2. Спроби союзного об'єднання

Декларація прав народів Росії, яка формально поставила проблему вну­трішньої політичної організації нової держави (буде вона централізованою або федеративною?), але не дала на неї відповіді, визнавала, що як альтерна­тива розколу існує «добровільний і чесний союз народів Росії», які, як було заявлено, рівні між собою. Незважаючи на те, що Ленін був проти федералі­зму, перед загрозою розвалу колишньої Російської імперії він вирішив засну­вати нову, радянську державу на принципі федерації. У другій статті Декла­рації прав працюючого та експлуатованого народу говорилося: «Радянська Російська республіка засновується па основі вільного союзу вільних націй, як федерація Радянських національних республік». Крім усього іншого, в документі уточнювалася процедура приєднання до Росії: рішення про це по­винне було прийматися на з'їзді Рад кожної національності. Однак федера­ція мислилася як перехідний етап напередодні світової революції, як обов'яз­ковий крок на шляху до злиття і подолання національних відмінностей. У березні 1918 р. Ленін писав, що федерація націй - це «перехід до свідомої та більш тісної єдності трудящих». Перша радянська конституція, прийнята в липні 1918 р., умовчувала про політичне наповнення цього союзного устрою та його функціонування.

3 1918 по 1922 р. розвиток Союзу іішов у двох напрямах:

- входження республік і автономних областей в Російську Федеративну Республіку,

- двосторонні договори між теоретично незалежними республіками і Російською Федеративною Республікою,

У березні 1918 р., коли дуже ослаблена радянська влада шукала підтри­мки, Наркомнац (Народний комісаріат з національностей, який очолював Сталін) спробував створити першу дослідну автономію в рамках федерації. 23 березня 1918 р. він опублікував декрет, підготовлений за допомогою Сул­тана Галієва і Мулли нур Вахітова - двох представників нещодавно створе­ного Центрального мусульманського комісаріату, - де частина території Пі­вденного Уралу і Середньої Волги оголошувалися Татаро-Башкирською Ра­дянською Республікою, яка входить у Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку. Незважаючи на навмисно неясні формулювання, обіцянка створити на такій величезній території національну мусульманську республіку втілювала в життя давню мрію всіх мусульман Росії: створити нарешті, автономну мусульманську державу. Але Султан Галієв прагнув до більшого: він вважав, що Татаро-Башкирська Республіка повинна стати во­гнищем, революційні іскри якого потрапили б у саме серце Сходу. Однак цим мріям не дано було збутися. У травні 1918 р. Сталін нагадав про кордо­ни «радянської автономії», заснованої, на відміну від «націоналістської бур­жуазної автономії», не на расових або релігійних принципах, а на класових позанаціональних критеріях. Усвідомлюючи необхідність мати власні кад­ри, щоб затвердити самостійність нової республіки, Султан Галієв вирішив організувати нову адміністративну структуру, мусульманську організацію РКП(б) - «орган усіх революціонерів-мусульман, хто більш або менш при­ймає програму РКП(б)», і мусульманську Червону Армію (в основному з та­тар), яка становила б приблизно половину Червоної Армії, що билася на Східному фронті проти Колчака.

Стривожені зростанням татарського націоналізму, центральні власті від-реагували негайно. VIII з'їзд партії (березень 1919 р.) проголосував за скасу­вання всіх комуністичних національних організацій. Відтепер нони повинні були бути напряму пов'язані з РКГІ(б). Новий декрет від 22 травня 1920 р. значно обмежував автономію Татаро-Башкирської Республіки, надану в бе­резні 1918 р. Побоюючись ідей пантюркізму, центральний уряд розділив ре­спубліку і замість великої мусульманської держави створив дві маленькі ав­тономні республіки, чия компетенція обмежувалася місцевими адміністрати­вними питаннями. Самостійність, надана в 1920-1922 рр. іншим народам -киргизам, марійцям, дагестанцям, бурятам, монголам, калмикам, кримським татарам і т.д., - була такою ж нікчемною. Виключення складав Туркестан, який отримав більш широку автономію. Сильна національна буржуазія, мо­гутній націоналістичний рух (особливо в Бухарі та Хіві), дуже строкатий ет­нічний склад, значна питома вага російського населення - все це змушувало центр дуже обережно розмежовувати сфери впливу місцевої і центральної влади.

Позицію Султана Галієва, першого великого комуністичного діяча, аре­штованого в травні 1923.р. за «націоналістичний ухил», засудив з'їзд народів Сходу, який пройшов у вересні 1920 р. в Баку під егідою Комінтерну. Прихи­льники Султана Галієва мали намір перетворити Казань на столицю східно­го комунізму, використати велику Татаро-Башкирську державу як плацдарм для революційної експансії в Азії. Бакинський з'їзд повинен був дати поштовх початку великої визвольної боротьби пригноблених народів Сходу проти Заходу. Для радянських і європейських керівників Комінтерну звернення до Сходу потрібне було лише для того, щоб тимчасово допомогти західному промисловому пролетаріату в його боротьбі з буржуазією та ослабити євро­пейські колоніальні держави. Визнання бакинським з'їздом першорядного значення революції на Заході зруйнувало надії татарських комуністів на «пе­рманентну революцію» в Азії, яка дозволила б їм зіграти головну роль посе­редників між Комінтерном і революційними рухами Сходу. Обережні мос­ковські керівники вважали за краще позбавити голосу пантюркізм і забезпе­чити собі контроль над периферійними областями колишньої імперії, надав­ши їм обмежену автономію.

Другий шлях до союзного об'єднання лежав через двосторонні відноси­ни між РРФСР і незалежними радянськими республіками. Складна система двосторонніх договорів поступово прив'язала ці республіки до РРФСР і зву­зила сферу їх компетенції. Так, підписані 30 листопада 1920 р. договори між РРФСР і Азербайджаном передбачали, що в дуже короткі терміни обидві республіки повинні були об'єднати свої зусилля в наступних шести галузях: оборона, економіка і зовнішня торгівля, продовольство, залізничний і річко­вий транспорт, пошта і телеграф, фінанси. Договір між РРФСР та Україною від 28 грудня 1920 р. принаймні на папері зберігав незалежність України, у неї ще залишався свій комісаріат закордонних справ. Після трьох років неза­лежного політичного життя не можна було не рахуватися з національними особливостями, і, крім того, український президент Раковський, як надто сильна особистість, не підходив на пост глави маріонеткової держави. У січ­ні 1921 р. подібний договір повинен був бути підписаний між РРФСР та Бі­лорусією, до якої завжди, принаймні формально, відносилися як до привіле­йованого партнера. У Грузії російські більшовики повинні були діяти ще більш делікатно, оскільки під час лютневого (1921 р.) «повторного завою­вання» центральна влада і, головне, Ленін втратили ініціативу, підпавши під тиск військових і політичних діячів Закавказзя. 2 березня 1921 р. Ленін спеці­ально направив у Грузію Орджопікідзе па пошуки «прийнятного компромі­су для блоку з Жорданія або подібними йому грузинськими меншовиками, які ще до повстання не були абсолютно ворожі до думки про радянський лад у Грузії на відомих умовах». Ленін писав, що «і внутрішні і міжнародні умо­ви Грузії вимагають від грузинських комуністів не застосування російського шаблону, а вмілого і гнучкого створення своєрідної тактики». Незважаючи на ці здорові думки, центральні власті підштовхували всі три кавказькі рес­публіки до найшвидшого об'єднання в Закавказьку республіку, яка в свою чергу підписала б договір з РРФСР. Грузинські комуністи - Махарадзе, Ора-хелашвілі, Мдівапі - різко чинили опір такому союзному об'єднанню, нав'я­заному зверху Москвою і Кавбюро, яке було знаряддям центру проти націо­нальних комуністичних партій. Однак під тиском Орджопікідзе і Кавбюро на конференції, скликаній 11-12 березня 1922 р. в Тифлісі, був створений Союз республік Закавказзя, у ведення якого переходили зовнішні стосунки, оборона, фінанси, зовнішня торгівля, весь транспорт та економіка трьох респуб­лік. Ряд додаткових договорів, підписаних у наступні тижні, повинен був включити Закавказьку федерацію в економіку РРФСР і уповноважити остан­ню представляти кавказькі республіки на міжнародній арені. Літом 1922 р. радянські керівники завершили об'єднання територій, до цього протягом п'я­ти років не пов'язаних між собою, у систему республік-планет, які оберта­ються навколо РРФСР. Залишалося тільки визначити принципи відносин всередині нової федерації. Це питання стало причиною серйозного конфлік­ту між Леніним і Сталіним.