1. Гласність і десталінізація

«Спочатку було Слово». Горбачовська революція розпочалася дуже скро­мно: із звільнення історичної пам'яті, друкованого слова, живої думки. Сьо­годні, коли СРСР занурюється в хаос державно-правової анархії та економі­чної розрухи, головним, якщо не єдиним досягненням семи минулих років, безперечно, є завоювання свободи слова.

На зорі і орбачовського експерименту для багатьох гласність, перші па­ростки якої дали про себе знати лише починаючи з літа 1986 р., у час і після з'їзду Союзу кінематографістів, була не більш ніж майстерно розіграний Гор­бачовим та його радниками спектакль. Хіба не сам Генеральний секретар ЦК КПРС визначав і не раз ту територію, на якій мала право на існування гласність? Гласність була для Горбачова здоровою критикою існуючих не­доліків, але не підривом соціалізму та його цінностей. У свою чергу XIX пар­тійна конференція підтвердила на початку липня 1988 р., що «гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини».

Гласність, що була спочатку політичним лозунгом, направленим, перед­усім на пожвавлення і «модернізацію» державної ідеології, що втратила вся­ку довіру суспільства й країни та стала перешкодою для розвитку, допомог­ла швидко звільнити сили, направлені на лібералізацію режиму, які довго, щонайменше, десятиріччя стримувалися. Вона дозволила вийти на поверх­ню думкам, що існували в середовищі неформальних об'єднань та вогнищ вільнодумства, які виникли та розвинулися в попередній період.

У всіх областях культурного життя відкрито зазвучало те, що раніше обговорювалося потай, під час суперечок за чашкою чаю, на «кухні» (яку гротескно описував Зинов'єв у своїх перших книгах), як і все те, що складало культурний «авангард», підпілля 70-х рр. зі своїми естетичними течіями, іде­ями і навіть формами життя.

З подальшим розвитком гласності управляти нею ставало все важче. Між скандальними викриттями, пов'язаними з прихованими до того минулим і теперішнім часом державних організацій та політичних структур, і суспіль­ною реакцією, яку вони викликали, почав розвиватися достовірно діалекти­чний зв'язок. Досить швидко стало очевидним, що «кількісне» перевищення певної міри в критиці і свободі вираження негайно ж спричинило «якісну» зміну: слово влади перестало бути вираженням неспростовної «наукової» іс­тини. Партія вже не представлялася як одноосібна власниця монополії на істину, що складало саму основу її законності, вона перестала бути думаю­чою за всіх інстанцією, органом офіційного вираження думок суспільства, втіленням Історії. Нарешті стало можливим не погоджуватися з партією. Примітно, що гласність, задумана як засіб боротьби з «недоліками соціаліз­му» без «підриву його цінностей», негайно звернулася до принципових пи­тань про саму законність партійної влади, до її історії, і, передусім до ключо­вої проблеми природи сталінізму, вирішення якої стало випробуванням на довіру до гласності вже тому, що злочини цього періоду складали головну таємницю і найбільшу ганьбу радянської історії. У цих умовах рух за звіль­нення думки та її виразу із самого початку придбав морально-етичний ви­мір, і не випадково, що одним з перших явищ гласності став вихід на екрани фільму грузинського режисера Абуладзе під символічною назвою «Покаян­ня». Разом з тим критика сталінізму, яка вже починалася при Хрущові і була припинена після його відсторонення, пішла значно далі випробування гласності, поставивши в центр суспільної уваги зміст і стратегію власне перебу­дови. Минуле й теперішній час виявилися нерозривно пов'язаними між со­бою. Без минулого, писав історик Ю.Афанасьєв, неможлива самосвідомість: значення і безглуздя теперішнього часу, його тривоги, надії та плани стають незрозумілими. Таким чином, засудження сталінізму - визначального пері­оду радянської історії - у всіх його виявах привело до дослідження причин переродження влади і виникнення «адміністративно-командної системи», а також кризи, що обумовило необхідність перебудови. Ось чому політичні суперечки між прихильниками руху за оновлення і консервативними сила­ми, як правило, велися на історичному ґрунті.

Підтвердженням тому став «феномен Н.Андрєєвої», один із найбільш показових епізодів політичної боротьби навколо осмислення того, що М.Горбачов назвав «білими плямами» історії.

13 березня 1988 р. газета «Радянська Росія» помістила листа своєї читач­ки, ленінградського викладача хімії, Н.Андрєєвої, під назвою «Не можу по­ступатися принципами». Суть публікації була у відкритому захисті Сталіна, який супроводжувався обвинуваченнями на адресу «деяких представників» інтелігенції, «духовних спадкоємців Дана і Мартова» (меншовистських кері­вників) і «духовних учнів Троцького і Ягоди». Новоявлені «фальсифікатори історії» (у перші ряди яких були поставлені М.Шатров, автор численних ан-тисталінських політичних п'єс, і А.Рибаков, автор роману «Діти Арбата»), як роз'яснювала Н.Андрєєва, запозичали у Заходу свою антисоціалістичну концепцію «гласності» і, скориставшись «перебудовою», закликали до пов­ного перегляду історії партії і радянського суспільства. Цей лист, названий згодом «антиперебудовним маніфестом», був передрукований багатьма га­зетами. Незабаром стало ясно, що вказівка про його публікацію і розповсю­дження була дана Є. Лігачовим, прихильником консервативного курсу, чле­ном Політбюро і секретарем ЦК КПРС, коли Горбачова не було в Москві, а його головний соратник (навіть натхненник), який здійснював політику в сфері ідеології, О.Яковлев також був відсутній. Лише 5 квітня «Правда» від­вела цілу сторінку редакційній статті, присвяченій критиці і «спростуванню» положень, що були висунені Н.Андрєєвою. Показово, що аргументація по­вністю засновувалася на апеляції до історичних фактів сталінської епохи, а апологія Сталіна та його методу кваліфікувалася як реакційна опозиція пе­ребудові. Установки, викладені у публікації «Правди» (підготовленій, ймо­вірно, О.Яковлевим), порушували нестійку рівновагу між учасниками дис­кусії па користь істинних захисників десталіпізації і підривали позиції «золо­тої середини», яку зайняв і старався відстояти Горбачов у своїй розгорнутій доповіді з пагоди 70-річчя Жовтневої революції. Основні тези доповіді, які по суті справи повторювали точку зору, викладену на XX з'їзді КП РС, в умо­вах, коли дискусія в засобах масової інформації і в суспільстві зайшла незрівняігао далі, ніж у 1956Л964 рр., були непереконливими не тільки теоретич­но, але й фактично; а після наступу консерваторів і відсічі їм вони виявилися вчорашнім днем і в політичному плані. З цього моменту неосталінська хвиля в засобах масової інформації трьох попередніх тижнів поступилася місцем, після періоду мовчання, одностайній антисталіпській кампанії. Цей крутий поворот вказував на подвійність самого процесу реформ, в якому таке зна­чення зберігалося за «командами» згори.