5. Політика в області культури та релігії

Звичайно неп вважається періодом культурної, ідеологічної, соціальної та економічної розрядки між двома дуже напруженими епохами. Загалом ця оцінка є вірною, хоч і з деякими обмовками, для більшої частини країни, де відбувалися незначні і поступові зміни. Для неслов'янського населення, і зо­крема для мусульман, особливо з 1925 р. неп був періодом «худжума» («на­ступу по всіх фронтах») в рамках спільної стратегії розриву з минулим. Нова влада прагнула до одноманітності і хотіла вирівняти різні рівні розвитку ре­гіонів всередині СРСР.

Започатковані у 1921 р. поступові і помірні зміни сприяли розгортанню суперечливої культурної політики, яка поєднувала репресії по відношенню до «ухильницьких» ідеологій з відносним нейтралітетом стосовно художньої творчості і літератури (звичайно, не аптимарксистських за змістом) і як і ра­ніше примусовою освітою маси, менш догматичною, але, як з'ясувалося не­забаром і менш «ефективною».

6 червня 1922 р. декрет визначив компетенції Главліту (цензура), зобо­в'язаного здійснювати попереджувальний і репресивний контроль за воро­жими випадами проти марксизму і культурної революції, за пропагандою національного та релігійного фанатизму, поширенням помилкових відомос­тей і порнографії. Наступного року до Главліту додався Главрепертком для контролю за репертуаром театрів. Наприкінці серпня 1922 р. 160 діячів куль­тури, яких було визнано «особливо активними контрреволюційними елеме­нтами», за наказом ДПУ були вислані з СРСР або відправлені у Сибір. У перші роки непу особливих репресій зазнали священослужителі. 23 січня 1918 р. радянська влада обнародувала закон про відділення церкви від дер­жави і школи від церкви, згідно з яким церква вже не була «юридичною осо­бою», не мала права на власність, права отримувати субсидії і вести навчан­ня в державних і приватних школах. Вона могла безкоштовно користувати­ся культовими спорудами і предметами, а також вільно відправляти релігій­ні обряди, якщо вони не порушували громадського порядку. Кожний грома­дянин був вільним у виборі релігії, яку він міг сповідувати або не сповідува­ти. Ієрархи церкви визнали цей закон (що має певні аналогії з французьким законом 1905 р.) неприйнятним. Патріарх Тихон піддав комуністів анафемі.

Священослужителі були оголошені «класовими ворогами» і стали жертвами репресій, оскільки під час громадянської війни вони часто надавали під гри­мку контрреволюціонерам.

По закінченні громадянської війни власті вжили нових заходів проти церкви. У лютому 1922 р. держава конфіскувала у церкви коштовності на боротьбу з голодом. Опір сб-їщєників і віруючих викликав заворушення, за якими пішли процеси і страти. У липні 1922 р. група священиків, готових співробітничати з радянською владою, сформувалася в течію «живої церк­ви», її представники провели в 1923 р. Собор, який відмінив патріаршество і рекомендував церкві наблизитися до потреб народу. Цей розкол змусив кож­ного священика зробити для себе вибір. 28 червня 1923 р. патріарх Тихон визнав законність радянської влади. Проте, більшовики були непохитними по відношенню до церкви і розгорнули антирелігійну кампанію. У 1925 р. в неї включився «Союз безбожників», заснований О.Ярославським. Держава всіляко підтримувала видання різноманітної атеїстичної літератури (видав­ництво «Атеїст», ілюстрована газета «Безбожник», тираж якої до кіпця 20-х років досяг 500 тис. примірників, псевдонаучний журнал «Антирелігіозник»), Антирелігійна пропаганда велася різними шляхами, висміюючи віру і звичаї (комуністичний Великдень, паради і карнавали під час релігійних свят) і пра­гнучи показати перевагу науки і розуму. Після смерті патріарха Тихона у квітні 1925 р. вибори нового патріарха не відбулися. Його обов'язки взяв на себе митрополит Петро, висланий в 1926 р. в Сибір, а потім митрополит Сер­гій, який закликав у червні 1927 р. «підкоритися законній владі Росії». Проти цього виступила група священиків, що об'єдналися навколо митрополита Іосифа (багато з них були відправлені па Соловки). У той час як церква роз­ділилася у відношенні до влади, остання посилила контроль місцевої влади за ще існуючими приходами, видавши 8 квітня 1929 р. відповідний декрет. Введення в серпні 1929 р. 'тривалого робочого тижня (5 робочих днів, один день вихідний), по суті, скасовувало неділі та релігійні свята. Розпочався по­вий виток репресій, пов'язаних із селянськими заворушеннями, які супрово­джували колективізацію села починаючи з 1928-1929 рр.

«Методи марксизму - не методи мистецтва... Область мистецтва не така, де партія покликана командувати. Вона може п повинна надавати умовний кредит своєї довіри різним художнім угрупованням, які щиро прагнуть бли­жче підійти до революції, щоб допомогти її художньому оформленню», - пи­сав Троцький. У 20-і роки радянська влада ще не визначила чіткого відно­шення до «лефівців» («Лівий фронт»), авангардистів, футуристів, пролетку-льтівців (вони відкидали «буржуазне» мистецтво і проповідували самостій­ну пролетарську культуру, яка відкидала як зв'язок із минулим, так і партій­ну опіку) і попутників (що не прираховували себе ні до якого напряму). У цьому значенні неп був періодом виняткового розквіту всіх областей духов­ного життя.

Різко контрастуючи із блискучим інтелектуальним життям інтелігенції, культурний рівень маси піднімався дуже повільно. У березні 1922 р. Ленін писав: «У нас була смуга, коли декрети служили формою пропаганди. Це був час, це була смуга... Але ця смуга минула, а ми цього не хочемо зрозуміти». Як і в інших статтях останніх років (1922-1923 рр.), Ленін відмежовувався від тієї концепції «освіти маси», що переважала під час громадянської війни. Тоді «освіта» частіше за все зводилася до поверхневої ідеологічної обробки і до поспішного і неглибокого охоплення зачатків культури, в основному в армії. Ленін вважав за необхідне взяти від культурної спадщини Росії все «прогре­сивне» і зайнятися навчанням мас на більш широкій основі. Тільки підняття загального культурного рівня могло покінчити з відсталістю країни і довес­ти до свідомості людей політичні задачі. У той же час Ленін відкидав будь-яку ідею самостійного і незалежного розвитку народної культури. Як це по­велося з 1917 р., навчанням маси повинні були керувати власті, визначаючи, яку потрібно вибрати учбову програму або книгу для читання.

Із введенням непу вибір книг став різноманітнішим, слабшав політич­ний контроль. Держвидав уже не володів монополією па книговидавиицьку справу. Знову виникли приватні видавництва, які випускали твори російсь­ких, радянських і зарубіжних авторів. Двадцяті роки були унікальним часом в історії Радянської держави, коли тираж книг частково визначався запита­ми читачів. Кількість політичної літератури різко скоротилася. У 1927 р. її частка склала менше 15% усіх друкарських видань (не враховуючи газет).

Навчання грамоті не рухалося з місця, незважаючи на зусилля, які до­кладалися в армії і суспільством «Геть неписьменність». Із самого початку ця організація добровольців виявилася нежиттєздатною через відсутність кош­тів. Мета була настільки грандіозна, що навчання доводилося вести вибірко­во. У 1924 р. у Смоленській області (2,5 млн. жителів, з них 58% безграмот­них) тільки 4500 - в основному молоді робітники - навчалися грамоті. За пе­реписом 1926 р. з'ясувалося, що 55% сільського населення старшого 9 років (сільські жителі складали більше 4/5 населення) не вміли читати. Зрозуміло, що в таких умовах ідеологічний вплив ускладнювався. Про це красномовно свідчило поширення газет на селі: в залежності від району одна газета припа­дала па 200 або 1000 дорослих. За винятком великих міст, друковане слово займало нікчемне місце в свідомості величезної більшості радянських людей. Політична неписьменність як наслідок загальної неписьменності, особливо серед тих, хто повинен був бути посередником між владою і народом, ускла­днювала поширення політичного впливу: більше 90% членів партії в кіпці 20-х років мали лише початкову освіту; 70% з них взагалі не читали газет. Таке положення не могло не позначитися на ході політичних суперечок.