5. Криза літа 1917 р.

Як і в квітні, а потім у червні, каталізатором подій 3 і 4 липня, які були важливим моментом революційного процесу 1917 р., стала проблема війни. Дізнавшись 2 липня про німецький контрнаступ, солдати столичного гарні­зону (ті ж, що і в червні), в більшості своїй більшовики і анархісти, перекона­ні в тому, що командування не знехтує можливістю для їх відправки па фронт, не залишивши їм іншого вибору, крім «смерті в окопах в ім'я чужих їм інтере­сів або смерті на барикадах за їх кровну справу», вирішили підготувати по­встання. Його цілями були: арешт Тимчасового уряду, першочергове захоп­лення телеграфу і вокзалів, об'єднання з матросами Кронштадта, за якими закріпилася репутація «революційних», створення Тимчасового революцій­ного комітету під керівництвом більшовиків та анархістів. Увечері 2 липня відбулися численні мітити солдат 26 частіш, які відмовилися йти на фронт. Оголошення про відставку міністрів-кадетів ще більш розжарило атмосфе­ру. Свою солідарність із солдатами виказали робітники. Рядові учасники руху постаралися домогтися того, щоб керівництво партії більшовиків очолило їх дії, але в той день Ленін поїхав з І Іетрограда. Лідери військової організації (Семашко) заявили, що у них «досить кулеметів для повалення Тимчасового уряду». Був сформований Тимчасовий революційний комітет. Погрібно за­значити, що, в той час як рух набирав силу, серед більшовиків не було єдиної думки. Члени ЦК і більшовики, що засідали у Всеросійському центральному виконавчому комітеті (ВЦВК), обраному на І з'їзді Рад робітничих і солдат­ських депутатів, були проти будь-якого «передчасного» виступу і стримува­ли демонстрації. Військова організація більшовиків і місцевий комітет партії підготували лозунги до демонстрації, які «Солдатська правда» повинна була опублікувати наступного дня (4 липня), оскільки «Правда» відмовилася це зробити.

Демонстрації почалися у другій половині дня 3 липня. Військова органі­зація більшовиків приєдналася до руху, щоб забезпечити керівництво, три­мати його в рамках і попередити всяку передчасну дію проти держави та її інститутів. Дійшовши до Таврійського палацу, демонстранти захоплено зу­стріли виступ Троцького і Зинов'єва, які обрушилися на «контрреволюціоне­рів, присутніх в уряді», а також на меншовиків з ВЦВК, що відмовлялися взяти владу, запропоновану їм народом. Задоволені цими промовами, тон яких відповідав загальному паст рою, але, не знаючи, що робити далі, демон­странти повернулися па околиці- Повернувшись у 1 Іетроград вранці наступ­ного дня, Ленін визнав продовження демонстрацій невчасним. Але по закли­ку «Солдатської правди», яка опублікувала лозунги без відома керівництва, озброєні демонстранти знову вийшли на вулиці. До них приєдналися моряки з Кронштадту. Дати зворотний хід виступам було вже неможливо. Керівниц­тво партії більшовиків ледве встигло надрукувати листівку, що закликала до мирної демонстрації в підтримку «нової влади... якою могли бути тільки Ради». Цей двозначний текст видавав розгубленість більшовистського кері­вництва, яке втратило контроль над ситуацією. Колони демонстрантів знову попрямували до Таврійського палацу, де засідав ВЦВК. Коли Чернов спро­бував заспокоїти демонстрантів, тільки втручання Троцького врятувало його від смерті. Незабаром бійки і навіть стрілянина спалахнули між кронштадт­ськими моряками, що збунтувалися, солдатами і частиною демонстрантів, з одного боку, а з іншого - полками, вірними ВЦВК, тими самими полками, які забезпечили перемогу повсталих у лютому (Павловський, Преображен-ський, Волинський).

Ці військові формування повірили інформації, поширюваній міністром юстиції Переверзєвим, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші від Німе­ччини, але й скоординував повстання з контрнаступом Гінденбурга. Зино-в'єв безрезультатно намагався перекопати ВЦВК в тому, що більшовики не закликали демонстрантів до насильницьких дій і навіть в думках не допуска­ли повалення режиму. Уряд, підтриманий ВЦВК, висловився за найрішучіші дії. Генералу Половцеву було доручене керівництво репресивними захода­ми. Ленін сховався у Фінляндії (що дало мотив для тверджень щодо йогопровини). Троцький, Зинов'єв, Каменєв і багато які інші керівники партії були арештовані. Частини, що брали участь у демонстрації, були роззброєні, а «Правда» закрита. Більшовистські газети знову почали видаватися нелега­льно. Уряд закрив також газету лівих есерів «Земля і воля», вважаючи її над­звичайно близькою до більшовиків. На фронті відновлювалася смертна стра­та. Аналізуючи уроки цих подій у статті «Три кризи», Ленін констатував, що лозунг «Вся влада Радам!» потрібно зняти з порядку денного, поки меншо­вики та есери, з якими стався повний розрив, залишаються в керівництві ВЦВК. Відтепер «справедливим» став заклик: «Вся влада робітничому класу на чолі з його революційною партією комуністів-більшовиків!»

Після цих подій князь Львов доручив Керенському реорганізувати уряд. Переговори між різними політичними силами були складними: урядова кри­за продовжувалася 16 днів (з 6 по 22 липня). Крайньо ліві були виведені з гри, і кадети, що вважали себе переможцями, висунули свої умови: війна до пере­моги, боротьба проти «екстремістів» та анархії, відкладення розв'язання со­ціальних питань до скликання Засновницьких зборів, відновлення дисциплі­ни в армії. Ці умови влаштовували Керенського. Але кадети додали до них вимогу зміщення Чернова, на якого вони покладали відповідальність за без­ладдя на селі. Керепський підтримав «мужицького міністра» і пригрозив, що сам піде у відставку. Кадети вітали б прихід більш твердого уряду на чолі з військовими, але їм необхідно було нейтралізувати ВЦВК. Зрештою, Керен-ський дійсно був посередником у даній ситуації. Оскільки лідери меншовиків (за винятком Церетелі) відмовилися,, слідуючи наполегливим рекомендаціям Керенського, від принципу відповідальності уряду перед ВЦВК, кадети вирі­шили увійти до уряду, розраховуючи на зміцнення власті за допомогою тис­ку консервативних верств, які, починаючи з «липневих днів» відкрито заяв­ляли про свої наміри.

Однією з найбільш активних була група «Суспільство за економічне від­родження Росії», яка була заснована з ініціативи великого підприємця Пути-лова і об'єднувала банкірів і промисловців Петрограда, близьких до кадетів. Літом 1917 р. вони виступали як головна політична сила, що мала в своєму розпорядженні два десятки газет, офіційно пов'язаних із партією, і більше 100 «співчуваючих» видань. Група нараховувала біля 80 тис. членів, об'єдна­них у 269 місцевих секціях. У Москві промисловець Рябушинський керував іншою групою тиску, в якій переважали текстильні магнати, «Республікансь­ким центром». Девіз цієї групи не залишав місця для двозначності: «Поря­док. Дисципліна. Перемога». До цих груп примикали кілька командуючих арміями. «Союз землевласників», що носив відкрито монархічний характер, об'єднував великих поміщиків, яким безпосередньо загрожувало поширення безладдя в селі. Не залишилися збоку і військові. Для протидії солдатським комітетам під егідою колишнього головнокомандуючого Алексеєва і генерала Денікіна за підтримки Родзянко і лідера монархістів Пуришкевича був створений «Союз армійських і флотських офіцерів», який нараховував у сер­пні кілька десятків тисяч членів і мав свої секції в головних містах країни. Ця організація заохочувала створення «ударних» батальйонів, покликаних роз­повсюдити патріотичний настрій у деморалізованих полках.

На Військовій нараді, скликаній після невдачі літнього наступу (16 лип­ня), генерал Корнилов, командуючий Південно-'Західним фронтом, став го­ловнокомандуючим, замінивши генерала Брусилова, якого у військовому се­редовищі вважали недостатньо рішучим (він, зокрема, висловлював сумніви відносно корисності «ударних» батальйонів, які вносили, на його думку, роз­кол в армію). Уряд і військові кола одностайно схвалили призначення Кор-нилова. З усіх царських генералів він, син козака-землепашця, був єдиним, хто висловлював республіканські погляди і був прихильником деякої демок­ратизації армії. У той же час він навів порядок у своїй армії, роззброїв 7 тис. солдат, заборонив мітинги па фронті, ввів розстріл дезертирів, суворо обме­жив повноваження солдатських комітетів і наклав заборону па більшовист-ську пропаганду. Він користувався підтримкою Керенського і швидко набув репутації людини, на яку можна покластися, у командування, підприємниць­ких кіл і навіть союзників, все більш стурбованих «слабкістю» цивільного уряду.

Щоб остаточно звільнитися від контролю Рад, справити сприятливе вра­ження па консервативні сили і забезпечити широку підтримку своєму уряду, який критикувався зліва і зправа, Керенський прискорив формування нових державних інститутів. Він запропонував скликати в Москві свого роду кон­сультативну асамблею - Державну нараду. По відношенню до «правової кра­їни» - членів дум, делегатів кооперативів, профспілкових активістів, пред­ставників банків, торгівлі і промисловості - депутати Рад - «реальна країна» - склали б не більше однієї десятої делегатів цієї Наради, скликаної спеціаль­но в місті, що залишилося збоку від революційних пристрастей. Ради в своїй переважній більшості виступили проти цього маневру, направленого на те, щоб «тихо їх поховати». Якщо вже мова йшла про те, щоб зібрати широку параду, чому б не скликати шляхом загальних виборів Засновницькі збори? Меншовики та есери після відомих коливань у виборі позиції вирішили, зре­штою, «протистояти реакційним силам». Замість того, щоб одностайно під­тримати свого ініціатора, Держнарада зробила очевидною зростаючу попу­лярність Корнилова, якого бурхливо вітала більшість консервативних деле­гатів. Таким чином, Керенський знову став, сам того не бажаючи, лідером демократичного табору.

Ставши головнокомандуючим, Корнилов постійно перевищував свої повноваження, вимагав від уряду мілітаризувати залізниці та оборонні під­приємства. При гарячому схваленні кадетів Корнилов виклав уряду своюпрограму виведення з кризи. Вона передбачала демобілізацію 4 мли. солдат і виділення кожному з них по 8 десятин землі, що створило б вірну уряду се­лянську опору, зацікавлену в порядку; припинення всякого втручання дер­жави в економічні і соціальні справи. Повернувшись у Ставку після москов­ської Наради, Корнилов, який заохочувався кадетами і підтримувався Сою­зом офіцерів, вирішив $робити спробу перевороту. Він розраховував, що де­монстрація в столиці з нагоди шестимісячної «річниці» Лютневої революції дасть йому потрібний привід. Було вжито заходів, щоб послати в Петроград особливо «вірні» війська, в тому числі «дику дивізію» (що складалася з та­тар, осетин і чеченців), яка входила в кінний корпус під командуванням гене­рала Кримова. Враховуючи, що німецькі війська зайняли Ригу, Корнилов зажадав підкорення собі військ столичного гарнізону, які знаходилися в без­посередньому веденні уряду, а також розширення компетенції військових трибуналів і відновлення в тилу смертної страти. Керенський відхилив ці ви­моги. Отримавши інформацію про намір Корнилова виступити на Петро­град, ввести там військове положення і скинути уряд, Керенський змістив головнокомандуючого, який після викриття вирішив діяти відкрито і відмо­вився піти у відставку. Конфлікт був неминучий. У той час, як Корнилов про­сував свої війська до столиці, Керенський, покинутий міністрами-кадетами, які подали у відставку, почав переговори з ВЦВК з приводу утворення Голо­вного земельного комітету. Поштові службовці, телеграфісти, солдати і залі­зничники відреагувалп вмить: вони вивели з ладу систему зв'язку, а лояльні війська столичного гарнізону виступили назустріч солдатам Корнилова, щоб розкрити їм справжні плани бунтівного генерала. Загроза заколоту знову перетворила Керенського на главу революції. Революційна солідарність ви­явилася у всьому: більшовистських лідерів випустили з в'язниці; більшовики взяли участь у роботі земельного комітету і Комітету народної оборони про­ти контрреволюції, створеного під егідою Рад. За кілька годин заколот був ліквідований. Генерал Кримов покінчив життя самогубством, а Корнилов був арештований.