5. Від XX з'їзду кпрс до усунення антипартійної групи

Хрущов, якого вітали «бурхливими й тривалими аплодисментами, що переходили в овацію», отримав на XX з'їзді часткову, але безперечну пере­могу. Хоча йому й не вдалося змінити склад членів Політбюро, він зумів вве­сти туди як кандидатів кілька своїх прихильників, які увійшли також до Сек­ретаріату ЦК (Жуков, Брежнєв, Шепілов, Фурцева). Центральний Комітет (225 членів і кандидатів) був значно оновлений і наполовину складався з но­вих членів, зобов'язаних своїм недавнім висуненням Хрущову. Однак по мірі того, як проходив шок XX з'їзду і в суспільстві росло бажання отримати від­повіді на численні запитання, в партії почав організовуватися опір десталіні-зації. Більшість партробітників, які зробили кар'єру при Сталіні, правильно розуміли, що процес десталінізації буде важко втримати в рамках викриттів, зроблених на з'їзді. Кожний з них боявся, що одного разу у нього спитають, яку роль - активну або пасивну - він грав у чистках та «культі».

ЗО червня 1956 р. члени Центрального Комітету партії на черговому пле­нумі ухвалили постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», яка була великим кроком назад у порівнянні з «секретною доповіддю». Аж до XXII з'їзду цей документ зберігав своє значення і служив ідеологічною базою післясталінського консерватизму. Сталін характеризувався в ньому як «людина, яка боролася за справу соціалізму», а його злочини - як «деякі обмеження внутрішньопартійної і радянської демократії, неминучі в умовах запеклої боротьби з класовим ворогом». Так, культ особи визнавався однією з меж сталінського періоду, однак це явище розглядалося виключно як наслі­док особистих недоліків Сталіна. Заслуги Сталіна явно переважували його слабкості, які не мали вирішального значення і не змогли звернути партію з правильного шляху.

Протягом літа 1956 р. ця консервативна позиція була підтверджена і те­оретично розвинена в кількох статтях, опублікованих, зокрема, в журналі «Комуніст». Головною мішенню для останнього став журнал «Питання істо­рії», який з початку року став центром глибоких роздумів про джерела куль­ту особи і про фальсифікації радянської історії (статті Бурджалова про рево­люції 1917 р. і роль Сталіна в них). «Комуніст» стверджував, що, бажаючи показати коливання, розходження у поглядах і навіть помилки того або ін­шого керівника партії в той або інший момент, автори журналу ризикували забути про фундаментальну єдність партії, правильність і непогрішність лі­нії, яка проводилася нею, яка відбивала хід історії. Через кілька місяців, в грудні 1956 р., широко відзначене сторіччя Плеханова дало можливість тим, хто відчував ностальгію по сталінізму (в цьому випадку академіку Мітіну, члену ЦК з 1939 р., якому було доручено зробити офіційну доповідь про пер­шого російського марксиста), нагадати про монолітну єдність партії і затав­рувати як «фракціонерів» тих, хто під приводом пошуку історичної правди намагається дискредитувати партію, зменшити її роль і грандіозні досягнен­ня, підірвати непорушну єдність партії і радянського народу.

Цей наступ консерваторів стався після пов'язаної з десталінізацією в СРСР важкої кризи, яка в жовтні - листопаді 1956 р. приголомшила Польщу та Угорщину і поставила під загрозу єдність «соціалістичного табору». У Польщі викриття XX з'їзду і визнання керівництвом КПРС різноманіття шляхів до соціалізму викликали кризу в суспільній свідомості, як в партії, так і в країні загалом; смерть Берута до того ж відкрила можливість лібера­лізації керівництва. У червні 1956 р. сталися антисталінські та антирадянські виступи в Познані. У цій країні, де ставлення до східного сусіда здавна було складним і неоднозначним, оформлялася справжня й радикальна десталіні-зація. У середині жовтня Е.Ошаб, який змінив на чолі партії Берута, був вимушений під тиском громадськості поступитися своїм постом В.Гомулці, що став символом опору радянському тиску і виразником «польського шляху до соціалізму». 19 жовтня, коли ЦК партії зібрався для затвердження цієї заміни в керівництві, Хрущов у супроводі Молотова, Мікояна і Булганіна без за­прошення прибув до Варшави, щоб спробувати виправити ситуацію. Не зва­жуючись вдатися до сили проти країни, де в народі не переставала наростати напруженість, яка мала чіткий антирадянський характер, Хрущов і його ко­манда, наказавши спочатку танковим частинам рухатися до Варшави, вирі­шили, зрештою, домовитися з Польщею, що стояла на грані повстання. Піс­ля дуже напружених дискусій радянські керівники прийняли польські вимо­ги, що стосувалися національного суверенітету країни, повернення в СРСР Рокоссовського та радянських радників, аби тільки не була поставлена під сумнів приналежність Польщі до соціалістичного табору.

Ще більш важка криза вибухнула в Угорщині, де компромісу досягти не вдалося. Сталінський ставленик, Перший секретар ЦК Угорської партії тру­дящих Ракоши повернувся з XX з'їзду КПРС повним рішучості відстояти ста­лінізм у своїй країні і дочекатися усунення Хрущова, яке, за його прогноза­ми, повинне було статися в найближчому майбутньому. У липні 1956 р. Ра­коши був замінений на Е.Гере. Однак сліпе проходження радянської моделі десталінізації не могло задовольнити суспільство, повне рішучості отримати всі уроки з критичного аналізу сталінізму і діяльності партії. 22-24 жовтня 1956 р. угорці, натхненні польським прикладом, повстали, зажадавши вста­новлення демократичного режиму і виведення з Угорщини Радянської Ар­мії. Після першого, обмеженого, втручання військ СРСР, викликаних угор­ським урядом, що втратив контроль над ситуацією для придушення повстан­ня, Мікоян і Андропов (тоді посол СРСР в Будапешті) провели переговори, в результаті яких І.Надь очолив уряд, а Я.Кадар - керівництво партією. Але народний рух, який був одночасно антикомуністичним і антирадянським, швидко підпорядкував собі уряд Надя, якому не залишалося нічого іншого, як встати на чолі цієї революції. Поступившись вимогам революційних комі­тетів, 1 листопада уряд оголосив про відновлення політичного плюралізму, вихід Угорщини з Варшавського пакту і проголосив нейтралітет своєї краї­ни. Підтриманий всіма країнами соціалістичного табору (в тому числі Юго­славією та Китаєм, з якими Хрущов провів консультації по узгодженню по­зиції відносно Угорщини), 4 листопада після кривавих боїв (20 тис. убитих серед повсталих) СРСР знову ввів свої війська у Будапешт. Надь, який знай­шов спочатку притулок в югославському посольстві, був 21 листопада ареш­тований і вивезений в Румунію, де радянський військовий трибунал засудив його до смерті. Генеральна Асамблея ООН засудила радянську інтервенцію, але західні держави, зайняті в той момент суецькою кризою, залишилися па­сивними, їх невтручання в угорські події показало, що вони негласно визнавали розділ Європи і не бажали втягуватися до міжусобиць соціалістичного табору. Загалом трагедія, що сталася в Угорщині, дала аргументи противни­кам десталінізації в СРСР. Останні зробили в подальші місяці все можливе для того, щоб обмежити її масштаби і потім відкрито виступити проти тих, хто в їх очах був винен в необдуманому ініціюванні небезпечного процесу.

Після угорської кризи позиції Хрущова послабшали. Повернення Мо­лотова в уряд свідчило про коливання радянського керівництва у визначенні політичного курсу. Молотов, якому 1 червня довелося залишити міністерст­во іноземних справ, вже 20 листопада був призначений міністром державно­го контролю. Ця посада давала йому право перевіряти діяльність будь-яких цивільних і військових організацій, які він прийнявся захищати від «нігіліст­ської критики політично незрілих людей». У грудні 1956 р. пленум ЦК, озна­йомлений із труднощами у виконанні шостої п'ятирічки, зменшив показни­ки росту виробництва і продуктивності праці (частково задовольнивши, та­ким чином, робітничу середу, в якій висловлювалося невдоволення з приво­ду різкого збільшення норм виробітку) і схвалив створення нового планую­чого органу - Державної комісії з економіки, покликаної координувати роз­робку найближчих планів, тоді як за Держпланом було залишено довгостро­кове планування. Очолена Первухіпим Комісія повинна була в двомісячний термін представити пропозиції по «вдосконаленню організації промислово­сті». Створення цієї Комісії вело до посилення централізації всупереч схемам Хрущова, яким заохочувалося більш децентралізоване управління. На пле­нумі ЦК партії, що відбувся 13-14 лютого 1957 р., Хрущов виклав свій про­ект децентралізації економіки, який повністю суперечив пропозиціям Комі­сії. Відмовляючи їй у ведучій ролі, проект Хрущова перетворював Комісію на просту передавальну ланку і, залишаючи реальне прийняття довгостро­кових рішень за Держпланом, передавав конкретну розробку останніх регіо­нальним органам в особі раднаргоспів. Проект передбачав також ліквідацію промислових міністерств, скорочення і децентралізацію дуже численних центральних відомств. Лютневий пленум не наважився зробити остаточний вибір між ідеями грудня 1956 р. та хрущовськими тезами і переніс дискусію в пресу, а Перший секретар ЦК КПРС тим часом виступав в різних містах СРСР із промовами, не приховуючи наявності розбіжностей в керівництві.

10 травня 1957 р. Хрущов досяг великої перемоги: за його пропозицією Верховна Рада проголосувала за створення раднаргоспів і ліквідацію десяти промислових міністерств. 22 травня в Ленінграді їм була виголошена важли­ва промова, що ознаменувала початок волюнтаристської політики «кидка уперед», яка супроводжувалася подальшою децентралізацією. Економічна політика, сприйнята як безладна череда суперечливих ініціатив, об'єднаних тільки різкою антибюрократичною спрямованістю, відразу ж викликала ор­ганізований опір.

Скориставшись візитом Хрущова до Фінляндії, його колеги вирішили скликати Президію. На засіданні 18 червня 1957 р. сім з одинадцяти її членів (Булганін, Ворошилов, Каганович, Маленков, Молотов, Первухін і Сабуров) зажадали відставки Хрущова. Залишившись у меншості (незважаючи на те, що чотири з п'яти кандидатів у члени Президії і секретарі ЦК, що також бра­ли участь в засіданні, прийняли його сторону), Хрущов послався па ленінські принципи демократичного централізму і зажадав, щоб конфлікт в Президії був переданий на розгляд Центрального Комітету - вищої партійної інстан­ції, - із складу якого формувалася Президія. Завдяки вирішальній підтримці Жукова, який організовував доставку військовими літаками розкиданих по всій країні членів ЦК, Центральний Комітет зміг зібратися вже 22 червня. ЦК, опинившись у ролі арбітра і усвідомлюючи значущість, яку він отримав завдяки ініціативі Хрущова, був, природно, настроєний на користь Першого секретаря. Після кількох днів дебатів Центральний Комітет відмінив голосу­вання Президії і засудив «фракційну діяльність антипартійної групи». Моло­тов, Каганович, Маленков і Сабуров були виключені з Президії ЦК, а Пер­вухін переведений у кандидати. Нова Президія була розширена до 15 за ра­хунок переводу в члени Президії колишніх кандидатів (Жукова, Брежнєва, Шверника та Фурцевої) і секретарів ЦК (Аристова, Бєляєва), які підтримали Хрущова.

Червнева криза 1957 р., яка завершилася важливим успіхом на шляху десталінізації, узаконила кардинальний розрив з колишньою політичною практикою. Незважаючи на тягар обвинувачень, переможені не були позба­влені пі життя, ні свободи (Маленков став директором електростанції в Сибі­ру, а Молотов направлений послом у Монголію). Більше того, ЦК КПРС повернув собі всю повноту влади.

Вирішальна роль, яку відіграв у врегулюванні червневої кризи 1957 р. Жуков, не могла не викликати негативної реакції у Хрущова і цивільної вла­ди. Пам'ятаючи про те, що в 1953 р. допомога армії дозволила усунути Бе-рію і в 1955 р. забезпечила перемогу Хрущова, останній скористався візитом маршала за кордон, щоб поставити перед Президією питання про «культ осо­би Жукова і його схильність до авантюризму, що відкриває шлях до бонапа­ртизму». Пленум ЦК, який зібрався наприкінці жовтня, вирішив вивести Жукова із Президії та ЦК партії. На пост міністра оборони був призначений маршал Р.Малиновський, який провів численні перестановки і нові висунен­ня. У березні 1958 р. Хрущов усунув Булганіна і зайняв ного місце на чолі держави.

Повернення Хрущова до сталінської практики 1940-1953 рр. поєднання керівництва партією та урядом поклало кінець колегіальності, незважаючи на те, що па XX з'їзді її політичні переваги були урочисто підтверджені поси­ланнями на ленінські традиції. Але, якщо Хрущов і виглядав як носій влади, що фактично не поступалася тій, якою зловжив Сталін, його роль, як у внут­рішньополітичному, так і в міжнародному плані не означала повної спадко­ємності з амбіціями і практикою свого попередника. Про це свідчила вже доля переможених ним противників і велика роль, яку відтепер став грати Центральний Комітет КПРС.