1. Реорганізація владних структур

Смерть Сталіна сталася в той час, коли створена в 30-і рр. політична та економічна система, вичерпавши можливості свого розвитку, породила сер­йозні економічні труднощі, соціально-політичну напруженість у суспільстві. Головні соратники Сталіна повинні були одночасно забезпечити спадковість соціально-політичного курсу, поділити між собою найважливіші державні пости, знайшовши рівновагу між перевагою - нехай ослабленою - одного й принципом колегіальності, враховуючи амбіції кожного, розстановку сил, і в той же час здійснити деякі зміни, про необхідність яких у правлячій верхів­ці існував безперечний консенсус. Проте, злагода в цьому була дуже невизна-ченою. Всі скільки-небудь значні питання: перегляд економічних і бюджет­них пріоритетів, пом'якшення репресивної системи, масштаб і характер пе­ретворень у суспільстві, новації у зовнішній політиці - виявилися предметом дискусії. У недемократичній системі, в якій вирішальну роль грали угрупо­вання, конституйовані відносинами особистої відданості, ця дискусія вирі­шальним образом залежала від розвитку і результату боротьби за владу.

Вже 6 березня наближені Сталіна приступили до першого розділу керів­них постів. Вони скоротили обрану XIX з'їздом партії Президію до 10 членів і 4 кандидатів, усунувши, таким чином, сталінських висуванців останніх мі­сяців, з яких членами Президії залишилися тільки Сабуров та Первухін - оби­два господарські керівники. Вісім інших могли, завдяки своєму минулому, розглядати себе законними спадкоємцями. Перше місце в новій ієрархії за­йняв Маленков, який отримав пост Голови Ради Міністрів і Першого секре­таря ЦК КПРС. У Радміні у нього було чотири заступники, двоє з яких мог­ли живити значні надії: Керія, близький соратник Маленкова, який знову очолив возз'єднане МВС, що поглинуло МДБ; Молотов, який повернувся на пост міністра закордонних справ. Два інших пости заступників голови Ради Міністрів займали Булгапін та Каганович. Ворошилов був поставлений на пост формального глави держави - головою Президії Верховної Ради. Хру­щов не мав ніяких державних посад, але займав друге місце в ЦК КПРС.

Цей розподіл керівних постів, здійснений в страшному поспіху наступ­ного дня після смерті Сталіна, безсумнівно, давав трійці Маленков - Берія - Молотов найбільші переваги і був визнаний іншими членами Президії не­справедливим. Вже 14 березня Маленков, який не встиг навіть легімітизува-ти свої повноваження, був поставлений перед необхідністю вибору між кері­вництвом урядом і керівництвом Секретаріатом ЦК. Він обрав перше, що означало передачу Секретаріату ЦК Хрущову, який, викликаючи у своїх ко­лег так же мало підозр, як у і 422 р. Сталій, відтепер зайняв ключовий пост, завдяки якому контролював діяльність і кар'єру секретарів обкомів партії, справжніх «баронів» системи, які складали опору і основний контингент Центрального Комітету.

З перших же днів нове керівництво зробило кроки, направлені проти зловживань минулих років. Особистий секретаріат Сталіна був розпущений. 27 березня Верховна Рада СРСР оголосила амністію для всіх ув'язнених, чий термін не перевищував п'яти років. Амністія передбачала звільнення непов­нолітніх і матерів, які мали дітей у віці до десяти років, а також всіх осудже­них, незалежно від величини терміну, за хабарництво, економічні злочини, адміністративні та військові правопорушення, велику частину яких здійсни­ли господарники та партробітпики, що стали жертвами останніх кампаній 1951-1952 рр. Головним результатом указу про амністію, який не торкнувся політичних ув'язнених, що незмінно отримували терміни більше ніж п'ять років, стало звільнення великого числа карних злочинців (біля 900 тис. за березень - червень 1953 р.), які, вийшовши з тюрем, створили в містах, і осо­бливо в Москві, таку небезпечну обстановку, що доводилося тримати в стані підвищеної готовності численні підрозділи МВС, щоб протистояти тим, кого Гінзбург іронічно назвала «любими Берії друзями народу». 4 квітня 1953 р. «Правда» оголосила, що «лікарі-вбивці» стали жертвами провокації, а їх так широко підхоплені пропагандою визнання були насправді отримані шляхом застосування «недопустимих і суворо заборонених радянськими законами прийомів слідства». Це повідомлення було опубліковано керованим відте­пер Берією МВС, тобто тією самою інстанцією, яка несла відповідальність за те, що відбулося.

Події отримали ще більший резонанс завдяки прийнятій через кілька днів постанові ЦК КПРС, в якій мова йшла про «порушення законності органа­ми держбезпеки». З неї слідувало, що справа «лікарів-убивць» не була одини­чним випадком, що держбезпека, привласнивши собі непомірні права, тво­рила беззаконня і що партія, відкрито викриваючи її, відкидає ці методи і засуджує всевладдя політичної поліції. Породжена цими документами надія викликала потік сотень тисяч прохань про реабілітацію, який захлеснув ор­гани прокуратури. Ув'язнені ж, і особливо ті, що знаходилися у «спецтабо-рах», були обурені вибірковою амністією 27 березня і відчували невпевне­ність охорони і нестійкість системи загалом. Вже влітку 1953 р. вони підняли повстання у Воркуті, на Ігарці та багатьох інших місцях. Розгубленість населення зросла, коли з'ясувалося, що боротьбу за відновлення «соціалістичної законності» очолив сам Берія. Відразу ж після смерті Сталіна, якщо вірити його виступу на похоронах, він перетворився на «ліберала». Саме з ініціати­ви Берії, який мав чудову можливість звалити провину за «справу лікарів» на арештованих за його наказом Ігнатьєва та Рюміна, було опубліковане по­відомлення 4 квітня. Протягом наступних тижнів він розповсюдив свій «лі­бералізм» на різні сфери. Підкреслюючи, на відміну від своїх колег, «різно­манітність» і «рівноправність» народів, він сприяв просуванню національ­них кадрів в надії забезпечити собі їх підтримку в майбутньому. Особливо ретельно Берія вичистив від прихильників Сталіна Компартію Грузії, а на чолі республіки поставив кількох своїх численних неросійських сподвижни­ків. Берія навіть пропонував певною мірою пом'якшити колективізацію, а у зовнішньополітичній сфері виступив як головний поборник розрядки між­народної напруженості.

Побачивши зліт Берії, який розповсюджував свій вплив і розставляв свої креатури далеко за межами всемогутнього апарату політичної поліції, інші керівники об'єдналися, використовуючи підтримку військових. 10 липня преса повідомила про арешт Берії, звинуваченого у тому, що він був англійським шпигуном і ярим ворогом народу. За офіційними повідомленнями, суд, що присудив смертну кару, і страта Берії відбулися в грудні 1953 р.; за іншими ж версіями, які виходили, зокрема, від Хрущова, він був розстріляний відразу ж після арешту. Суспільство мало всі підстави задуматися над прихованим значенням повалення Берії. Звичайно, його попередники Ягода та Єжов були так само раптово арештовані і страчені за тими ж обвинуваченнями. Але 1953 рік все ж відрізнявся від 1938-го. Чи не означало усунення Берії повернення до «незаконної практики»? Або ж воно було, навпаки, ще одним кроком, зробленим на шляху до законності і пом'якшення поліцейського режиму? Дійсно, ця подія виявилася такою ж двозначною, як і роль, зіграна Берією після смерті Сталіна, і в рівній мірі пояснювалася як боротьбою за владу, так і тим, що починалася «відлига».

Обставини усунення Берії, розстріл після уявного слідства без справж­нього суду, фантастичні обвинувачення в кращих сталінських традиціях, ви­сунеш проти нього, свідчили про складність Політичної обстановки влітку 1953 р. і труднощі переходу до системи, де беззаконня поступилося б місцем законності. Могутність держбезпеки не залишала противникам Берії іншого виходу, крім змови і негайної його страти, яка дозволяла запобігти можли­вій спробі його прихильників організувати контрзаколот. Але, враховуючи розширення опору владі Берії, його реальний авторитет і те, що система під­креслювала відтепер свою прихильність законності, противники Берії не мо­гли визнати, що вони просто ліквідували грізного шефа політичної поліції, до того ж «респектабельного та ліберального політика». Приховуючи обставини смерті Берії і прикриваючись уявним дотриманням законності, його противники піклувалися, передусім, про власну безпеку і одночасно затвер­джували свою легітимність. Щоб розвінчати позитивну репутацію, яка поча­ла складатися у Берії, вони вдалися до перевіреного методу колективних пе­тицій і масових мітингів проти «мерзотного зрадника».

Усунення Берії знову підняло роль армії, яка зіграла в цьому ключову роль, і позбавило її від пригноблюючого стеження з боку держбезпеки. Остан­ня зазнала серйозної реорганізації. На чолі МВС був поставлений Круглов, який тримав себе досить скромно. Були скасовані «трійки» - особливі трибу­нали, через які проходили справи, що відносилися до ведення політичної по­ліції. У МВС відібрали також управління таборами, передавши ГУТАБ у систему міністерства юстиції. У березні 1954 р. політична поліція була пере­творена на самостійну організацію, що отримала назву Комітету державної безпеки (КДБ), керівництво яким було покладено на генерала Сєрова, якого відносили до прихильників Хрущова. Дуже широкі права по контролю за її діяльністю були надані прокуратурі. У політичному плані «відновлення со­ціалістичної законності» було прямо пов'язане з внутрішньополітичною бо­ротьбою. Так, розстріл колишнього шефа МДБ Абакумова та його заступ­ників у грудні 1954 р. нагадав, що ініціатива «ленінградської справи», що ставилася їм в провину, належала Маленкову. Втім, двома місяцями пізніше останній втратив велику частину своїх постів.

Кількість звільнених ув'язнених залишалася незначною (кілька десятків тисяч) до вересня 1955 р., коли були амністовані осуджені за співпрацю з нім­цями під час Вітчизняної війни (одночасно з німецькими військовополоне­ними, що залишалися в СРСР ). Більшість же осуджених за «контрреволю­ційні злочини» були звільнені тільки після XX з'їзду партії. Тим часом в та­борах відбувалися численні повстання, найбільше з яких спалахнуло у Ким-гирі в травні-червні 1954 р.