2. «Звільнення» слова

Як і революція 1905 р., Лютнева революція 1917 р. спричинила справж­нє звільнення слова. Робітники, солдати, селяни, єврейські інтелігенти, мусу­льманські жінки, вірменські вчителі через свої організації - заводські і сол­датські комітеті!, сільський схід надсилали Радам, рідше партіям, в газети і навіть особисто Кереиському - члену уряду, який сприймався як найближчий до «демократичного» табору, тисячі резолюцій, петицій, звернень і послань -справжні «зошити скарг Російської революції», аналіз яких дав М.Ферро. Ці документи відбивали убогість народу і величезну надію, породжену револю­цією, наказували повій владі вжити термінових радикальних заходів.

Робітники просили в основному негайної реалізації заходів, передбаче­них соціал-демократичпою програмою-мінімумом: насамперед введення во­сьмигодинного робочого дня, гарантії зайнятості, соціального страхування, права створювати заводські комітети, контролю за наймом і звільненнями, а також полегшення їх матеріального положення - підвищення зарплати (на 25-30%), яке дозволило б їм усього-иавсього купувати три фунти хліба на день, «пару черевиків раз на півроку», «кип'яток в обідню перерву», «припи­нення принизливих обшуків», придбання інструмента підприємствами, а не самими робітниками. Тільки незначне число трудящих висловило свою по­зицію з питання війни. Робітники кількох великих петроградських заводів заявили про незгоду з продовженням війни, але залізничники і трудящі дріб­них підприємств встали на «патріотичні позиції». Однак вже у квітні пробле­ма війни вийшла на перший план, а робітники стали найбільш гарячими при­хильниками «миру без анексії і контрибуцій». Про «соціалізм» же в березні -квітні не було й мови. Через заводські комітети ставилися питання про робі­тниче управління і робітничий контроль.

Основними вимогами селян були передача землі тим, хто її обробляє, негайний розподіл запущених земель, земель, що не обробляються, які нале­жали великим власникам або державі. Акцентувалася увага на ролі сільської громади у спільному використанні інвентарю, експлуатації лісів і справедли­вому розподілі наділів, особливо найбільш бідними селянами. Що стосуєть­ся «куркулів», вони боялися потрапити в категорію тих, що підлягають екс­пропріації, а тому відмовлялися визнати правомочність сільського сходу і місцевих комітетів до рішення Засновницьких зборів. Селяни були дуже оз­лоблені на адміністративний апарат і поміщиків. Примітно те, що існував явний зв'язок між програмами соціалістичних партій, їх оцінкою війни або революції і резолюціями робітників, в той час як жоден із лозунгів яких би то не було партій не зустрічався в селянських резолюціях: ні «рівний розділ», ні «муніципалізація», ні «соціалізація», ні «націоналізація», ні «скасування при­ватної власності». Відкидаючи політичні програми і схеми, запропоновані містом, селяни підуть в революції власним шляхом, анітрохи не менш ради­кальним. На початку квітня керівники великих маєтків, які знаходилися в гущавині подій, вважали обстановку більш серйозною, ніж в 1905 р. За дани­ми ж влади на той період було відмічено лише біля п'ятдесяти випадків «безладдя».

Що стосується солдат, то вони більше всього бажали, як і солдати всіх воюючих країн, закінчення війни. Прагнучи швидше повернутися до рідних вогнищ, вони чекали, однак, відповідного заклику Петроградської Ради. Солдати почали відкрито виражати антивоєнні настрої, тільки запідозрив­ши, офіцерів, виступаючих проти укладення миру, в тому, що вони експлуа­тують патріотизм у своїх цілях: для відновлення дисципліни, а потім викори­стання армії для придушення революції. Солдати, як це було сформульовано в Наказі № 1, вимагали пом'якшення дисципліни, припинення зловживань і грубого ставлення, лібералізації і демократизації військових інститутів.

Ні верховне головнокомандування, яке сподівалося, що повий режим дасть йому кошти виграти війну, ні буржуазія, яка погодилася взяти участь в уряді в ім'я власних цілей, не мали наміру виконувати вимог робітників, сол­дат, селян та інородців. Яким чином «демократичному» табору вдасться при­мирити всі ці суперечливі спрямування?

З перших же днів революції більшовики та анархісти передбачали крах угодівської політики, яка проводилася Петроградською Радою. Відмовляю­чись визнавати угоду, укладену між урядом і Радою, вони являли собою єди­ну опозицію політиці двовладдя. Два великих більшовистських лідера - зві­льнені завдяки амністії І.Сталін і Л.Каменєв - визнали після повернення в Петроград «безплідною і невчасною» систематичну опозицію Раді, яка корпстувалася тоді довірою маси. Лютневі дні показали слабкість партії, в тому числі і в армії. їй потрібно було спочатку організуватися, завоювати біль­шість в Радах, добитися довіри солдат, які становили масу, що ще політично не визначилася. А значить, досить критикувати політику есеро-меншовист-ського керівництва Ради, граючи роль меншини при демократичному режи­мі. У провінції деякі більшої-,истські активісти навіть закликали до єдності дій усіх соціал-демократів.

Пішовши проти думки партії, Ленін у своїх чотирьох «Листах здалеку», написаних у Цюріху між 20 і 25 березня («Правда» насмілилася опублікувати тільки перший), зажадав негайного розриву між Радою і урядом, союзу про­летарських сил, активної підготовки наступної фази революції. Ленін праг­нув, у що б то не стало повернутися в Росію, тому він прийняв угоду, укладе­ну швейцарським соціал-демократом Ф.Платтеном із німецькою владою: разом з групою революціонерів він покинув Цюріх 27 березня і, проїхавши Німеччину, а потім Швецію у вагоні, що користувався статусом екстериторі­альності, 3 квітня прибув у Петроград. Наступного дня, 4 квітня, він виклав керівникам партії свої «Квітневі тези», які частково повторювали ідеї, висло­влені в «Листах здалеку». Ленін висловив у них беззастережне заперечення «революційного оборонства» Тимчасового уряду, парламентської республі­ки і висловився за взяття влади пролетаріатом і найбіднішим селянством, встановлення Республіки Рад, братання з метою покласти кінець війні, наці­оналізацію всієї землі, скасування поліції. Безпосередня задача партії поля­гала у викритті уряду, «замість недопустимої, сіючої ілюзії, «вимоги», щоб цей уряд, уряд капіталістів, перестав бути імперіалістичним».

Тези Леніна були зустрінуті із здивуванням і ворожістю більшістю біль­шовистських лідерів столиці (Л.Каменевим, М.Калініним, С.Багдатьєвим). Таким чином, йому довелося спочатку відновити контроль над партією за допомогою своїх прихильників, що повернулися із заслання (Г.Зинов'єв, О.Колонтай), і представників у Петроградській Раді (М.Ольмінський, В.Молотов), до яких приєдналися Шляпников і Сталін. Незабаром стало ві­домо, що більшовистські секції Уралу, Москви, Харкова і Латвії приймають резолюції, близькі до «Квітневих тез». Позиції Леніна посилилися також за­вдяки політичній кризі, яка приголомшила уряд і Раду у зв'язку з основним питанням дня - питанням про війну.

3. Проблема війни і квітнева кріва

На початку квітня проблема війни стала в центр політичних дебатів. На думку уряду, в якому П.Милюков і О.Гучков відрізнялися особливою актив­ністю, тільки перемога могла укріпити зв'язку нового режиму і західних де­мократій, консолідувати суспільство і, можливо, покласти кінець революції.

Керенський пригрозив піти у відставку. У робітничих колах відразу ж розвернулася широка кампанія збору підписів за відставку Милюкова. На заклик більшовиків і анархістів по вулицях Петро г рада пройшли колони де­монстрантів із лозунгами «Геть Тимчасовий уряд!», «Вся влада Радам!». Тим часом Рада з ініціативи меншовистських лідерів (Церетелі, Чхеїдзе та Скобе-лєва) зажадала від Милюкова офіційної відмови від своєї позиції, одночасно засудивши демонстрації і «звернення до маси» під тим приводом, що Рада сама досить сильна, щоб без сторонньої допомоги примусити уряд відступи­ти, і що звернення до «вулиці» могло тільки спровокувати виступ реакційних сил. Того ж вечора уряд оголосив дії Милюкова неправомірними. Рада, яка бажала зберегти рівновагу двовладдя, утрималася від спроб розвинути свій успіх. Обидві сторони вирішили спільно шукати вихід, який задовольнив би Раду, не принижуючи Милюкова. Однак, не знаючи про ці переговори і ба­жаючи висловити свою думку, жителі робітничих околиць вийшли на вули­ці. Більшість хотіла підтримати Раду і примусити відступити уряд. Але біль­шовики спробували додати велику «лівизну» цьому руху, добившись скан­дування частиною демонстрантів лозунгів, опублікованих напередодні «Пра­вдою»: «Тимчасовий уряд у відставку!», «Вся влада Радам!». Дійшовши до багатих кварталів центра міста, учасники ходу зіткнулися там з ідучими на­зустріч колонами студентів і офіцерів. Війська присутнього при цьому ко­мандуючого гарнізоном Корнилова відмовилися стріляти в демонстрантів і повідомили про те, що трапилося, Раду. Корнилов був зміщений із свого по­ста, а очевидна провокація провалилася. Події цього дня підняли авторитет Ради. Зайшовши дуже далеко «ліворуч», більшовики переоцінили свої сили. Ленін визнав це через кілька днів («Уроки кризи»). Проте, число його прихи­льників значно збільшилося в порівнянні з березнем.

Уряд офіційно заявив, що Росія не думає ні про яку анексію, і криза, зда­валося, була вирішена. Але справа про «Ноту Милюкова» поставила під сум­нів існування двовладдя. Тепер вже кадети, як і більшовики, спробували при­мусити уряд порвати з Радою, але князь Львов, який виступив у ролі арбітра, висловився на користь прихильників «руху», які бажали партнерства з Ра­дою. Однак керівники останньої коливалися відносно того, чи потрібно їм взяти на себе зобов'язання і розділити відповідальність влади. Не допомогли й домовленості Керенського - якщо вже з основного питання про цілі війни уряд погодився прийняти програму Ради, хіба не прийшов час сформувати коаліційний уряд, більш пристосований для опору екстремізму? 28 квітня пі­сля тривалих дебатів Виконком Ради відхилив мінімальною більшістю голо­сів (24 проти. 22 за і 8 утрималися) участь в уряді.

Тим часом Гучков, вважаючи, що втратив всякий авторитет в армії, по­дав у відставку. Під тиском численних петицій, більшість з яких виходила від солдат столичного гарнізону, які закликали Раду взяти участь в уряді, і, враховуючи активність околиць, що знову зросла, меншовики, керовані Чхеїдзе і Церетелі, оголосили про свою підтримку ідеї коаліційного уряду. Цього разу за участь в ньому висловилася значна більшість Ради (44 за, 19 проти). Про­ти голосували тільки деякі ліві есери і всі більшовики. «Участь» в уряді дуже нагадувала операцію, в якій всі старалися обдурити один одного: помірні розраховували прив'язати соціалістів «участю», примусити їх розділити уря­дову відповідальність за продовження війни, користуючись одночасно їх впли­вом на масу: соціалісти сподівалися домогтися реформ і припинення бойо­вих дій, проваливши в той же час контрреволюційні плани.

Переговори про створення коаліційного уряду були проведені в два при­йоми за сценарієм міністерської кризи парламентського типу: дискусія про програму; торг навколо формування кабінету. Дай та Церетелі підготували програму Ради, яка віддавала пріоритет зовнішній політиці за рахунок всіх інших важливих питань (аграрна реформа, захист прав трудящих, статус на­ціональних меншин). Для розв'язання проблеми війни меншовики пропону­вали у відповідності зі своєю програмою одночасно робити зусилля для укла­дення миру без анексії і контрибуцій, заснованого на принципі права націй на самовизначення, зміцнювати боєздатність армії, а також провести її демо­кратизацію. На засіданні Ради значною більшістю голосів ця програма була з ентузіазмом прийнята. Проти виступили тільки більшовики і кілька анар­хістів.

Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів, у якій помірні (ка­дети) зберегли сім портфелів, а соціалісти отримали шість. Завдяки своїй по­літичній вазі кабінет очолювали три лідери «демократії»: Церетелі (міністр зв'язку), Черпов (міністр сільського господарства) і Керенський (військовий міністр і міністр військово-морського флоту). Входження до складу уряду багатьох міністрів-соціалістів ставило під питання сам принцип двовладдя. Власне, участь Керенського в уряді ще з 2 березня була першим порушенням цього принципу, оскільки лідер трудовиків був одночасно товаришем голо­ви Виконкому Ради. Під час квітневої кризи вододіл, що визначився в кабі­неті міністрів, не протиставив Керенського, «заложника демократії», іншим членам уряду. Він розділив Милюкова і Гучкова, прихильників «опору», з одного боку, і, з іншого - інших міністрів, прихильників «руху». Дійсно, во­доділи і політичні кордони не проходили більше, як в найперші дні револю­ції, суворо між Радою та урядом. Воші ставали все більш різноманітними, по мірі того, як формулювалися вимоги різних течій і груп і оформлювалися автономні центри альтернативної влади - Ради, організації, всякого роду комітети, - які створювалися тими, хто вважав, що діячі, висунеш Лютневою революцією, перестали прислухатися до їх сподівань.

«Примиренство» взяло гору в той момент, коли загострилися конфлікти між тими, хто зліва і зправа критикував всяку політику «класової співпраці».

Більшовики, які передбачали розвал коаліції, кадети, що підштовхували під­приємницькі кола до опору, і насамперед робітники, які об'єдналися в завод­ських комітетах, селяни, що почали захоплювати поміщицькі землі, не дожи­даючись скликання Засновницьких зборів, інородці, що заявляли про свою волю до незалежності, - всі були повні рішучості діяти, не беручи до уваги заклики до помірності «примиренців», які вважали, що для досягнення успі­ху їм потрібен час.