- •1900-1991
- •1. Самодержавство
- •2. Особливості розвитку промисловості
- •3. Особливості селянського суспільства
- •4. «Робітниче питання»
- •1. Ліберали
- •2. Революційні і національні рухи
- •3. Криза 1900-1903 рр.
- •1. Від російсько-японської війни до Кривавої неділі
- •2. Два шляхи революції
- •3. Підйом революційного руху і Жовтневий маніфест
- •4. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму
- •5. Перша Дума і кінець парламентських ілюзій
- •6. Друга Дума - доказ неможливості політичного оновлення
- •II. Столишнські реформи: невдача просвіченого консерватизму
- •1. Основи «оновлення» країни
- •2. Політичні й ідеологічні переваги
- •3. Економічні переваги
- •4. Помилки Столипіна
- •5. 1912-1914 Рр.: політичний застій і соціальне бродіння
- •1. Ілюзії 1914 р.
- •2. Нищівні поразки на фронті, розвал економіки, політичне безсилля
- •3. Розкол опозиційних рухів
- •II. Лютнева революція та падіння царизму
- •1. Лютневі дні
- •2. Встановлення «двовладдя» і зречення Миколи II
- •1. «Двовладдя» або багатовладдя?
- •2. «Звільнення» слова
- •4. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості
- •5. Криза літа 1917 р.
- •6. Крах державних інститутів і розпад суспільства
- •7. Взяття влади більшовиками
- •1. Перші декрети
- •2. Робітничий контроль і початок націоналічації
- •3. Витіснення Рад і розпуск Засновницьких зборів
- •II. Брест-литовський договір та
- •III. Громадянська війна та іноземна інтервенція
- •1. На фронтах громадянської війни
- •2. Іноземна інтервенція
- •IV. «військовий комунізм»
- •1. Створення Червоної Армії
- •2. Націоналізація та мобілізація економіки
- •3. Встановлення політичної диктатури
- •4. Кінець громадянської війни: чому більшовики перемогли?
- •5. Народження Комінтерну
- •V. Криза «військового комунізму»
- •1. Економічна відсталість і соціальна деградація
- •2. Зміни і криза в партії
- •3. Кронштадтське повстиннії
- •4. X партійний з'їзд - вирішальний поворот
- •1. Право на самовизначення: теорія і реальність
- •2. Спроби союзного об'єднання
- •3. Яким бути Союзу?
- •4. Як створити «новий соціум смільної долі»?
- •5. Політика в області культури та релігії
- •II. «союз робітників і селян»
- •1. Неп у сільському господарстві
- •2. Неп у промисловості
- •3. Суспільне невдоволення
- •4. Суперечки про шляхи розвитку країни
- •III. Політична боротьба
- •1. «Остання ленінська битва»
- •2. Перші битви за владу
- •3. Ленінська спадщина
- •4. Розкол «трійки»
- •5. «Об'єднана опозиція»
- •6. Роздуми над невдачею
- •IV. Кінець непу
- •1. Зима 1927-28 р., хлібозаготовча криза
- •2. Розгром «правої опозиції»
- •3. Уперед без оглядки
- •2. Перша п'ятирічка: Індустріалізація. Культурна і соціальна революція
- •3. Партія і «великий перелом»
- •II. Розрив і змова (1934-1939 рр.)
- •1. XVII з'їзд партії. Початок розриву
- •2. Вбивство Кірова. Втілення ідеї змови
- •3. Рік 1935-й, вирішальний
- •4. Значення першого Московського процесу
- •5. Єжовщина. Боротьба з бюрократією, терор та економічна криза
- •6. XVIII з'їзд партії. Початок розрядки?
- •III. Підсумки вирішального десятиріччя
- •1. Становлення моделі економічного розвитку
- •2. Суспільство зруйнованих структур
- •3. Демонізм, «соціалістична законність», націоналізм і повернення до етичних підвалин
- •II. Основні напрями радянської зовнішньої політики в роки непу (1921-1928)
- •3. Німеччина як головний партнер у Європі
- •2. Складності в радянсько-британських і радянсько-фрашіузьких відносинах
- •3. Китай як головний партнер в Азії
- •III. Боротьба проти «соціал-фашизму» і «загострення капіталістичних протиріч» (1928-1933)
- •1. VI конгрес Комінтерну: крутий поворот
- •2. Міф про «капіталістичне оточення»
- •3. Розширення радянської диплома пічної діяльності
- •IV. Радянська дипломатія і «колективна ьезгїека» (1934-1939)
- •1. «Новіш курс» радянської дипломатії
- •2. Срср і війна в Іспанії
- •3. Крах політики «колективної безпеки»
- •V. Ера радянсько-німецького пакту та його наслідки (1939-1941)
- •1. Радянсько-німецький пакт
- •2. Секретний протокол в дії
- •3. Погіршення радянсько-німецьких підноснії
- •1. План «Барбаросса»: успіх і невдача «бліцкригу»
- •2. «Розстріляна Червона Армія»
- •3. Евакуація і перебудова країни на військовий лад. Солідарність союзників
- •II. Поворот у війні (літо 1942 - літо 1943)
- •1. Військові поразки срср влітку 1942 р.
- •2. Сталінград і Курськ: дві вирішальні перемоги срср
- •III. Роздуми про крутий поворот
- •2. Роль допомоги союзників
- •3. Нацистські звірства і невдача «східної політики»
- •4. Патріотизм, пом'якшення режиму і соціальний консенсус
- •IV. До перемоги (ліго 1943 - травень 1945 р.)
- •1. Тегеранська конференція
- •2. Великий наступ 1944 р.
- •3. Ялтинська конференція і перемога
- •1. Дискусія про основні напрями
- •2. Нездійсненна сільськогосподарська реформа
- •3. Повернення до передвоєнної політики
- •II. Посилення контролю у всіх сферах
- •1. Обмеження національностей
- •2. Жданівщина
- •3. Апогей системи концтаборів
- •1. Нове співвідношення сил в Європі: від Потсдаму до Паризької конференції
- •2. Біполяризація світу і «холодна війна».
- •3. Радянеько-югославськиії розрив та його наслідки
- •4. Апогей «холодної війни».
- •V. «розвинений» сталінізм
- •1. Специфіка структур влади
- •2. Політичні конфлікти і альтернативи
- •3. Повна трансформація партії
- •4. Остання «змова».
- •1. Реорганізація владних структур
- •2. Економічні та політичні дискусії: народження хрущовських реформ
- •3. «Відлига» у зовнішній політиці
- •4. XX з'їзд: початок керованої десталінізації
- •5. Від XX з'їзду кпрс до усунення антипартійної групи
- •II. Межі та перегини хрущовських проектів (1958-1964)
- •1. «Наздогнати та перегнати Америку!».
- •2. Межі культурної відлиги
- •3. Економічні «пробуксовки» та міф про комунізм
- •4. XXII з'їзд кпрс та його наслідки
- •5. Волюнтаризм зовнішньої політики
- •6. «Законна» відставка
- •1. Політичний консерватизм та економічна реформа
- •2. Консенсус і розбіжності
- •3. Персоналізація влади та інституційний плюралізм
- •4. Брежнєвська конституція
- •5. Консервативні тенденції та невдала спроба реформ
- •II. Криза «розвиненого соціалізму»
- •2. Криза організації праці
- •1. Демографічні зміни
- •2. Урбанізація та її наслідки
- •3. «Міський мікросвіт» і «неформальні с груктури».
- •4. Заохочення і контроль суспільної активності
- •5. Форми незгоди й відсторонення
- •IV. Срср у світі
- •2. Розрядка напруженості та її межі
- •3. Радянська присутність у світі та кінець «розрядки».
- •V. «міжцарів'я».
- •1. Внутрішні аспекти
- •2. Зовнішні аспекти
- •1. Гласність і десталінізація
- •2. Повернення до джерел
- •3. «Видатки» гласності
- •II економічні реформи
- •1. Спроби реформ: розвиток самостійності підприємств
- •2. Спроби реформ: розвиток приватної ініціативи
- •III. Політичні реформи
- •1. Зміна дійових осіб
- •2. Цілі та етапи політичної реформи (1985-1990)
- •3. Правова держава і політичний плюралізм
- •4. «Нове мислення» і поворот у зовнішній політиці
- •5. Розпад Радянського Союзу (осінь 1990 - зима 1991)
2. Міф про «капіталістичне оточення»
X пленум Виконкому Комінтерну, який відбувся в квітні 1929 р., довів до логічного кіпця прийняту роком раніше установку: соціал-демократія була оголошена «соціал-фашнзмом». У спільній доповіді Д.Мануїльського та О.Куусінепа стверджувалося, що цілі фашистів і соціал-демократів ідентичні, різниця ж полягає в тактиці і головним чином в методах, і по мірі свого розвитку «соціал-фашнзм» все більш буде ставати схожим па «чистий фашизм».
До кінця 1933 р., оголосивши пріоритетною боротьбу із соціал-демократією, Комінтерн і радянське керівництво закривали очі на небезпеку стрімко зростаючого німецького націонал-соціалізму. В уяві Москви посилення Німеччини, що символізувало життєву силу фашизму, було направлене проти Великобританії та Франції (названої Сталіним в промові 27 червня 1930 р. на XVI з'їзді партії «иайагресивнішою мілітаристською країною з усіх агресивних і мілітаристських країн світу») і було позитивним чинником у розвитку міжнародних відносин, оскільки сприяло загостренню протиріч між провідними капіталістичними державами.
Період стабілізації капіталізму закінчується, заявив Сталін у згаданому виступі. Світова економічна криза дійшла до тієї межі, де вона вступає у наступний етап - політичної кризи, головними рисами якої будуть, по-перше, фашизація внутрішньої політики капіталістичних держав, по-друге, наростання загрози пової імперіалістичної війни і, по-третє, підйом революційних рухів. З 1929 по 1933 р. компартія Німеччини неухильно слідувала затвердженій Комінтерном лінії і вела боротьбу насамперед із соціал-демократією, що немало сприяло паралічу політичних установ Веймарської республіки. Участь комуністів на боці нацистів 9 серпня 1931 р. у невдалому референдумі за розпуск еоціал-демократичного ландтагу в Пруссії, віталася газетою «Правда» як «найсильніший удар, що був коли-небудь нанесений робітничим класом по соціал-демократії». Ні прихід до влади Гітлера, ні арешти тисяч комуністів, ні підпал рейхстагу і оголошення компартії поза законом - ніщо не змінило тактику Комінтерну, який повністю втратив здатність до самокритики. 1 квітня 1933 р. президія Виконкому Комінтерну прийняла резолюцію, яка стверджувала, що політика керованої Тельманом німецької компартії завжди була «абсолютно правильною». У травні 1933 р.. до великого задоволення радянського керівництва, нацисти ратифікували протоколи про поновлення дії Берлінського договору 1926 р., який підтверджував силу Рапалль-ських угод. Військова співпраця між СРСР і Німеччиною продовжувалася ще кілька місяців.
3. Розширення радянської диплома пічної діяльності
Тези про загострення протиріч капіталізму і про постійну загрозу СРСР від оточуючих «агресивних і мілітаристських» країн, безперечно, грали важливу роль в сталінських планах радикального перетворення країни. Прискорення темпів колективізації та індустріалізації знаходило виправдання в необхідності діяти якнайшвидше, доки «пани імперіалісти не вчинили прямого нападу на Радянський Союз». Однак, продовжуючи нагнітати атмосферу «обложеної фортеці» і грати на протиріччях, що реально існували між великими державами з тим, щоб не допустити створення їх єдиного фронту проти СРСР, радянські керівники чудово усвідомлювали (як в 1926 р., коли обговорювалося китайське питання, так і в 1929 р.), що Радянському Союзу абсолютно необхідно всіма способами уникати будь-яких конфліктів і провокацій, оскільки країна переживала період найглибших економічних і соціальних потрясінь і була ними на якийсь час значно ослаблена. Тому одночасно з переважним розвитком відносин з Німеччиною радянська дипломатія направила свої зусилля на розширення відносин з іншими державами, сподіваючись па збільшення торгового обміну з ними, необхідного для виконання планів економічного будівництва і забезпечення безпеки країни.
9 лютого 1929 р. СРСР розширив сферу дії пакту Бріана - Келлога про загальну відмову від війни, до якого він приєднався кількома місяцями раніше. Була підписана угода, відома як «Протокол Литвинова», з Латвією, Естонією, 1 Іольщею, Румунією, а трохи пізніше з Литвою, Туреччиною і Персією, яка передбачала відмову від застосування сили в урегулюванні територіальних суперечок між цими державами та СРСР. У жовтні 1929 р. були відновлені відносини з Великобританією, де пост прем'єр-міністра знову зайняв Макдональд.
Починаючи з 1931 р. радянська дипломатична діяльність стала ще більш активною. Внутрішні проблеми спонукали Радянський Союз приділяти більше уваги зміцненню свого зовнішньополітичного становища. У той же час і індустріальні країни виявляли все більшу цікавість до поліпшення своїх відносин з Радянським Союзом, який розглядайся ними як величезний потенційний ринок. Нарешті, зростання правого екстремізму та націоналізму в Німеччині спонукало країни, що піди пса.) пі Версальськпй мирінні договір і зацікавлені в збереженні післявоєнного статус-кво, розвивати дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Розпочаті і'. 1931 р. рядом країн переговори йшли, однак, з великими труднощами. Проте, вже в 1932 р. СРСР почав збирати плоди своїх дипломатичних зусиль, підписавши серію пактів про ненапад: з Фінляндією (21 січня), з Латвією (5 лютого), з Естонією (4 травня), з Польщею (25 липня).
Після довгих коливань 29 листопада 1932 р. французький уряд на чолі з Ерріо підписав франко-радяпський договір про ненапад, розраховуючи таким чином нейтралізувати можливі наслідки подальшого зближення між СРСР і Німеччиною. Крім статті про ненапад договір містив зобов'язання у разі нападу на одну з них третьої країни не надавати ніякої допомоги агресору.
Якщо в Європі радянська дипломатія, прагнучи забезпечити безпеку
СРСР, домоглася значних успіхів за столом двосторонніх переговорів, підписавши цілий ряд договорів про нейтралітет і ненапад, то па Далекому Сході ситуація ставала все більш напруженою. Вторгнення Японії в Маньчжурію (1931 р.) прямо загрожувало радянським інтересам у цьому регіоні. У 1931-1933 рр. радянській дипломатії з великими труднощами вдавалося лавірувати між трьома сторонами, що брали участь у конфлікті: Японією, Гоміньда-ном і китайськими комуністами. У відносинах з Японією радянське керівництво то вдавалося до демонстрації сили, збільшуючи радянський військовий контингент, розміщений на Далекому Сході під командуванням Блюхера, то виступало з ініціативами, направленими на примирення (пропозиція про продаж Китайсько-Східної залізниці). Одночасно, прагнучи не допустити зближення між Японією і Гоміньдаиом, Радянський Союз терпляче обговорював можливості відновлення дипломатичних відносин з урядом Чан Кай-ши, який, починаючи з 1927 р. розглядався як «найпідступніший ворог комунізму». Відносини з Гоміньдаиом були відновлені в грудні 1932 р. Чан Кай-ши пішов па цей крок, оскільки тільки Радянський Союз міг надати йому військову допомогу в боротьбі проти японських агресорів, тоді як інші великі держави виявилися здатні лише па чисто символічне моральне засудження Японії. У той же час Радянський Союз намагався підштовхнути китайських комуністів, які на чолі з Мао Цзедуном проголосили Китайську Радянську Республіку, на оголошення війни Японії. Оскільки області, контрольовані комуністами знаходилися .далеко від окупованих Японіє ю Маньчжурії і Північного Китаю, такий крок безпосередньо не вів до конфлікту; однак він зобов'язував Чан Кайши прийняти виклик і включитися в загальнонародну боротьбу проти загарбників.
Радянська дипломатична діяльність, як на Далекому Сході, так і в Європі відображали складність міжнародної ситуації, що безперервно загострювалася, в якій все більшу роль грала агресивна і динамічна політика двох держав - Німеччини і Японії. Здавалося, що в 1933 р. цілі, сформульовані радянською дипломатією ще в 1919-1920 рр., були майже досягнуті. Встановлений «нав'язаним імперіалістичними розбійниками» Версальським договором європейський порядок безсоромно і систематично порушувався відтоді, як Німеччина здійснила переозброєння своєї армії. Ліга Націй, з якої вийшли Японія, а потім і Німеччина, демонструвала свою повну безпорадність. Небаченої сили економічна криза 1929-1933 рр. стрясала весь капіталістичний світ. Здавалося, що зростання напруженості в світі ось-ось приведе до виникнення широкомасштабних міжнародних конфліктів.
Однак такий довгоочікуваний радянським керівництвом розвиток події! па ділі виявився, зрештою, несприятливим і навіть заі розливим для СРСР. Замість того, щоб сприяти поширенню комунізму, криза привела до зміцнення сил агресії. «Загострення міжімперіалістичштх протиріч» не посилило позицій «батьківщини соціалізму», а привело до розвитку мілітаристської, реваншистської і націоналістичної ідеології в Німеччині і Японії, що перетворювалися на потенційних противників Радянського Союзу.
У другій половині 1933 р. радянські керівники вимушені були відмовитися від прийнятої ще в 1919-1920 рр. аксіоми радянської зовнішньої політики, відповідно до якої всяке посилення міжнародної напруженості було тільки на користь СРСР, а всякий елемент міжнародної політичної стабільності (наприклад, зростання авторитету Ліги Націй, відродження європейської економіки) апріорі мав негативний для Радянського Союзу вплив.