2. Революційні і національні рухи

Революційні організації на рубежі століть були ще дуже роздробленими та слабкими. Після кількох невдалих спроб марксистські гуртки в Росії з'яв­илися в 1890-х рр. Спочатку проникнення марксистських ідей ішло повільно й важко, бо ні в історії, ні в національних традиціях не було ґрунту, на якому вони могли б вкоренитися. Маркс та Енгельс, хоч і цікавилися Росією як де­яким особливим випадком, однак не зробили ніяких конкретних висновків відносно революційних перспектив країни, де пролетаріат був ще дуже слабо розвинений. У 1880-их рр. Г.Плеханов, П.Аксельрод і В.Засулич, покинувши народницьку організацію «Земля і воля», не тільки видавали в Женеві теоре­тичні труди з соціалізму, але й створили політичну організацію, покликану розповсюджувати марксизм в Росії, так звану групу «Звільнення праці». Про­тягом ряду років діяльність групи обмежувалася боротьбою проти ідеології народництва. Члени групи прагнули довести, що Росії неминуче належить пройти капіталістичний етап розвитку і тільки тоді пролетаріат зможе стати тією єдиною силою, яка скине царизм в ході буржуазно-демократичної рево­люції, а потім візьме владу і встановить соціалізм. А доти потрібно займати­ся пропагандистською та організаційною діяльністю в робітничому середо­вищі. Для початку вони організували в кількох містах країни підпільні гурт­ки, які незабаром були розігнані поліцією. Однак після 1890 р. ситуація змі­нилася: прискорений промисловий розвиток, поява пролетаріату, перші страй­ки - все це, здавалося, підтверджувало правильність марксистської теорії і сприяло пропаганді їхніх ідей. Голод 1891 р. спростував теорію народників про економічну рівновагу сільської громади і виявив крайню відсталість ро­сійського села. Розчаровані народники звернулися в більшості своїй до мар­ксизму, який своєю видимою науковістю, здавалося, міг пояснити події, що відбулися і вказати альтернативу царському самодержавству.

Серед фундаторів марксистських гуртків досить скоро виділився моло­дий адвокат В.Ульянов, який облаштувався з 1893 р. у Санкт-Петербурзі. У 1887 р. він був виключений з Казанського університету за «революційну агі­тацію», а в 1891 р. екстерном здав екзамени за юридичний факультет Петер­бурзького університету. Для Ульянова першорядною задачею стало створення марксистської партії, до лав якої могли б вступити робітники, щоб поєднати боротьбу за свої права з політичною боротьбою. У 1895 р. Ульяиов їде в Швейцарію на зустріч із Нлехаиовим та його сора пінками, шоб здійснити злиття столичних марксистських гуртків з групою «Звільнення праці». Восе­ни 1895 р. була заснована нова підпільна організація - «Союз боротьби за звільнення робітничого класу», перша спроба сопіал-демократичної партії. Однак пройшло ще немало років, перш ніж в Росії '/явилася справжня соці-ал-демократична партія. Такий повільний розвиток подій пояснюється бага­тьма причинами: протидією охранки, недосвідченістю революціонерів, не­розвиненістю робітників, протиріччями в середовищі ідеологів марксизму. У грудні 1895 р. Ульянов був арештований, ув'язнений і через деякий час за­суджений до трьох років заслання в Сибір, де він і написав «Розвиток капіта­лізму в Росії». Однак вплив його на членів «Союзу» в столиці був, природно. дуже обмеженим. Те ж можна сказати і про іншого керівника соціалістів, Ю.Мартова, талановитого журналіста, товариша Ульянова по засланню.

Успіх страйку робітників-текстильииків у Санкт-Петербурзі, поступка уряду, який погодився в червні 1897 р. на видання закону, що обмежує робо­чий день, сприяли появі нової течії в колах соціалістів, так званого економі­зму. За думкою теоретиків, які виступили на сторінках друкованого органу соціал-демократів «Робітнича справа», необхідно було висунути на перший план економічні вимоги трудящих, а боротьбу із самодержавством потрібно було залишити лібералам, віддаючи всі сили боротьбі за. насущні права робі­тників і посиленню впливу в масі. Поки йшли суперечки, невелика група ма­ловідомих діячів соціал-демократичної організації заснувала в Мінську 1 березня 1898 р. Російську соціал-демократичну робітничу партію. Подія ця мала чисто символічне значення, бо, одразу по закінченні з'їзду, вісьмох із дев'яти фундаторів нової партії було заарештовано.

Після повернення із сибірського заслання Ульянов та Мартов покинули Росію, щоб об'єднатися з групою Плеханова в боротьбі проти економізму в соціал-демократичгюму русі. Важливим етапом розвитку руху став грудень 1900 р., коли Плеханов, Аксельрод, Засулич, Мартов, ГІотресов і Ульянов-Ленін (Ульянов користується цим псевдонімом з 1901 р.) починають видава­ти в Мюнхені нову газету «Іскра». Ленін, який став незабаром головним ре­дактором «Іскри», з особливою чіткістю формулює в статтях свою концеп­цію організації партії. Через розповсюджувачів газети, навколо яких органі­зовувалися перші осередки соціал-демократичної партії, розширилося коло ленінської аудиторії якраз до того часу, коли економічна криза жорстоко вдарила по робітниках. У 1902 р. вийшов у світ основоположний труд Лені­на «Що робити?», де він сформулював головні напрямки своєї революційної стратегії. Цю роботу можна вважати першим маніфестом більшовизму. У ній Ленін висловлювався за суворо централізовану партію, що складається з професіоналів, бо тільки вони зможуть відвести робітничий клас зі шляху спонтанної профспілкової боротьби, привнесуть у нього справжню соціалістичну і пролетарську свідомість, властиву в повній мірі одним лите ленін­цям.

Ця концепція спричинила за собою в 1903 р. відоме розділення партії на меншовиків та більшовиків під час II з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії, що відбувся у Брюсселі - Лондоні (бельгійська поліція за­боронила його засідання). Думки делегатів, що голосували на з'їзді, розділи­лися з основного питання, а саме з питання про членство в партії (перша стаття Статуту партії). Ленін пропонував сформулювати її таким чином, щоб зобов'язати кожного із членів не тільки слідувати програмі партії, але й бра­ти активну участь у діяльності низових організацій, пов'язаних із безпосере­дньою революційною боротьбою. Дане формулювання протистояло тому, що пропонував Мартов. Мартовський варіант, по суті, повторював статут німецької соціал-демократичної партії: бути членом партії - значить активно служити справі реалізації її програми і підкорятися центральним органам управління. Суперечка йшла не тільки навколо формулювання, за зовніш­ньою формою ховалися дві протилежні концепції. По Леніну, партія пови­нна була стати організацією із жорсткою структурою, суворо дисциплінова­ною, з повним підкоренням її членів від верху до низу. Партія, будучи аван­гардом революціонерів-професіоналів, відбирала кращих і найбільш діяль­них; тільки вона могла привести до влади робітничий клас в такій відсталій в економічному і культурному плані країні. Мартов же уявляв собі партію ін­акше, на європейський манер - як союз широких кіл різних поглядів, здатний залучити якомога більше число робітників.

Мартовське формулювання отримало незначну більшість голосів (28 голосів, проти 23 за ленінське формулювання). Однак до цієї більшості вхо­дили п'ятеро делегатів Бунду (Загальний єврейський робітничий союз в Росії і Польщі): вони вимагали автономії всередині партії, а не отримавши її, по­кинули з'їзд. До того ж двоє делегатів, які представляли «економістів», наслі­дували їх прикладу. Таким чином, до кінця з'їзду прихильники Леніна ви­явилися в більшості. За всіма ознаками така розстановка сил не повинна була привести до розколу. Плеханов, який стояв на ленінських позиціях, Мартов і сам Ленін залишилися втрьох у керма «Іскри». Розрив, однак, виявився оста­точним. Ленін був людиною, нездатною на компроміси, коли мова йшла про основний пункт його концепції; Мартов у свою чергу не міг слідувати шля­хом, який здавався йому помилковим з політичної точки зору. Таким чином, починаючи з 1904 р. Плеханов зблизився з Мартовим, і більшість редакцій­ної колегії «Іскри» порвала з Леніним. Після кількох невдалих спроб зберег­ти керівництво газетою, яка була центральним органом партії, Ленін, спира­ючись па ЦК, де більшість зберігалася за ним, вирішив заснувати свою влас­ну газету «Уперед!». У 1905 р. відбулися паралельно два роздільних з'їзди -більшовиків у Лондоні і меншовиків у Женеві, - що закріпили розкол російського соціал-демократичного руху на дві партії. Він наочно показав наяв­ність двох принципово різних стратегічних підходів. З одного боку, страте­гію можливого, згідно з якою в Росії потрібно було застосувати «проспекти-ву», намічену Марксом у ході вивчення капіталізму і пролетаріату на Заході, і, з іншого - волюнтаристську стратегію, несумісну із західною концепцією.

Зосередивши свою увагу, передусім на робітничому класі, російські со­ціал-демократи не надавали великого значення селянству, «святій Русі ікон і тарганів», як писав про неї Троцький. У російському селі був сильний вплив партії соціал-революціонерів (есерів), що утворилася в 1902 р. після злиття кількох розрізнених партійних угруповань, близьких одне одному за переко­наннями. Після повернення із заслання в 1896-1897 рр. діячі народницького руху, такі, як К.Брешко-Брешковська, А.Гоц, М.Натансон, за підтримки сту­дентської молоді - Г.Гершуні в Мінську, В.Чернова в Саратові - спробували організувати невеликі товариства революціонерів. їхньою найближчою ме­тою було найшвидше досягнення політичної свободи конституційним шля­хом, в перспективі вони мріяли про зміну політичного та суспільного режи­му. Есери успадкували від народників симпатії до селян і схильність до теро­ризму. Подібно народникам 1870-1880 рр., вони вважали селян, на відміну від робітників, справжніми носіями революції і бачили в сільській громаді ядро соціалізму на селі, заснованого на кооперації і децентралізації.

У неонародницькому русі спостерігалися дві хвилі - покоління есерів початку століття істотно відрізняється від своїх попередників - терористів 1870-х рр. Справа в тому, що есери опинилися під впливом марксизму, хоч багато хто заперечував можливість його застосування в російських умовах. Усвідомивши економічні та соціальні зміни в країні, розуміючи, що активіс­тів руху легше знайти в міському середовищі, есери змінили тактику. Тепер вони вже не робили ставку виключно на селянство і не розглядали тероризм як єдиний засіб боротьби. їхня партія обрала цілий ряд шляхів впливу на маси: до них входила пропаганда не лише серед селян, але також серед робі­тників непромислових центрів, організація страйків, повсякденна боротьба проти зростання оподаткування і бюрократичних зловживань, підтримка стихійних форм боротьби на селі. Позиції есерів були особливо міцними в регіоні Поволжя, де живі були ще спогади про Пугачова. Групи їх складали­ся переважно із дрібних земських службовців, сільської інтелігенції (головним чином вчителів), вони знаходилися в постійному контакті з селянами, які все ще мріяли про «другу вольницю».

Тероризм як метод боротьби не був знехтуваний есерами повністю. У них була «бойова організація», до лав якої нерідко проникали подвійні аген­ти. Ця організація продовжувала діяти в традиціях народницького терориз­му 1870-х рр. У 1901-1904 рр. поновилися терористичні акти, жертвами яких стали, зокрема, міністр народної освіти Боголепов (1901 р.), міністр внутрішніх справ Сипягш (1902р.), Плеве, що змінив Сипяпна на цьому посту (1904 р.), великий князь Сергій, дядько імператора (1905 р.). Ця серія вбивств мала великий ефект і, безсумнівно, зіграла свою роль в контексті економічної, по­літичної і соціальної кризи.

Однак есерам не вистачало дисципліни, їхні дії відзначалися не конкрет­ними планами, а скоріше випадковими обставинами. До складу партії вхо­дили різнорідні елементи, і за структурою вона являла повну протилежність партії ленінського типу. Які ж були прогнози есерів на майбутнє? Газети партії «Революційна Росія» і «Вісник російської революції» друкувалися за кордо­ном і розповсюджувалися в країні нелегально. У них один із лідерів есерів В.Чернов так викладав свої погляди на майбутнє: покінчивши із царизмом, Росії погрібно не йти услід за країнами Заходу шляхом промислового капі­талізму, а обрати свій власний шлях до соціалізму. Для цього необхідно про­вести, як він вважав, широку земельну реформу, перерозподіл землі в рівних частках між усіма бажаючими на ній трудитися. За умови повної свободи праці незалежні виробники повинні самі прийти до думки про необхідність об'єднатися в колективні господарства, і мета буде досягнута. Місцева адмі­ністрація, розуміючи, що її роль сходить на нівець, зіллється з колективом виробників і зникне сама собою. Звичайно, програма В.Чернова містила не­мало утопічного, багато які аспекти залишалися в тіні - наприклад, що буде з промисловістю? Однак план соціал-революціонерів був простим, він відпо­відав побажанням селянства, і цим пояснювалася широка популярність есе­рів в селах, що прагнули землі та рівності, аж до 1917-1918 рр.

Серед представників неросійських національностей, що населяли імпе­рію, спостерігалася крайня відмінність у поглядах, відмінність, яку міг би вміло використати уряд, зіштовхуючи одних з іншими. Політика ж інтенсив­ної русифікації, яка проводилася урядом, тільки посилювала невдоволення, не приводячи, однак до об'єднання опозиційних рухів. Розподіл відбувався у двох напрямах: між соціалістами та націоналістами, а соціалісти в свою чер­гу ділилися на прихильників інтернаціоналізму і федералізму. Чи лежав шлях до незалежності через наростаючий повсюди міжнародний революційний рух, або ж кожна нація повинна була сама прийти до неї, наполягаючи насампе­ред на своїх національних правах? Таким було питання. Те, що так точно помітив Отто Бауер в Австро-Угорській імперії, було вірним і для Росії: тут відбувалося змішання класових і національних інтересів. Повсюди націона­льна еліта, як та, що примкнула до соціалістичної доктрини, так і та, що про­тистояла їй, стояла перед вибором: повне відділення від Росії, входження до федерації демократичних повноправних держав - або ж надати перевагу бо­ротьбі за соціальний прогрес, що приведе згодом до національної незалеж­ності. Прикладом крайньої складності національних протиріч могла служи­ти Польща. Ті, хто не розділяв ідей соціалізму, поділялися на дві групи: одна з них вимагала більшої автономії, посилаючись на ідеї панславізму, інша -незалежності Польщі. Що ж до соціалістів, то не тільки сама Польська соці­алістична партія (заснована в 1892 р. у Парижі) ділилася на прихильників озброєного повстання і прихильників легальних форм боротьби, але існува­ло також «крайньо ліве» крило, очолюване Розою Люксембург. Воно в кін­цевому результаті заснувало в 1900 р. другу польську соціалістичну партію -«Пролетаріат». У ній панував дух інтернаціоналізму, її члени відмовлялися вважати першорядними питання про вихід Польщі зі складу Росії, сподіваю­чись на майбутнє істинне звільнення поляків після створення вільних соціа­лістичних республік у Німеччині, Австрії та Росії. Вони розходилися з «ульт­ра лівим» крилом, очолюваним Кульчицьким; він пропонував проект феде­ральної держави, вважаючи, що солідарність трудящих повинна неминуче привести до національної та соціальної незалежності. Залишалося вирішити питання про форму автономії у федеральній державі: чи буде вона політич­ною або обмежиться культурною автономією. Ті ж питання хвилювали соці­алістів Вірменії та Грузії. Після жорстокої різанини вірмен в Туреччині вір­менська революційна партія дашнаків (Дашнакцутюн) була більше налаш­тована проти Туреччини, ніж проти Росії. У той же час кримські татари всі­ляко підкреслювали свою близькість до турків, і деякі з їхніх вождів, напри­клад Ісмаіл-Бей Гаспіралі, намагалися відродити істинну турецьку культуру в мусульманських областях Російської імперії.

В опозиції царському режиму найбільш тісно згуртувалися фіни: вони люто чинили опір русифікації, яку невдало намагалися форсувати в 1899 р., вводячи замість фінських традицій російські закони, а з 1903 р. насильно за­мінивши фінську мову російською в адміністративних установах, які зазна­ли русифікації.

Ці роздроблені сили опозиції здавалися не такими вже й страшними. З ними можна було б легко справитися, якби не наступила серйозна економіч­на криза, яка посилила невдоволення і активізувала опозицію.