III. Політичні реформи

Політичні перетворення різко прискорилися починаючи з кінця 1990 р. (цей процес буде детально розглянутий в останній частині даного розділу). Вони зачепили до осені 1990 р. багато які рівні - те, що можна назвати «сти­лем» політичного життя, найбільш дійових осіб, структури та інститути, вза­ємовідносини між державою та громадянами, - вони були згодом обігнані ходом подій. Згідно з думкою одного із найближчих співробітників і натхнен­ників М.Горбачова, О.Яковлева, розпочаті в процесі перебудови політичні та законодавчі перетворення повинні були зумовити радикальний поворот в російській історії. Протягом тисячі років Росія керувалася людьми, а не зако­нами, і задачею перебудови було знищення колишнього порядку речей і за­міна його іншим, дійсно заснованим на науковому розумінні суспільства. Іншими словами, мова йшла про те, щоб замінити тисячолітню модель дер­жавної системи. Проте, бажання команди Горбачова зберегти при цьому політичну систему на чолі з КПРС і союз радянських республік в його коли­шньому вигляді, заснованому на примушенні або нерозумінні національних спрямувань, обмежувало дієвість політичних реформ і прискорювало розпад системи.

Ми не будемо детально зупинятися на вражаючих змінах «стилю» по­літичного життя, безпосередньо пов'язаних із розквітом гласності: короткі та безликі повідомлення про незмінно одностайні рішення Центрального Комітету і Політбюро поступилися місцем багатослівним і напруженим те­левізійним трансляціям суперечливих дебатів на засіданнях нових парламен­тів колишніх союзних республік - Верховних Рад і з'їздів народних депутатів.

1. Зміна дійових осіб

Після двох десятиріч непохитної стабільності і старіння партійних кад­рів протягом п'яти останніх років сталося їх масове оновлення та омолоджу­вання на всіх рівнях. «Чистка» Політбюро проходила поетапно, по мірі зміц­нення влади нової правлячої групи; із Політбюро віддалялися (з одночасним усуненням з державних посад) найбільш консервативно настроєні діячі, по­в'язані з брежнєвськими часами: Романов (липень 1985 р.), Тихонов (жов­тень 1985 р.), Гришин (лютий 1986 р.), Кунаєв (січень 1987 р.), Алієв (жов­тень 1987 р.), Громико, Соломенцев, Долгих (вересень 1988 р.). Одночасно Політбюро поповнювалося керівниками, що дотримувалися схожих (до ві­домої міри) із Горбачовим поглядів і належали до його покоління: Шевард-надзе, Рижковим, Зайковим, Слюньковим, Яковлевим, Ніконовим. Медвє-дсвпм. У свою чергу ці керівники були в 1990-1991 рр. розметені вітром істо­рії та замінені новим поколінням політиків, які були значно молодшими (35-40 років) і не мали ніякого відношення до партійного «сералю».

У Центральному Комітеті партії оновлення досягло небувалого для та­кого короткого терміну розмаху - 85%. Навіть в період 1934-1939 рр. в роки масових чисток, воно становило 77%. Оновлення політичного апарату прой­шло і в республіках, де зміна складу керівних працівників до кінця 1990 р. склала від 45 до 70%. Цей рух сильно позначився і на омолоджуванні облас­них кадрів. Радикальні зміни, спочатку (1985-1987 рр.) повільні, потім все більш і більш стрімкі, спричинили серйозний опір місцевої партократії; в центральних органах консервативний табір після відходу старої «брежнєв-ської» гвардії очолив член Політбюро ЦК КПРС Є.Лігачов. Опозиція центру апелювала головним чином до ідеологічних доводів, систематизованих у виступі Апдрєєвої, яка знаходилася «на передовій» консервативного фрон­ту. На периферії протидія «питомих князів» пояснювалася нападками па при­вілеї і загрозою з боку гласності. Чим далі від Москви, тим більшу вони збе­рігали владу, спираючись на відданих їм політичних, господарських і радян­ських керівників. їх вплив навіть ріс - в тій мірі, в якій слабшала центральна влада (особливо в останні роки, відмічені безсиллям усіх існуючих держав­них структур, що викликало асоціації з процесом, який відбувався в 1917 р.).