Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія радянської держави.doc
Скачиваний:
37
Добавлен:
23.03.2015
Размер:
2.93 Mб
Скачать

2. Зміни і криза в партії

У 1919-1920 рр. в партії почалися розкол і внутрішні розбіжності, які ві­дображали розчарування багатьох більшовиків невдачею «військового ко­мунізму». Після Жовтня партія значно збільшилася: іуди вступило багато тих, кого в 1918 р. журнал «Комуніст» визначив як «папівіптелігентів» (роз­сильні в лавках, секретарі, дрібні чиновники та інші), хто при старому режи­мі не міг навіть і думати про яку-небудь кар'єру і висунувся завдяки револю­ції. Цей прошарок, як відмічалося в «Комуністі», грав роль консервативної соціальної групи, що з недовірою відноситься до робітничої маси. Щоб пере­шкодити притоці в партію елементів, які сприяють її «бюрократизації», на VIII з'їзді керівництво партії вирішило провести «чистку» своїх рядів. Кам­панія «ідеологічного контролю» продовжувалася півроку. Біля 150 тис. ко­муністів (третина всього складу) або вийшли з партії, або були виключені (частіше за все за кар'єризм, політичну пасивність, незнання статуту і програми, пияцтво, віру в бога і за інші дії, «несумісні з чесним ім'ям комуніс­та»). На цьому ж з'їзді керівництво партії виробило принципи вступу в пар­тію (діяли до кіпця 30-х рр.), згідно з якими прийняття в партію істинних про­летарів було єдиним засобом проти «бюрократизації» її апарату. Селяни були кандидатами «другого порядку», вступ інших було обмежено. У той же час керівництво усвідомлювало, що істинних пролетарів обмаль (Ленін і Буха­рці довго розробляли тезу про «декласування» пролетаріату) і їхньої компе­тенції недостатньо, щоб займати відповідальні посади. Ця принципова про­блема була частково вирішена в 30-і рр., коли внаслідок широкої кампанії професійного навчання робітників-комушстів чистота соціального походжен­ня почала відповідати рівню освіти, що дозволило найкращим бути одноча­сно «комуністами і фахівцями». Тим часом, незважаючи на чистку 1919 р., в партію продовжували вступати люди «непролетарського» походження. У березні 1921 р. робітники-комупісти становили тільки 40% членів паріїї (і то ці цифри завищені, оскільки кожний вступаючий старався приписати собі «істинно» пролетарське походження). Що стосується більшовистської «ста­рої гвардії» (тобто тих, що вступили в партію до лютого 1917 р.), то вона ще займала більшість відповідальних постів, але складала менше 2% всіх кому­ністів (12 тис. із 750 тис).

На фоні економічних і соціальних труднощів зростало напруження між робітниками, що жили як ніколи погано (на свою зарплату вони могли при­дбати тільки половину прожиткового мінімуму), і «добре нагодованими і добре одягнутими» керівниками. «Ми відчуваємо до них класову ненависть», - писав у листопаді 1920 р. один робітник в «Петроградській правді». Розбі­жності, що наростали всередині партії з 1919 р., проявилися до кінця 1920 р. Лідери першого опозиційного руху («робітнича опозиція»), профспілкові ді­ячі Шляпников, Лутовинов і Кисельов, до яких прилучилася Коллон гай, за­жадали передати управління промисловістю профспілкам, створити для цьо­го на їх основі спеціальний виборний орган. На кожному підприємстві кері­вництво повинне були заснувати робітничі комітети, що підкорялися б тіль­ки вищестоящому профспілковому органу. Така політика вела до ліквідації керівництва місцевих і центральних партійних органів. Однак в тезах «робі­тничої опозиції» не було статті, яка б указувала на те, що в майбутніх всемо­гутніх профспілках влада повинна належати не тільки комуністам, які в 1921 р. складали в профспілках меншину і впливом не користувалися. У них говори­лося тільки про те, що робітникам надається право вільно обирати своїх пред­ставників з будь-яких партій.

На відміну від «робітничої опозиції» Троцький прагнув, з одного боку, до найшвидшого злиття профспілок із державним апаратом, а з іншого - до введення так званої «виробничої демократії», ідея якої полягала в тому, щоб збільшити прошарок робітничої аристократії в рамках мілітаризованої промисловості, покликаний замінити бюрократію партійних функціонерів. 1а армійським зразком зміцнилися б центральна партійна влада і робітнича дисципліна, при цьому найбільш відданим рядовим комуністам давалася б можливість просунутися по службі.

У серпні 1920 р. за пропозицією Троцького замість профспілки залізни­чників була створена Центральна транспортна організація Цептран. Проти «поліцейської диктатури Центрану, який тероризує залізничників за допо­могою буржуазних спеціалістів» (Зинов'єв), повстали не тільки профспілкові керівники па чолі з Томським і членами «робітничої опозиції», але й Зино­в'єв, який на сторінках «Петроградської правди» розгорнув дискусію про свободи і необхідну демократизацію партії. Вій вважав, що час повернутися до принципу виборності всередині робітничо-селяпської демократії. Такої ж думки дотримувалися з 1919 р. «демократичні централісти» па чолі з Обо-ленським, Сапроновим і Максимовським.

Протягом трьох місяців (грудень 1920 - лютий 1921 р.) ці різні позиції були об'єктом безперервних публічних дебатів, що свідчило про розбіжності в керівництві партії. З питання про профспілки Ленін виробив компромісне рішення («платформа десяти»), що поставило па одну дошку «робітничу опо­зицію» і Троцького, якого критикували за те, що він допустив «виродження централізму і мілітаризованих форм роботи в бюрократизм, самодурство, казенщину».

Напередодні відкриття X з'їзду партії, який повинен був початися 8 бе­резня 1921 р., коли йшло обговорення всіх запропонованих платформ, ста­лася подія, яка остаточно вирішила долю всіх форм внутрішньопартійної опозиції: повстали моряки і робітники Кронштадта.