущов відразу ж з'явився перед Президією, від імені якої з вимогою відставки Першого секретаря ЦК КПРС виступив Суслов. Хрущов, можливо, ще сподівався відновити своє положен­ня через Центральний Комітет, як це було в червні 1957 р., але ЦК вже засі­дав, і його рішенням стало усунення Хрущова прямо з наступного дня з усіх посад, які були негайно передані людям: Брежнєв зайняв пост Першого сек­ретаря ЦК КПРС, а Косигін очолив уряд. Вперше питання спадкоємності влади були заздалегідь і ретельно продумані. Це було успадкування підгото­влене та узаконене, яке до того ж спиралося па очевидні правила, схвалені внаслідок змови у вищих партійних інстанціях, коротше кажучи, успадку­вання «по праву», факт якого показував радикальні зміни, які відбулися за­вдяки Хрущову після 1953 р. в політичній практиці.

Відставка Хрущова завершила дворічний період, протягом якого його авторитет і політика, що проводилася ним у все більшій мірі виявлялися під питанням. Престиж Хрущова помітно похитнувся після кубинської кризи, коли його колеги стали вже відкрито виступати проти нього з критикою. У червні 1963 р. Хрущову довелося погодитися па створення Комісії з реорга­нізації промисловості. У липні 1964 р. Брежнєв поступився місцем Голови Верховної Ради Мікояну, щоб повністю зосередитися на роботі в Секретарі­аті. Основна увага була приділена контролю й керівництву за діяльністю вищих партійних кадрів, що складало головну задачу і привілей Першого секретаря і чим Хрущов, захопившись міжнародним турне, став нехтувати. У жовтні 1964 р. якщо він ще й вважався номінально відповідальним за Сек­ретаріат, то насправді цей орган був уже в руках Брежнєва. Суспільство ж, -як інтелігенція, так і «простий народ» - зустріло відхід Хрущова на пенсію байдуже, а багато хто і з радістю.

Ліберальна інтелігенція ніколи не приховувала своє зневажливе відно­шення до цього «неотесаного українського мужлана», яким був у її очах Хру­щов. Так, вона вітала викриття, зроблені на XX та XXII з'їздах КПРС, як і роль Хрущова в публікації «Одного дня Івана Денисовича», однак після «за­морозків» у сфері культури, що почалися весною 1963 р., вже не спокушалася діями Першого секретаря ЦК КПРС. Віруючі побоювалися нових антирелі­гійних кампаній, а національна еліта - наслідків заяв Хрущова про «зроста­юче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР», про те, що розви­ток національних мов «повинен вести не до посилення національних перего­родок, а до зближення націй». Більшість же населення країни бачила, що умови життя з початку 60-х рр. стали помітно погіршуватися: зниження тем­пу житлового будівництва, підвищення цін на продукти харчування, ріст податків, обмеження розмірів присадибних дільниць (у селян), проект вве­дення робітничих паспортів (для робітників), з очевидною метою обмежити свободу руху робочої сили в промисловості, що викликало тривогу - всі ці непопулярні заходи щодня вступали в суперечність з обіцянками «райдуж­ного комуністичного майбутнього» і фанфарами «кукурудзівника», який ре­гулярно закликав «наздогнати та перегнати Америку». Проте, в Радянсько­му Союзі зростання соціального невдоволення не могло привести до відста­вки керівника. Не враховуючи змови спів товаришів Хрущова, вирішальною причиною його відставки стала опозиція частини партійно-господарських кадрів, стурбованих його нескінченними реформами, які постійно загрожу­вали їх кар'єрі, стабільності положення та привілеям.

Лише на початку апарат підтримував діяльність Хрущова по проведен­ню реформ та десталіпізації, що поклала кінець періодичним чисткам, вста­новила більш або менш стабільну - у зв'язку з відмовою від репресій - систе­му, досить відкриту для можливого сходження по її рівнях без страху за своє життя. Однак реформи, що пішли незабаром одна за одною, зруйнували цю ідеальну схему. Розпочата в 1957 р. реформа радпаргоспів торкнулася ви­щих кіл і відправила тисячі московських службовців у провінцію. Реформи 1961 і 1962 рр. посилили невдоволення, яке охопило й дуже багатьох членів ЦК, які займали ключові пости секретарів обласних і республіканських комі­тетів партії і опинилися перед загрозою позбавитися їх. Наштовхнувшись на фронду партійної номенклатури, що відвернулася від нього, Хрущов, почи­наючи з 1961-1962 рр. все більше й більше став звертатися до «технократів» економічного апарату, яким він дозволив брати участь у прийнятті рішень, запрошуючи на «розширені пленуми» ЦК. І в цій сфері хрущовські реформи породили незадоволених, - особливо в середовищі плановиків, основною за­дачею і прагненням яких був розподіл матеріальних і фінансових ресурсів між представниками регіонів. Проте, неозорі почини Хрущова відновили проти нього й екопомістів-реформаторів, серед яких найвідомішим тоді тео­ретиком був Ліберман. Хрущовські ініціативи викликали також невдоволен­ня численних місцевих кадрів, господарських керівників, які через неможли­вість практично «наздогнати та перегнати Америку» повинні були подавати шпору «теоретично» встановлені та зафіксовані в планах результати, що вело до нагромадження обману і приписок. Нарешті, цілий ряд кроків Першого секретаря ЦК КПРС настроїв проти нього і частину військових. Вирішальну роль в цьому зіграли немилість Жукова (1957 р.) і різке скорочення армії. Воно відбувалося відповідно до ідей Хрущова про «всеядерне» майбутнє, зворотною стороною якого було скорочення звичайних збройних сил.

У своїй сукупності невдоволення иайрізніших соціальних верств суспі­льства стало для Хрущова фатальним. Не стільки змова проти Першого сек­ретаря ЦК КПРС вузького кола осіб, скільки невдачі у політиці, бунт апара­ту на фоні байдужості суспільства та інтелектуальної еліти привели його до поразки.

Розділ XI

Епоха «розвиненого соціалізму»

або «роки застою» (1965-1985)?

І. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ І КОНСЕРВАТИЗМ