2. Особливості розвитку промисловості

Подібно тому, як політична система Російської імперії значно відрізня­лася від західної, розвиток капіталізму в країні мав свою специфіку. Якщо в інших європейських країнах промисловість розвивалася природним шляхом і незалежно від держави, то в Росії з часів Петра І вона знаходилася повністю під контролем держави і розвивалася дуже нерівномірно, насамперед в зале­жності від стратегічних задач уряду. Економічні досягнення самодержавній державі давалися тяжко; вони виснажували народ, не дозволяючи Росії по­долати відсталість і наблизитися до найбільш розвинених країн Західної Єв­ропи. Протягом всієї першої половини XIX ст. уряд з острахом дивився на розвиток промисловості та його неминучий наслідок - «виразку пролетаріа­ту». Тільки зазнавши жорстокої поразки в Кримській війні, яка виявила всю небезпеку економічного відставання, царський уряд усвідомив насущну не­обхідність промислового та військового розвитку. Суперництво з європей­ськими державами змушувало російське самодержавство передусім створю­вати широку мережу залізниць і фінансувати важку промисловість. Таким чином, залізничне будівництво (тільки за період з 1861 по 1900 р. було побу­довано та введено в експлуатацію 51 600 км залізниць, причому 22 тис. з них були введені в експлуатацію протягом одного десятиріччя, з 1890 по 1900 р.) дало значний імпульс розвитку всієї економіки загалом і пере творилося на рушійну силу індустріалізації Росії. Однак протягом трьох десятиріч, почилаючи із дня звільнення селян, зростання промисловості залишалося зага­лом досить скромним (2,5 - 3% на рік). Економічна відсталість країни була серйозною і іерешкодою на шляху індустріалізації. Аж до 1880 р. країні дово­дилося ввозити сировину і обладнання для будівництва залізниць. На шляху до реальних змін стояли дві основні перешкоди: перша - слабкість і нестій­кість внутрішнього ринку, зумовлена дуже низького купівельною спромож­ністю народної маси, особливо селянства; друга - нестабільність фінансово­го ринку і банківської системи, що виключало можливість серйозних капіта­ловкладень.

Для подолання цих перешкод була потрібна значна і послідовна допо­мога з боку держави. Вона прийняла конкретні форми в 1880-их рр., а по­вною мірою розгорнулася в 1890-их рр. Продовжуючи справу, розпочату його попередниками - Ройтерном, Бунті, Вишнеградським, С.Вітте, міністр фінансів з 1892 по 1901 р., зумів переконати Миколу II в необхідності проведення по­слідовної економічної програми розвитку промисловості. Ця програма скла­далася з чотирьох основних напрямків:

жорстка податкова політика, яка вимагає значних жертв з боку місько­го, але особливо сільського населення. Важке податкове обкладення селянс­тва, постійно зростаючі непрямі податки на товари широкого споживання (насамперед державна монополія на горілку) та інші заходи гарантували протягом 12 років бюджетні надлишки й дозволяли вивільнити необхідний капітал для вкладення в промислове виробництво та розповсюдження дер­жавних замовлень на промислових підприємствах;

суворий протекціонізм, який захищав ті сектори вітчизняної промисло­вості, що лише почали розвиватися, від іноземної конкуренції;

фінансова реформа (1897 р.). стабільність, яка б гарантувала й плато­спроможність рубля. Була введена система єдиного забезпечення рубля зо­лотом, його вільна копвертованість, жорстка впорядкованість права емісії -в результаті золотий рубль на рубежі століть перетворився на одну із стійких європейських валют. Реформа також вплинула на розширення іноземних капіталовкладень, чому в чималій мірі сприяв розвиток банківської справи, причому деякі банки набули першорядного значення (наприклад, Російсь­кий банк для зовнішньої торгівлі, Північний банк, Російсько-Азіатський банк);

звернення до іноземного капіталу. Воно проводилося або у вигляді без­посередніх капіталовкладень в підприємства (іноземні фірми в Росії, змішані підприємства, російські цінні папери котувалися на європейських біржах, їх придбавали іноземці), або у вигляді державних облігаційних позик, поши­рюваних на британському, німецькому, бельгійському, але головним чином французькому ринках цінних паперів. Частка іноземного капіталу в акціоне­рних товариствах, згідно з оцінками різних джерел, варіювалася від 15 до 29% від загального капіталу. Насправді більш показовими представляються суми капіталовкладень по галузях і їх ріст за десятиріччя з 1890 по 1900 р. Радянський дослідник Лященко приводить наступні цифри: сума іноземних капіталовкладень у вугільну промисловість збільшилася в п'ять разів і дося­гла до 1900 р. 70% всіх капіталовкладень; в металургії зони збільшилися в 3,5 рази, склавши 42% загальних сум вкладеного капіталу до того ж 1900 р. Се­ред іноземних інвесторів французи та бельгійці складали більшість, їм нале­жало 58% капітальних вкладень, в той час як німці володіли лише 24%, а англійці - 15%. Із сказаного можна зробити висновок про те, що приплив іноземного капіталу став для Росії того часу масовим явищем.

Таке становище, природно, призвело до серйозної політичної полеміки, особливо в 1898-1899 рр., між графом Вітте і тими діловими колами, які успі­шно співробітничали з іноземними фірмами, з одного боку, і з іншого - таки­ми міністрами, як Муравйов (іноземне відомство) та Куропаткін (військове), підтриманих поміщиками. Вітте прагнув прискорити процес індустріаліза­ції, який дозволив би Російській імперії наздогнати Захід. Прагнення до ін­дустріалізації і прозахідні настрої йшли поруч. Противники Вітте завдавали ударів у найвразливіші, з їх точки зору, місця: опора на закордон неминуче ставила Росію в підлегле становище до іноземних вкладників, що в свою чер­гу створювало загрозу національній незалежності. У березні 1899 р. Микола II вирішив суперечку на користь Вітте. Останній переконав царя в тому, що стабільність політичної влади в Росії гарантувала її економічну незалежність. («Тільки нації, що розкладаються можуть боятися закріпачення їх прибува­ючими іноземцями. Росія не Китай!»)

Приплив іноземного капіталу зіграв значну роль у промисловому роз­витку 1890-х рр. Однак, він же намітив і його межі: варто було в останні міся­ці 1899 рр. статися згортанню європейського фінансового ринку, виклика­ному загальним подорожчанням грошей, як тут же настала криза в гірничо­добувній, металургійній та машинобудівній промисловості, що контролю­валися значною мірою іноземним капіталом або виконували державні замо­влення. Та все ж результати економічної політики Вітте були вражаючими. За тринадцять років (1887-1900 рр.) зайнятість у промисловості збільшилася в середньому на 4,6°/). Загальна довжина залізничної мережі подвоїлася за дванадцятирічний термін (1892-1904 рр.). За ці роки було завершене будів­ництво Транссибірської залізниці, що значно спростило подальше освоєння регіону, були прокладені нові залізничні гілки, які мали швидше стратегічне, ніж економічне значення. Так, наприклад, будівництво гілки Оренбург - Та-шкент, заплановане угодою з урядом Франції з той період, коли внаслідок інциденту у Фашоді зіпсувалися відносини між Францією та Великобритані­єю, мало в першу чергу забезпечити зв'язок між європейською частиною Ро­сії та Середньою Азією з розрахунку на можливі спільні військові дії проти британських колоній. «Залізнична лихоманка» сприяла розвитку надійної сучасної металургійної промисловості з високою концентрацією виробницт­ва (одна третина промислових робітників була зайнята на 2% підприємств). За десять років виробництво чавуну, прокату її сталі потроїлося. Видобуток нафти збільшився у п'ять разів, а Бакинський регіон, освоєння якого розвер­нулося з 1880 р., до кінця 1900 р. давав майже половину світової продукції нафти.

Промисловпіі злет 1890-х рр. повністю перетворив багато які області імперії, викликавши розвиток міських центрів і виникнення нових великих сучасних заводів. Він па тридцять років уперед визначив обличчя промисло­вої карти Росії. Центральний регіон навколо Москви набув ще більшого зна­чення, так само як і район навколо Санкт-Петербурга, де зосередилися такі промислові гіганти, як Путилівські заводи, що нараховували більше 12 тис. робітників, металургійні та хімічні підприємсі ва. Урал же, навпаки, прийшов того часу в занепад через свою соціальну та технологічну відсталість. Місце Уралу зайняла Україна та південь Росії. Розробка запасів залізняку Криворі­жжя та кам'яного вугілля в Донбасі дозволили Україні вийти на одне з пер­ших місць в імперії. Була здійснена також деяка раціоналізація роботи про­мисловості: в європейській частині Росії так звана Катерининська лінія вже з 1885 р. зв'язала вугільні шахти Донбасу і рудне родовище у Криворіжжі, що сприяло створенню в цьому районі великого вугільно-металургійного ком­плексу. У районі Лодзі, на російській території Польщі, приблизно в рівній пропорції були представлені важка та переробна промисловість. У портових містах Балтики (Рига, Ревель, Санкт-Петербург)розвивалися галузі промис­ловості, для яких була потрібна робоча сила більш високої кваліфікації, такі, як точна механіка, електрообладнання, військова промисловість. У портах Причорномор'я розвивалася хімічна й особливо харчова промисловість. Ба­гатогалузевою стала промисловість Москви. Як і раніше провідним залиша­лося текстильне виробництво в районі верхньої течії Волги,

Небувалий підйом економіки в кінці XIX ст. сприяв накопиченню капі­талів, але одночасно з цим і появі нових соціальних прошарків з їх проблема­ми і запитами, невластивими самодержавному суспільству, переважно селян­ському і дворянському. Він породив серйозний дестабілізуючий чинник в жорсткп'і і нерухомій політичній системі, не потерпілій від політичних заво­рушені,, що прокотилися Європою в 1789-1848 рр. Сама ж система була аб­солютно пспідго товленою до будь-яких змін. До цієї все більш гострої супе­речності між продуктивними силами, які переживали активний розвиток і застарілими суспільними інститутами додалася те одна суперечність, поро­джена подвійністю соціально-економічної структури: промисловий капіта­лізм в декількох передовий галузях і в обмеженому числі регіонів та архаїчні структури (які значного мірою можна охарактеризувати як феодальні) на селі.

Подальшому розвитку країни заважав низький рівень промислового споживання сільського населення та нерозвинений споживчий ринок в місті. Розвиток промисловості значною мірою залежав від державних замовлень і недостатньо стимулювався внутрішнім ринком. Основною суперечністю роз­витку економіки країни став колосальний розрив між сільським господарст­вом з його архаїчними способами виробництва і промисловістю, що спира­лася на передову технологію.