2. Цілі та етапи політичної реформи (1985-1990)

Як би не визначався процес оновлення політичних структур - «демокра­тичний централізм» або «бюрократична колонізація», - він не був пі дійсно радикальним, ні достовірно демократичним. Проте, опір перебудові виявив­ся досить серйозним для того, щоб примусити владу всі упити па шлях ради­кальної політичної реформи з метою оживити інститути, які партія позбави­ла їх функцій, - Ради і громадські організації (Горбачов визнав, що вони «виявилися за бортом»). На думку Генерального секретаря ЦК КПРС, було не­обхідно повністю відновити роль Рад як органів соціалістичної влади і пове­рнути громадським організаціям їх первинне значення. Це можна було розу­міти двояко: кажучи про «споконвічні функції», Горбачов звертався до пер­ших років радянського режиму, «золотого віку» ленінізму. Однак саме ці «спо­конвічні функції» Рад, заводських і фабричних комітетів, профспілок, які грали найважливішу роль в лютому - жовтні 1917 р., були привласнені парті­єю. Яке ж місце відводилося в горбачовському проекті реальній незалежнос­ті профспілок, справжньому плюралізму?

Другою метою реформи був перерозподіл влади, але при збереженні ве­дучої ролі партії. Саме з цією метою були організовані вибори з участю вели­кого числа конкуруючих між собою кандидатів, з розрахунком тим самим повернути законність партійному керівництву, зганьбленому сталінізмом і «брежнєвським застоєм», і перетворити партію на силу, здатну виступати з пропозиціями перетворень і проводити їх в життя.

Реформа почалася з різного роду політичних та організаційних заходів, прийнятих на пленумі ЦК партії в січні 1987 р.: альтернативні вибори; таєм­не голосування при обранні відповідальних партійних працівників; вибори кандидатів на самому підприємстві; введення нових форм і механізмів участі трудящих в управлінні підприємствами. Практичні результати цих заходів залишалися дуже скромними аж до весни 1989 р. Так, під час місцевих вибо­рів 21 червня 1987 р. альтернативні кандидатури були представлені тільки у 0,4% виборчих округів; всі вони, по суті, пройшли попередній відбір у пар­тійних інстанціях. Місцеві власті, за рідким винятком, поводилися відносно нововведень пасивно або влаштовували обструкцію; що ж до «маси», то вона виявила глибокий скептицизм.

Висунення XIX партійною конференцією (28 червня - 1 липня 1988 р.) важливого проекту конституційної реформи (прийнятого Верховною Радою СРСР в жовтні 1988 р.) стало другим етапом політичних перетворень, який нове керівництво розглядало як вирішальний.

Ця реформа, зрештою, привела до встановлення дворівневої представ­ницької системи - З'їзд народних депутатів СРСР і Верховну Раду СРСР, об­рану з депутатів з'їзду, і заснування поста президента СРСР, наділеного ши­рокими повноваженнями.

Колишня Верховна Рада, псевдопарламент - декорація, позбавлена якої-пебудь влади, орган, який реєстрував партійні та урядові рішення, - був замі­нений новою Верховною Радою, постійним органом, який нараховував 544 члени, обраних таємним голосуванням на з'їзді народних депутатів, що скла­дався з 2250 депутатів із п'ятирічним терміном повноважень. З них 1500 де­путатів обиралися населенням країни і 750 партією, профспілками та гро­мадськими організаціями. У функції з'їзду входило проведення конституційних, політичних, соціальних та економічних реформ, а також обрання, нарі­вні з Верховною Радою СРСР, президента країни, який керував зовнішньою політикою та обороною, призначав прем'єр-міністра і т.д.

Пропонуючи таку систему, автори реформи хотіли відкрити двері з'їзду найбільш рішучим прихильникам перебудови, намагаючись уникнути неспо­діванок на виборах в округах. З іншого боку, встановивши сильну президе­нтську владу в особі Генерального секретаря ЦК КПРС, законність якої від­тепер залежала - хоч би непрямо - від народного волевиявлення, вони нама­галися захистити його від підступів апарату. Для Горбачова, обраного 15 березня 1990 р. союзним з'їздом народних депутатів президентом СРСР, цей аспект реформи був вирішальним, оскільки дозволяв йому долати протидію, яку чинило Політбюро ЦК КПРС, де засідали ного колеги, що далеко не завжди розділяли політику генсека.

Конституційна реформа викликала критику як консерваторів, так і ра­дикалів, прихильників перебудови, яких очолив Б.Єльцин. Для радикалів реформа була неповноцінною, оскільки запропонована система не була ні прямою, ні рівною і до того ж зосереджувала надто багато влади в руках президента - Генерального секретаря ЦК КПРС. Крім цього, виборчий за­кон внаслідок своєї нечіткості залишав широкі можливості для різних мані­пуляцій, що й довів хід виборчої кампанії в березні 1989 р. Проте, якщо апа­рату і вдалося в багатьох випадках зберегти свої позиції, то використані при цьому методи, викриті рядом засобів масової інформації, сприяли приско­ренню політизації радянських людей. На відміну від Горбачова Єльцин зу­мів використати до своєї вигоди цю нову ситуацію і рішуче пішов демокра­тичним шляхом. Обраний на загальних виборах, президент Росії зміг переве­ршити відносно легітимності президента СРСР, який отримав свій пост із рук парламентаріїв, які в значній частині домоглися свого положення за до­помогою політичних маніпуляцій. Загалом вибори народних депутатів в бе­резні 1989 р. і потім навесні 1990 р. означали величезний розрив з політич­ною практикою, встановленою після 1917 р.

Всі ці зміни відбувалися в атмосфері демократизації громадського жит­тя, чому сприяли підготовка і прийняття законів з метою заснування «право­вої держави» і розквіт численних «неформальних об'єднань».