1. Право на самовизначення: теорія і реальність

Союз Радянських Соціалістичних Республік виник 30 грудня 1922 р. від­повідно до договору, який об'єднав Російську Радянську Федеративну Соці­алістичну Республіку (РРФСР) з Україною, Білорусією та Закавказькою фе­дерацією. Утворення СРСР завершило довгий та неймовірно складний про­цес, коли після іноземної інтервенції, вдалих і невдалих спроб самовизначен­ня та об'єднання окремих республік в рамках федерації, форми якої змінюва­лися в залежності від обставин і співвідношення сил, Російська імперія посту­пово розповзалася по швах.

Право на самовизначення, визнане в Декларації прав народів Росії, в перші роки радянської влади здійснювалося по-різному через особливості умов життя кожної нації. Багато що залежало від географічного положення, значення для нової держави даного регіону, міжнародного оточення, масш­табу національного руху. /Деякі народи - поляки, фіни, литовці, латиші, есто­нці - завоювали свою незалежність в основному завдяки підтримці європей­ських країн, які прагнули уберегтися від «більшовпстської зарази» за допо­могою «кордону», спорудженого па західних околицях Росії. Інші авгономії виявилися менш міцними, наприклад українська. Будучи справжньою «екс­периментальною лабораторією» противників радянської влади, зробивши ставку почергово па переможену Німеччину, далеку Францію і Польщу, яка щойно програла Росії, і, що найголовніше, будучи найбільш багатою части­ною Російської імперії, Україна втратила незалежність, здавалося отриману після Брест-Литовської угоди. Білорусія, навпаки, дуже бідна, де національ­ний рух перебував у зачатковому стані, набула статусу суверенної республі­ки з розрахунком на те, що вона, з одного боку, покаже зразок зближення з Росією, до якого всі інші республіки віднеслися без натхнення, а з іншого -допоможе «здобути» Л итву. У лютому 1919 р. на з'їздах Рад Білорусії та Ли­тви з ініціативи місцевих більшовиків, переважно росіян, був проголошений союз двох республік. Це дозволяло зробити Литву, яка завжди прагнула до незалежності, частиною штучно створеної білорусько-литовської спільноти, де більшість населення благоволила до Росії (білорусів там було набагато більше, ніж литовців). Здійсненню цього задуму перешкодила Польща, яка окупувала дані території.

Коли більшовики прийшли до влади, ситуація в Закавказзі була склад­ною не тільки через міжнаціональні конфлікти, відмінності в релігії, культу­рі, економічних інтересах, але й через близькість Туреччини до кордонів Гру­зії та Вірменії. Одностороннє рішення центральної влади віддати Туреччині, згідно з Брест-Литовським договором, Батум, Каре і Ардаган спричинило відділення Закавказзя. 25 квітня 1918 р. була проголошена Закавказька рес­публіка. Через місяць вона розвалилася під тиском національних розбратів на три незалежних держави, кожна з яких очолювалася певною політичною партією: меншовиками - в Грузії, дашнаками - у Вірменії, мусаватістами - в Азербайджані. Влітку 1918 р. вірменська та азербайджанська незалежність були втрачені на кілька місяців внаслідок наступу турецьких військ. Грузії вдалося відстояти свою свободу завдяки підтримці іноземних держав: споча­тку Німеччини (договір з нею був підписаний 28 травня 1918 р.), потім - Ан­глії. До 1920 р. внутрішній і міжнародний стан змушували більшовиків до обережності у відносинах із Закавказзям. Наприкінці громадянської війни відхід англійців із цього економічно багатого і тому життєво важливого для Радянської держави регіону дав можливість більшовикам знову його завою­вати. Азербайджан був завойований дуже швидко: в квітні 1920 р. пробіль-шовистсько налаштований Військовий революційний комітет позбавив вла­ди мусаватистський уряд і закликав Росію на допомогу. Такий прийом став згодом розхожим. Він полягав у тому, що завжди і скрізь знаходилися біль-шовики-«інородці», які бажали союзу з Росією і яких центральні власті вва­жали партією революційної законності. Від їхнього імені Червона Армія ви­ступала проти прихильників незалежності. Доля Вірменії була остаточно вирішена тільки в листопаді 1920 р., оскільки оголошенню її Радянською ре­спублікою заважала боротьба за владу в Туреччині. Протягом цього часу (1920 р.) меншовистській Грузії вдавалося зберегти свою автономію. 7 трав­ня вона навіть підписала із РРФСР договір, який визнавав незалежність Гру­зії. Підписання договору свідчило про тимчасово несприятливе міжнародне положення для центральної більшовистської влади, яка вела війну з Поль­щею. До того ж грузинський уряд набув певного міжнародного авторитету та симпатію європейських соціалістів. Проте, Грузія відчувала подвійний тиск: зсередини з боку грузинської компартії (секретна стаття договору від 7 трав­ня змушувала грузинську державу узаконити її діяльність), і ззовні, з боку Кавбюро (Кавказьке бюро) і Червоної Армії, яка знову захопила Баку і піді­йшла до кордонів Грузії. 12 лютого 1921 р. під приводом припинення «між­національних конфліктів» між грузинами та вірменами Червона Армія всту­пила в Грузію і 25 лютого в Тифлісі була проголошена радянська республіка.

В історичному ланцюгу вдалих або невдалих спроб самовизначення про стежуються певні закономірності: продовжуючи заявляти про прано пародій на самовизначення, нова влада підпорядкувала це право інтересам соціаліс тичної держави, життєвій необхідності зберегти в цьому випадку українське зерно, нафту і рудні родовища Кавказу.

«Визнання права на розлучення, - говорив Ленін, - не виключає агітації в тому або іншому випадку проти розлучення».