3. Апогей системи концтаборів

Ідеологічне і політичне посилення 1945-1953 рр. привело до розростан­ня репресивних органів і концентраційної системи. З 1946 р. діяльність з охо­рони порядку і придушення інакомислення здійснювалася двома органами, чиї права та обов'язки залишалися туманними і не регламентувалися ніяким законом: Міністерством внутрішніх справ (МВС) та Міністерством держав­ної безпеки (МДБ). Численні перестановки в їх керівництві, які відбулися в ці роки, відображали складні перипетії тієї боротьби за владу, якою в політич­ному плані був відмічений кінець сталінської ери. У 1946 р., залишаючись заступником Голови Ради Міністрів та членом Політбюро, Берія поступився керівництвом МВС генералу Круглову. МДБ, могутність, якого постійно росла, відійшло до одного з підлеглих Бери Абакумова, заступником якого Круглов працював протягом деякого часу. У листопаді 1951 р. Абакумов був замінений Ігнатьєвим, ставлеником Сталіна. Якщо вірити деяким свідоцт­вам, Сталін перестав тоді довіряти Берії і поставив політичну поліцію під посилений контроль «спеціального сектора» свого Секретаріату.

Враховуючи чисельність нових категорій засуджених до таборів (коли­шні військовополонені, «ворожі елементи» з регіонів, недавно включених в СРСР, підсобники окупантів, представники народностей, що зазнали масо­вої депортації), потрібно визнати, що в післявоєнні роки радянська концент­раційна система досягла свого апогею, коли багато які засуджені в 1937-1938 рр. до десяти років таборів без суду отримали повий термін на основі адміністративного рішення. З іншого боку, є підстави вважати, що й смерт­ність серед ув'язнених після 1948 р. значно скоротилася завдяки усвідомлен­ню владою необхідності «берегти» економічно вигідну робочу силу. Частко­ве відкриття архівів ГУТАБу дозволило ряду російських дослідників уточ­нити число «населення ГУТАБу», оцінка якого коливалася в історичній та мемуарній літературі від 3 до 15 млн. чоловік. Дані ГУТАБівської бюрокра­тії говорять про 2,5 млн. ув'язнених в ВТТ/ВТК на початку 50-х рр., в роки апогею табірної системи. До цієї цифри треба додати ще 2,5 млн. спецпересе-лепців. Що ж до цифри розстріляних або тих, що не «дійшли до пункту при­значення» (померлих у «транзиті»), вона залишається досі невідомою.

У порівнянні з попередніми роками організація концентраційної систе­ми відрізнялася раціоналізацією використання ув'язнених, створенням для політв'язнів спеціальних таборів і зростанням числа серйозних спроб повс­тань ув'язнених.

Можна вважати, що на відміну від післясталінського ГУТАБу, якщо ін­формація про насиченість європейської частини СРСР таборами не була си­льно зменшена, основна частина таборів знаходилася тоді в найвіддалені-ших і суворих районах нового освоєння - від безводних пустель Середньої Азії до полюса холоду в Якутії. У кінці 40-х рр. радянська концентраційна система мала вже чвертьвікову історію. Місцем, де почалося її формування, були Соловецькі острови. Досить символічним є те, що центром, навколо якого стала створюватися в 1923 р. структура архіпелагу ГУТАБ, послужив великий монастир на цих островах, який до революції був стратегічною фортецею. а потім в'язницею. У кінці 20-х рр. «населення» Соловків було роз­кидане по будівництвах залізниць і лісоповалах Карелії, Мурманської, Ар­хангельської та Вологодської областей. Першим великим сталінським будів­ництвом з використанням ув'язнених стала прокладка Біломоро-Балтійсь­кого каналу (1931-1933 рр.). У той же час було розпочато поетапне будівни­цтво «Північно-Східної дороги», вздовж якої були розкидані більш або менш постійні табори. Ця транспортна артерія, що бере початок від стратегічного Котласського перехрестя, просувалася зі своїми рейками, лісосіками та руд­никами спочатку до Усгь-Вимі, а потім до Ухти, Печори і Воркути. Вона ділилася на дві гілки: одна па Північний Урал, у район Солікамська, а інша -в арктичні райони (Салехард, потім Норильськ), куди в 1939 р. були переве­дені останні соловецькі в'язні. У другій половині 30-х рр. ув'язнені почали будувати ще одну лінію від Південного Уралу до Кузбасу, Байкалу (група таборів Озертаб) і Амуру (група таборів Бамтаб). У той же період, принайм­ні, центральна частина Казахстану і Колима також покрилися мережею та­борів.

Повністю ізольована - дістатися туди можна було тільки морем - Коли­ма стала регіоном-символом ГУТАБу. її адміністративний центр і порт при­йому ув'язнених - Магадан був побудований ними самими, як і життєво важ­ливе Магаданське шосе, яке з'єднувало тільки табори. Видобуток золота в надлюдських умовах, пізніше детально описаних колишніми в'язнями, скла­дав основний вид їх занять. У Казахстані ув'язнені почали розробку родо­вищ вугілля та мідної руди в районі Караганди. Звідти табори розповсюди­лися в Джезказгаи та Екібастуз, що отримали відомість завдяки повстанням, які там сталися в 1953 р. Трохи північніше сільськогосподарське освоєння степів забезпечував Стептаб, що нараховував в 1949 р. 200 тис. ув'язнених.

У складній системі таборів ув'язнені були зайняті переважно на лісопо­валі («летючі табори» в тайзі пересувалися разом з лісосіками), в гірничодо­бувній промисловості, головним чином (за винятком вугільних шахт Ворку­ти й Караганди) в галузях з високою мірою ризику для життя (видобуток урану, свинцю, азбесту, золота, алмазів - більшість цих рудникових таборів, де смертність була особливо високою, відносилася до ПСВТТабу, який роз­кидав по величезній території від Якутська, Ногаєвої бухти до гирла Коли­ми з центром в Магадані), на будівництві залізниць (залізниця Байкал - Амур, прокладка якої велася ув'язненими з БАМТабу, що нараховував в своїх трьох десятках «табпунктів» кілька сотень тисяч ув'язнених; арктична залізниця Салехард - Ігарка довжиною 1200 км, так і не введена в дію), на будівництві великих дамб (Усть-Кам'яногорськ, Братськ), міст (Комсомольск, Находка, Магадан, Братськ, Норильськ, Воркута, Балхаш, якщо називати тільки най­більші), на реалізації таких престижних проектів, як Волго-Донський канал, будівництво якого закінчилося в 1952 р. У 1948 р., в обстановці загальної недостачі робочої сили через понесені у війні втрати, коли особливо постраждало населення найбільш працездатно­го віку, власті розпорядилися використовувати ув'язнених більш «економ­но» і «рентабельно». У 1945-1948 рр. особливо високою була смертність се­ред ув'язнених, відправлених в табори за перебування в німецькому полоні. Цим слабким і хворим людям не вдавалося виконувати норму виробітку бі­льше, ніж на 30-40%, за що їм відповідно урізалося харчування. Тому «дохо-дяги», як їх називали на табірному жаргоні, швидко вмирали. Щоб стимулю­вати продуктивність праці, з 1948 р. власті дозволили видачу додаткової зар­плати «ударникам», також були збільшені пайки для тих, хто виконував но­рми виробітку. Економічна рентабельність ГУТАБу дістала різні оцінки: де­які (О.Солженіцин, С.Розенфельд) підкреслюють неймовірну дешевизну цієї робочої сили, «оплачуваної» з розрахунку забезпечення її відтворювання; інші (Амальрик, Буковський) наполягають на широкому поширенні всякого роду «приписок», дуже низькій продуктивності табірної робочої сили і величез­них витратах на утримання численного і корумпованого табірного персона­лу. Як би там не було, «населення» ГУТАБу внесло основний вклад в освоєн­ня нових районів, ресурси яких могли б експлуатуватися вільною найманою робочою силою, як це робиться в цей час, правда з дуже великими економіч­ними витратами.

У 1948 р. були створені табори «спеціального режиму», в яких у дуже важких умовах містилися особи, засуджені за «антирадянські» або «контрре­волюційні акти», у цих людей не залишалося ніяких ілюзій відносно системи. Вони, як правило, пройшли військову службу, вміли поводитися із зброєю і мали абсолютно інший життєвий досвід і світосприймання в порівнянні з «ворогами народу» 30-х рр. - інтелігентами, партійними функціонерами і господарниками, переконаними в тому, що їх арешт - результат жахливого непорозуміння. Здатні чинити опір тиску «карних злочинців», які при посіб-ництві адміністрації завжди тероризували «політичних», ці «нові ув'язнені» перетворили деякі «спецтабори» на справжні осередки повстання і політич­ного опору. Саме 1948-1954 рр. були відмічені кількома повстаннями ув'яз­нених. Найвідоміші з них сталися в Печорі (1948 р.), Салехарді (1950 р.), Екі­бастузі (1952р.), Воркуті і Норильську (1953 р.). Бродіння в таборах, особли­во «спеціальних», досягло дуже високого рівня після смерті Сталіна і відсто­ронення Берії, тобто навесні і влітку 1953 р. і в 1954 р. Очолений, як і біль­шість попередніх заколотів, колишніми військовими, цей рух прийняв від­крито політичний характер.

Повстання ув'язнених дали підставу окремим авторам (передусім К.Лефору) стверджувати, що «населення» ГУТАБу складало деякий «соціа­льний клас», що особливо експлуатувався і гнобився правлячим класом. Для Солженіцина ГУТАБ був територією особливої «зеківської нації» зі своєю власною культурою, своїми кодексами і законами, мовою, суспшьсвом, стру­ктуро ваним у робітничі бригади, для яких призначалася колективна норма виробітку і де застосовувалися принципи колективної відповідальності; сус­пільством, розділеним на «політичних» і «карних злочинців», зі складною ієрархією наглядачів, зеків, призначених майстром «сачків», яким вдалося, завдяки тому, що вони володіли якою-небудь рідкою і потрібною спеціальні­стю, добитися від адміністрації звільнення від спільних робіт, всесильних блатних («злодіїв у законі» на табірному жаргоні), що зневажали люмпеном-пролег аріатом, «внутрішніх рабів», часто перетворених на пасивних гомосе­ксуалістів.

Існування цієї паралельної «нації» не було тільки результатом репресив­ної політики, що проводилася відносно окремих осіб і груп, підозрюваних у політичній опозиційності. Воно відображало загальну криміналізацію соці­альної поведінки. Всупереч солженіцинському зображенню ГУТА Ву, симво­лом якого є інтелігент-дисидент, «політичні» складали меншину табірного населення. У той же час більшість ув'язнених все ж не були «карними злочи­нцями» в звичайному розумінні цього слова. Частіше за все в табір попадали звичайні люди за порушення одного із незліченних репресивних законів. Мета законодавства полягала в тому, щоб примусити працювати і дисциплінува­ти масу, яка не горіла бажанням брати участь у продовженні функціонуван­ня системи і її відтворюванні.

ІІІ. СРСР У ПІСЛЯВОЄННИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Міжнародне положення СРСР після війни, в якій він переміг ціною вели­ких втрат, було вкрай парадоксальним. Країну було розорено. У той же час її лідери мали законне право претендувати на провідну роль у житті світової спільноти. Безперечно, на Радянський Союз тоді працював своєрідний «ефект Сталінграда» як в суспільній свідомості, так і серед еліти країн-союзників. Але все ж співвідношення сил було для СРСР мало не найгіршим за весь час його існування. Так, він отримував вигоду з окупації величезної території більшої частини Європи, і його армія була за чисельністю на першому місці у світі. У той же час в області деяких видів військової технології і СНІ А, і Вели­кобританія далеко обігнали СРСР, промисловий потенціал якого в західних регіонах до того ж поніс величезні втрати.

Таким чином, в наявності була гостра суперечність між видимою ситуа­цією і реальним розкладом сил. Радянські керівники ясно усвідомлювали це становище, що примушувало їх переживати сильне почуття уразливості, не­зважаючи на те, що СРСР став однією з великих держав. Тим самим вклю­чення Радянського Союзу в міжнародну сферу характеризувалося великою нестабільністю. У цій ситуації були можливі два підходи: перший передбачав зусилля по збереженню «великого альянсу», створеного в роки війни, і отри­мання перепочинку для реконструкції і розвитку економіки; другий робив ставку на придбання «гарантій безпеки» за допомогою розширення сфери радянського впливу. Ці два взаємовиключаючі підходи, які передбачали про­тилежне сприйняття «інших», відбивалися в позиціях, що дискутувалися в партійному керівництві. Перший з них, який захищався в 1945 р. групою Жданова - Вознесенського, виходив з традиційної тези про неминучість роз­витку в мирний час «міжімперіалістичних протиріч», передусім між Велико­британією та США, які дозволили б СРСР вести, як і в довоєнні роки, вито­нчену дипломатичну гру в багатополюсному світі і перешкоджати утворен­ню «єдиного імперіалістичного фронту». Другий підхід, підтримуваний Ма-ленковим і Сталіним, виходив з припущень про неминучу кризу, яка змете капіталістичну систему, але відсував її прихід у віддалене майбутнє, визна­вав існування можливості урегулювання відносин у двополюсному світі між соціалістичним табором па чолі з СРСР та імперіалістичним табором па чолі з США і підкреслював небезпеку швидкої конфронтації між ними.

Через деяку пасивність західних держав другим підхід, що безпосеред­ні,о виражайся у політиці придбання «гарантій безпеки», взяв гору в перші ж місяці після Ялтинської конференції, - [імовірно, за особистого сприяння Ста­ліна, який повністю підтримував концепцію зон впливу, був підбадьорений успіхами в Польщі, Румунії та Чехословаччині і бажав домогтися остаточно­го визнання СРСР в якості наддержави.

В умовах все більш поляризованого світу ця політика привела в подаль­ші роки до утворення блоків, конфронтації, насамперед щодо німецького питання, і до справжньої війни в Кореї. Після поодиноких зіткнень 1945-1946-рр. «холодна війна» увійшла в свою активну фазу влітку 1947 р., коли світ розколовся на два антагоністичних блоки. Проте, посилення напруже­ності завжди уміло дозувалося і з одного, і з іншого боку в залежності від того, як кожний табір бачив свою сферу впливу і оцінював свою волю до опору. Так, СРСР виявляв велику обережність і навіть несміливість (Сталін визнає це через кілька років) у своїй політиці по відношенню до китайських комуністів в 1945-1948 рр., вважаючи, що американці розглядають цей регі­он як частину своєї сфери впливу. Наштовхнувшись на тверду позицію СІНА та Англії, він відмовився від своїх претензій на Іран і Туреччину. Навпаки, зрозумівши буквально заяву Рузвельта в Ялті про те, що американські війсь­ка протягом двох років будуть виведені з Європи, Радянський Союз пішов на ризик у Берліні і виявив непохитну рішучість суворо контролювати, чого б це не коштувало, режими, які він створив па своїх східноєвропейських ру­бежах.