3. Партія і «великий перелом»

Після розгрому правої опозиції, завершеного на листопадовому (1929 р.) пленумі І (К, політика «великого перелому», здавалося, отримала одноголо­сну підтримку. У привітаннях Сталіна з приводу його п'ятдесятиріччя (гру­день 1929 р.) він називався не тільки найвидатнішим теоретиком ленінізму, але й - уперше - «Леніним наших днів», генієм, чудові якості якого були необ­хідні робітничому класу. До цього часу більшість колишніх лівих опозиціоперів, виключених із партії в 1927 р., домоглися відновлення і приєдналися до політичної лінії Сталіна, яку вони визначили як близьку тій, яку нони за­хищали в попередні роки. Безсумнівно, їх позиція була зумовлена також ін­шими міркуваннями, викладеними, зокрема, П'ятаковим, першим великим опозиціонером, що перейшов до сталінського табору в лютому 1928 р.: для комуніста немає життя без партії. «Абсолютно ясно, - писав П'ятаков 23 гру­дня 1929 р. в газеті «Правда», - що неможливо одночасно бути за партію і виступати проти її нинішнього керівництва, бути за ЦК і проти Сталіна».

Проте, політика насильної колективізації зустріла опір - хоч переважно пасивний - з боку нечисленних сільських партосередків, кожний п'ятий член яких був згодом виключениіі з партії під час чистки 1929 р. за пасивність, за зв'язок з ворожими елементами або за викривлення партлінії (тобто частіше за все за відмову вступити в колгосп). З іншого боку, перерва у проведенні колективізації, декретована статтею Сталіна від 2 березня 1930 р., викликала невдоволення багатьох місцевих партробітників, які обурювалися з приводу обвинувачення їх у допущенні перегинів і у викривленні політики партії. Ке­рівники місцевих організацій висловили здивування у так званих «Дискусій­них трибунах», що публікувалися «Правдою» в травпі-червні 1930 р., під час підготовки до XVI з'їзду. Деякі з них навіть натякали на те, що зроблений Сталіним відступ мав характер правого ухилу. 27 травня 1930 р. «Правда» у своїй передовиці заявила, що такі оцінки являли собою тактику, направлену па дискредитацію ленінського партійного керівництва.

XVI з'їзд ІЖП(б), на якому обговорювалися питання подальшого розюрт;.....я колективізації і прискорення темпів індустріалізації, проходив безяких побудь ознак існування орі лінчованої опозиції. І Ірлві опозиціонери зно­ву були засуджені, а І'пкон і Томський примушені до розкаяння, па цей раз ще більш прп низ її пвої о, пік піт час ішстопадового пленуму 1929 р. З'їзд схва­лив масове вигнання сіарпх профспііікоипх кадрів, які звинувачувалися в тому, що воші провидінні опортуніст іншу і тред іопіопістську політику, не­сумісну з будівництвом сощл иізму. І'езоіпоція по профспілках перетворюва­ла їх па простий іпсі румспі виконання плану Ста і іі і, відмітивши в політич­ній доповіді, що непрозрілі троці.кісти, ям переро шлися «в типових дрібно­буржуазних контрреволюціонерів, перетворившись па ділі в інформаторів капіталістичного друку у справах НК'ІІ(б)», розвинув ідею, відповідно до якої різні відхилення розглядалися як відлуння «опору відживаючих класів». «... Неможливо, - резюмував вій, - розвернути справжню боротьбу з класовими ворогами, маючи в тилу їх агентуру...» Ухильники, таким чином, були впер­ше названі зрадниками. Був пройдений важливий рубіж в ідентифікації во­рога, хоч поки ще співвідношення сил у І Іолітбюро не дозволяло Сталіну і найближчим його соратникам відразу ж перейти до практичних дій, витіка­ючих із формули: ухильник - ворог.

Лунали, однак, поодинокі голоси з критикою позиції генерального сек­ретаря з питань темпів індустріалізації. Це зробив Риков, останній представ­ник колишньої правої опозиції. Пізніше, в грудні 1930 р., він буде виключе­ний зі складу Політбюро, а на його місце висунуть Орджонікідзе, близького соратника Сталіна.

Офіційне засудження всіх ухилів і уявна одностайність, що настали на­вколо Сталіна, не означали, однак, що було покінчено з усіма опозиційними настроями. У грудні 1930 р. Сирцов, кандидат у члени Політбюро, та Ломі-надзе, секретар Закавказької парторганізації, були виведені із складу ЦК. Першому поставили в провину скептицизм з приводу темпів індустріаліза­ції, другому - обвинувачення партії і Рад у феодальному відношенні до робі­тників і селян. Висловлювання Сирцова і Ломінадзе, їх контакти з іншими членами партії були кваліфіковані як змова. Все було відповідним чином висвітлено у пресі, розглянуто у всіх парторганізаціях і додано до інших справ про саботаж у народному господарстві. Ця справа була в якійсь мірі етап­ною з точки зору статутних принципів партії. Вперше члени ЦК були виклю­чені не на пленарному засіданні ЦК, яке тільки й могло за статутом виріши­ти це питання, а па спільній сесії Політбюро і Центральної контрольної комі­сії (тобто невеликою групою вищих керівних працівників).

Влітку 1932 р. була відкрита справа Рютіна, відомого московського пра-воухильницького лідера. Він підготував і розповсюджував документ, який покладав на Сталіна особисту відповідальність за згубну політику колекти­візації, і вимагав його зміщення. Цей документ, виявлений ДПУ, був негайно ж оголошений платформою опозиції. Сталін наполягав па арешті і смертно­му вироці Рютіпу, але несподівано стикнувся з опором більшості членів По­літбюро, котрі поки що не допускали застосування вищої міри покарання до ухильників. Рютін був засланий, Зинов'єва та Каменева, які вступали з ним у контакт, знову виключили з партії і також заслали в Сибір. Кількома місяця­ми пізніше, якщо вірити листу, відправленому Троцькому його сином Л.Сєдовим, був сформований, хоч і досить ефемерний, блок опозиції. Цей блок, створений, передусім для обміну інформацією, включав у себе різних представників як правої, так і лівої опозиції.

Спроби створення організованої опозиції робилися на фоні дуже напру­женої соціальної та економічної ситуації (значне зниження життєвого рівня в містах, голод на Україні) і справжньої кризи віри в свої сили, яка охопила партію. Ця криза досягла кульмінації до осені 1932 р., коли здавалося, що катастрофа в сільському господарстві загрожувала обернутися повним кра­хом всієї системи.

Сталінська політика в цей час починала викликати невдоволення з боку кадрових народногосподарських працівників - директорів підприємств і го­лів колгоспів. Ці фахівці, призначені на свої пости недавно, були погано підготовлені і відчували на собі щоденний тиск з боку вищого керівництва, яке вимагало виконувати непосильні задачі. Вони були затиснуті в лещата не­здійсненних вимог, з одного боку, і пасивного опору своїх підлеглих - з іншо­го. Потоки критики обрушувалися на них за невміння освоїти нову техніку. Загроза обвинувачення в саботажі нависала над ними кожного разу, як тіль­ки кероване ними підприємство або галузь не справлялися з планом. За цих умов молода, ще недосвідчена й незміцніла бюрократія вчилася вишукувати засоби захисту від посягання державної машини, подібно тому, як навчилися чинити опір селяни, стараючись працювати як можна менше на колективізо­ваних землях, подібно тому, як робітники відповідали на погіршення умов життя низькою продуктивністю праці і частою зміною робочих місць. У слу­жбовців також з'являлися свої методи захисту. Вони навчилися приховувати дійсний стан речей, допомагали один одному в пошуках нових, більш пре­стижних місць, знали, як захистити своє невелике «сімейне коло», як зберег­ти зв'язки та клієнтуру.

Починаючи з 1931 р. кадри підприємств відчували все більшу підтримку з боку заступника голови Радпаркому Орджонікідзе - прихильника більш помірних темпів індустріалізації. Не без його впливу стався вже згаданий вище «перелом» літа 1931 р., внаслідок якого політика партії по відношенню до фахівців змінилася. Позиції помірного крила ще більше зміцнилися до літа 1933 р., коли значно зросли труднощі економічного і соціального плану, що були викликані кризою наднакопичеиня (об'єм капіталовкладень перевищив всі реально допустимі існуючими ресурсами розміри).

Це вплинуло і па цифри другого п'ятирічного плану, розробленого в 1933 р. і затвердженого XVII з'їздом партії (26 січня - 10 лютого 1934р.). Намічені показники були більш помірними і здавалися більш здійснимими, ніж показники першого п'ятирічного плану. Крім того, повий план приділяв помітно більше уваги потребам населення. У політичній сфері також спосте­рігалася деяка розрядка. Помітно знизилася у порівнянні з попередніми ро­ками кількість випадків застосування найбільш жорстоких репресивних за­ходів - розстрілів і виселення. На політичну сцену повернулися колишні опо­зиціонери, такі, як Каменєв та Зинов'єв, в черговий раз помилувані після чер­гового покаяння, і Бухарін, що опублікував численні статті з обгрунтуван­ням необхідності покласти кінець жорстокості «революції зверху» і розпоча­ти новий період. Деякі сучасні дослідники зв'язують цю відносну лібераліза­цію з існуванням опозиційної течії, очолюваної Кіровим. Незважаючи на правдоподібність цього припущення, все ж факт існування такої течії ніколи не був переконливим образом доведений. Ця течія, якщо вона й існувала, не мала ніякої організації і ніякого офіційного друкованого органу (із страху перед вироками, що виносилися будь-якій групі, яку можна було назвати «фракцією»). До того ж не можна вважати, що Кіров був противником Сталша, хоч його погляди після XVII з'їзду партії іноді розходилися із сталінсь­кими.

1933 р. був відмічений значною чисткою в партії, оголошеною на січне­вому (1933 р.) пленумі ЦК і розгорнутою в травні. Постанова ЦК від 28 кві­тня визначала, які категорії членів партії підлягали виключенню: класово чужі та ворожі елементи; дворушницькі елементи, що під прикриттям брех­ливої клятви у вірності намагаються зірвати на ділі політику партії; відкриті і приховані порушники залізної дисципліни партії і держави, які піддають сумніву і дискредитують рішення і встановлені партією плани базіканням про їх «нереальність» і нездійсненність; переродженці; кар'єристи; шкурники і морально розкладені особи; політично малограмотні, не знайомі з програ­мою, статутом і основними рішеннями партії.

Масштаби чистки, яка тривала півтора року замість намічених спочат­ку п'яти місяців і завершилася виключенням 18% комуністів (в той час як 15% членів «вийшли» з партії добровільно), цілком відповідали масштабам кри­зи, що охопила партійну організацію внаслідок надмірно швидкого її зрос­тання у попередні роки. Протягом 1928-1932 рр. кількість членів партії збі­льшилася з 1,5 до 3,7 мли. чоловік. 11 ід час масових прийомів цих років чисе­льний склад партії збільшився більш ніж на 2 мли. чоловік. Більшість їх скла­дали робітники, частіше за все ідеологічно не підготовлені. Серед них були як щирі ентузіасти «великого стрибка уперед», гак і обачливі кар'єристи, яким партійний квиток відкривав широкі можливості для досягнення успіху в про­фесійній та суспільній сферах. У реальності партія була дуже далека від обра­зу, який створювався офіційною ідеологією і не була монолітною та дисцип­лінованою організацією, здатною очолювати бурхливі суспільні і економіч­ні процеси, які відбувалися в країні. Вона все більше перетворювалася на окремий суспільний організм, що ставав все менш монолітним і об'єднував людей з різними переконаннями, різними рівнями освіти, неоднорідною іде­ологією. Деякі з них - приблизно один з шести - були «мертвими душами», чиї імена тільки значилися в картотеках. Багато рядових членів партії, при­голомшених тим, що вони побачили, що зробили або вимушені були робити в попередні роки (масове виселення селян, голод, погіршення умов життя), стали, якщо вживати офіційну термінологію, пасивними членами.

Неоднозначним було відношення до партії і в середовищі посадових пар­тійних працівників, в тому числі тих, що займали невисокі пости (в 1933 р. нараховувалося більше ЗО тис. звільнених працівників). Деякі з них, відверті пристосуванці, утворювали справжні мафіозні угруповання (звані в офіцій­ній термінології «сімейними гуртками»). Єдине, до чого вони прагнули, - збе­реження своєї вотчини, в якій вони, приховані від очей центральної влади, безкарно господарювали. Інші, особливо недавні висуванці, вважали своїм обов'язком беззаперечно виконувати накази зверху. їх психологія була пронизана бюрократичним духом і раболіпством перед владою, прагненням іа йняти більш високі пости. Вони, не задумуючись, викривали істинні або учи ні помилки своїх керівників під час розв'язаної вищим партійним керівні!ці вом кампанії по викриттю саботажу серед партійно-господарськнх кадрів По рівню ідеологічної підготовки ці члени партії сильно відрізнялися від і і .і рих більшовиків і комуністів покоління громадянської війни, які аж до І ⁽М > 1937 рр. все ще зберігали ключові пости в партії і чиє минуле дозволяло їм якщо не висловлювати відкрито критичні думки з приводу рішень партійно го керівництва, які вважалися незаперечними, то хоч би виявляти деяку гну чкість у виконанні нереалістичних директив, що виходили з центру. 1 Іа пра к тиці це означало приховування істинного положення справ, що допомаї ал<> дещо ослабити тиск на простих трудівників і рядових членів партії.

Отже, до кінця першої п'ятирічки партія виявилася в самій гущавині пап гостріших соціальних протиріч і являла собою неповоротку, хаотичну конс­трукцію, примхливий і незавершений інструмент влади - організацію, в якій росло внутрішнє напруження і з'являлися паростки розколу.