II. Посилення контролю у всіх сферах

1. Обмеження національностей

Якщо в економічній області війна привела до обмеження волюнтарист­ської практики, то в ідейно-політичній сфері вона спричинила ослаблення нагляду, збільшила число неконтрольованих ідейних рухів, особливо серед тих, хто протягом кількох років знаходився за межами системи (в окупова­них районах або в полоні), в національному середовищі та інтелігенції.

З поверненням до мирного життя власті спробували, діючи частіше за все жорстко, відновити контроль над розумами. Поводження з військовопо­лоненими, репатрійованими в СРСР, вже з літа 1945 р. свідчило про посилен­ня режиму. Загалом тільки біля 20% з 227 тис. репатрійованих військовопо­лонених отримали дозвіл повернутися додому. Більшість же колишніх війсь­ковополонених були або відправлені в табори, або засуджені до заслання мінімум на п'ять років або до примусових робіт по відновленню розорених війною районів. Таке ставлення було продиктоване підозрою, що розповіді репатрійованих про пережите будуть дуже різнитися від того, що офіційно видавалося за правду. Показово, що в червні 1945 р. сільські органи влади отримали інструкцію встановити в селах па видному місці щити з написами, які б попереджували, що не треба вірити розповідям репатрійованих, оскіль­ки радянська реальність незмірно перевершує західну. Це повідомлення мало па меті морально ізолювати репатрійованих і примусити людей підозрювати їх у зраді.

Повернення до складу СРСР територій, включених до його складу в 1939-1940 рр., які залишалися в окупації протягом майже всієї війни, під час якої там розвинулися національні рухи противників СРСР, викликало ланцюго­ву реакцію озброєного опору, переслідування і репресивних заходів. Опір анексії! колективізації був особливо сильним в Західній Україні, Молдавії та Прибалтиці. Перша радянська окупація Західної України (вересень 1939-че-рвень 1941 р.) викликала до життя досить могутню підпільну озброєну орга­нізацію - ОУН (Організація українських націоналістів). Після приходу туди німецьких військ її лідери зробили безуспішні спроби створити незалежні українські уряди у Львові та Києві. Члени ОУН часто добровільно вступали в підрозділи СС (такі, як дивізія «Галичина») для боротьби проти євреїв і комуністів. У липні 1944 р., коли Червона Армія вступила в Західну Україну, ОУН створила Вишу раду звільнення України. Лідер ОУН Р.Шухевич став командуючим Української повстанської армії (УПА), чисельність якої дося­гла осінню 1944 р., згідно з українськими джерелами, 20 тис. чоловік. З липня 1944 р. по грудень 1949 р. радянські власті сім разів пропонували повстан­цям скласти зброю, обіцяючи їм амністію. У 1945- 1946 рр. сільські райони Західної України, її «глибинка», знаходилися в основному під контролем повстанців, які користувалися підтримкою селянства, що категорично від­кидало саму ідею колективізації. Сили УПА діяли в районах, що межували з Польщею та Чехословаччиною, переховуючись в цих країнах від операцій у відповідь Радянської Армії. Про масштаби цього руху можна судити по тому, що СРСР був вимушений підписати в травні 1947 р. угоду з Польщею та Че­хословаччиною про координацію боротьби проти українських «банд». Згід­но з нею польський уряд перемістив українське населення на північний захід країни, щоб позбавити повстанців їх міцної бази. Голод 1947 р., що приму­сив десятки тисяч селян із східної частини України бігти в західну, менш по­терпілу, дозволив повстанцям протягом ще деякого часу поповнювати свої ряди. Остаточно Західна Україна була підкорена тільки в 1950 р., після прове­дення там колективізації, переселення цілих сіл, депортації, заслання або аре­штів біля 300 тис. чоловік (з 1945 по 1950 р.). Ця цифра включала тих, хто співробітничав з німцями, повстанців і простих селян, які чинили опір колек­тивізації або підтримували партизан з УПА. Судячи за визнанням міністра внутрішніх справ УРСР в грудні 1949 р., «повстанські банди» набиралися не тільки із селян. Серед різних категорії! «бандитів» цей документ згадував також «молодих людей, що втекли із заводів, донецьких шахт і з фабрично-заводських училищ».

Повернення Західної України до складу СРСР супроводжувалося пере­слідуванням уніатів. Після смерті в листопаді 1944 р. митрополита Західної України Шептицького Уніатській церкві було рекомендовано злитися з Ро­сійською православною церквою. Незабаром новий митрополит Сліпий та кілька інших ієрархів були арештовані і осуджені іа співпрацю з німцями. У березні 1946 р. в Києві відбувся об'єднувальний Синод, на якому головував патріарх Олексій. У 1951 р., після вбивства Закарпатського єпископа Ром-ши, уніати цього регіону були також приєднані до Російської православної церкви.

У прибалтійських країнах радянські власті, перш ніж приступити до ко­лективізації, провели депортацію «класово ворожих» елементів, конфіскува­ли землі великих власників, які були розподілені серед бідних селян, подави­ли опір анексії з боку озброєних груп партизан (ГН5-1948 рр.). У 1948 р. пи­тома вага колективізованих господарств не перевищувала 2,4% в Латвії, 3,5% - в Литві і 4,6% в Естонії. Насильна колективізація була проведена в два роки (1949-1950 рр.). У 1950 р. в цих республіках було ю иіективізовано відповідно 90,8, 84 і 76% господарств по тій же моделі, що й в усій країні в 1929-1933 рр.: ліквідація форм добровільної кооперації, що охоп. пова.ла в цих районах три чверті селянських господарств, розкуркуленпя, економічний і поліцейський тиск на селян, що змушувало їх забивати свою худобу і вступати в колгоспи.

26 червня 1946 р. «Ізвєстія» опублікували указ про висилку за колектив­ну зраду чеченців, інгушів і кримських татар, ліквідацію Чечено-Інгушської автономної республіки, а також «розжалування» Кримської автономної рес­публіки в Кримську область. Насправді депортація цих та інших, не назва­них в указі народів, була проведена вже за кілька років до цього. Указ від 28 серпня 1941 р. оголосив про «переселення» німців Поволжя під приводом наявності серед них «диверсантів» і «шпигунів». З жовтня 1943 по червень 1944 р. за «співпрацю з окупантами» були депортовані в Сибір та Середню Азію шість інших народів: кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, кара­чаївці, балкарці, усього за архівними даними, приведеними Земськовим, бі­льше 700 тисяч чоловік. Протягом приблизно десяти років депортовані на­роди офіційно ніби не існували. У липні 1949 р. нараховувалося більше двох з половиною мільйонів спецпереселенців. З них німці складали основний ко­нтингент (1,1 мли.), «колишні куркулі» - невелику частку репресованих (5% від загального числа).

Політика репресій проти деяких національностей і відмови від задово­лення їх національних сподівань у відомому значенні була продовжена в «про­мові Перемоги», вимовленій Сталіним 24 травня 1945 р. Піднімаючи тост не за радянський, а за російський народ, Сталій пояснив, що останній - «прові­дна сила Радянського Союзу» - зіграв вирішальну роль у війні. Своїм «ясним розумом», «стійким характером» і «терпінням» він заслужив право бути ви­знаним вождем «найбільш видатною нацією з усіх націй, що входять до скла­ду Радянського Союзу».

Промова Сталіна означала відмову від колишньої концепції російсько­го народу як першого серед рівних на користь його дореволюційного бачен­ня як народу-просвітителя і заступника. Разом з тим, Сталін, по суті, лише повернувся до ідей, які він відстоював всупереч Леніну в 1922 р. у своєму проекті автономізації, де Росія грала роль центру системи. Ця концепція була «історично обґрунтована» у другій половині 40-х рр. прославлянням мину­лого російського народу і ревізією історії його відносин з іншими народами СРСР. Як і в 30-х рр., до створення нової історії країни партія підключилася неповоротко і грубо. У 1946 р. був закритий «Історичний журнал», визнаний нездатним розробити новий підхід до історії. Створені замість нього «Пи­тання історії» в свою чергу в 1949 р. зазнали жорстокої чистки. Історикам було настійно рекомендовано «уникати недооцінки впливу Київської Русі на Західну Європу» і «показувати дійсно прогресивний аспект історичного вне­ску російського народу в розвиток людства».

До роботи були залучені і представники природознавства. Сесія Акаде­мії наук СРСР, що відбулася 5-10 січня 1949 р. в Ленінграді і була присвячена 225-й річниці заснування Російської Імператорської Академії Наук, «остато­чно» довела історичну перевагу російської науки. їй був приписаний пріоритет наступних відкриттів: радіо, лампа розжарювання, трансформатор, лі­га к, парашут, передача електроенергії. Таким же чином Ломоносов став пер­шовідкривачем закону збереження енергії. Якщо російське минуле звеличу­валося у всіх своїх аспектах (стародавність заселення, рівень цивілізації, до­сягнення в області мистецтва й науки, військові перемоги, просвітницька ді­яльність), то політичні і культурні звершення, які відносилися до далекого минулого неросійських народів, повинні були затушовуватися на фоні воз­величень наданого росіянами благодіяння. Дореволюційна історія цих наро­дів зображалася як безперервно міцніюча дружба між ними та російським народом, а царська імперія подавалася аж ніяк не «в'язницею народів», а ти­глем, в якому виплавлялася єдність народів, зібраних разом завдяки їх коло­нізації російським народом, який відкрив до того ж перед інородцями рево­люційну перспективу. У рамках цього нового бачення національні рухи опо­ру царизму, що колись визнавалися «прогресивними», могли тільки засуджу­ватися. Після чотирьох років пожвавлених дискусій імам Шаміль, ватажок руху за незалежність Кавказу в першій половині XIX в., був визнаний «анг­лійським шпигуном», а рух - «реакційним». Наслідком цієї «історичної» дис­кусії, проведеної Інститутом історії АН СРСР, стала глибока політична кри­за в Грузії. 1 квітня 1952 р. Пленум ЦК КП(б) Грузії, проведений в присутно­сті спеціально прибулого з Москви Берії, змістив усе керівництво республі­ки, що перебувало при владі з 1938 р. Нове керівництво на чолі з А.Мгеладзе почало крупномасштабні чистки, які торкнулися більше ніж 400 секретарів міськкомів та райкомів партії, переважної більшості партійних кадрів на мі­сцях. У 1951 р. критиці з центру був підданий національний епос мусульман­ських народів: азербайджанська епопея «Деде Коркут», узбецька «Альпа-миш», казахський епічний цикл «Бр Саїн», «Шора Батир» і «Кобланди Ба­тир», киргизький епос «Манас», які були осуджені за їх «клерикальну й анти­народну» спрямованість і заборонені. У більшості мусульманських респуб­лік національна інтелігенція мовчки прийняла цей удар по культ.урній спад­щині. Виключення склала Киргизія: навіть в партійних організаціях бурхли­ва полеміка з приводу заборони «Манасу» продовжувалася кілька місяців.