3. Ленінська спадщина

Ленін помер 21 січня 1924 р. Сталін як Генеральний секретар партії очо­лив організацію похоронів. За кілька тижнів по всій країні виник справжній культ особи Леніна. Він розпочався із створення «Комісії з увічнення пам'яті В.І.Ульянова», якій доручалося здійснити обряд поховання Великої Люди­ни, чиє муміфіковане тіло повинне було покоїтися в мавзолеї на Червоній площі. Л.Красіну було доручено організувати бальзамування тіла. Культ Леніна виражався в будівництві численних пам'ятників вождеві, відкритті численних музеїв, «червоних кутків» навіть в найдрібніших установах, лави­ні публікацій, починаючи від тоненьких брошур з життєписом Леніна, закін­чуючи повними зборами його творів.

Сталін спробував, і небезуспішно, монополізувати право на ленінську спадщину, представившії себе єдиним законним поясшовачем його ідей. У квітні 1924 р. в Комуністичному університеті ім.Свердлова Сталін прочитав серію лекцій, виданих потім під назвою «Основи ленінізму». Основні поло­ження, взяті ним із ленінського вчення, - необхідність дисципліни і єдності партії- авангарду і лідера маси. 1 Іопулярпе видання «Основ ленінізму» пови­нне було стати першою обов'язковою для прочитання «теоретичною» робо­тою для 203 тис. нових членів партії «ленінського призову». Через десять днів після смерті Леніна ЦК розгорнув широку кампанію по набору в партію мо­лодих людей, переважно робітників, з метою значно змінити соціальний склад, середній вік і політичний рівень партії. Під скороспішпий «ленінський за­клик» потрапили в основному політично малограмотні робітники. За заду­мом організаторів набору вони повинні були підтримати боротьбу більшос­ті Політбюро проти опозиції - хоч вони й були кандидатами, а не повнопра­вними членами партії, їх всупереч Статуту допустили до виборів делегатів на XIII з'їзд у квітні 1924 р. Як і попередній, XIII з'їзд партії (23-31 травня 1924 р.) пройшов у атмосфері зовнішньої одностайності. Напередодні від­криття ЦК ухвалив рішення не розбурхувати учасників з'їзду і не зачитувати їм «заповіт» Леніна, на чому наполягала Крупська. З його текстом ознайомилися тільки глави делегацій. З'їзд, таким чином, пройшов без особливих ексцесів. Знову був розширений ЦК (з 57 до 87 чоловік). З'їзд підтвердив своє рішення продовжувати економічну політику, засновану на дбайливому від­ношенні до селянства і подальшому зниженні цін на промислові товари. Од­нак кожний залишився при своїй думці: Сталін повторив, що оголошення війни апарату означає руйнування партії; Троцький, наполягаючи на деяких своїх позиціях, уперше ввів поняття «принципової самокритики».

4. Розкол «трійки»

Після закінчення з'їзду тактичний союз Сталін, Зинов'єв і Каменєв, що виник на початку 1923 р., почав тріщати по швах. Сталін розкритикував «те­оретичні помилки» Зинов'єва (який начебто сплутав «диктатуру партії» з «диктатурою пролетаріату») і Каменева (який, співставивши «непманську» і «соціалістичну» Росію, насмілився припустити, що в Росії немає соціалізму). Цей неміцний союз («трійка») на час знову згуртувався в кінці серпня 1924 р. через меншовистське повстання в Грузії, швидко придушене, і, передусім, у відповідь на видану в жовтні 1924 р. книгу «УрокиЖовтня»Троцького. При-водячи різні історичні аналогії, Троцький розвивав тему, що стала основною в подальших його роботах: революція зраджена «правими». Особливо він обрушувався на Зинов'єва та Каменева, які в жовтні 1917 р. не зрозуміли, що революцію треба було починати в той момент, про який говорили Ленін і Троцький. Шість років потому, тепер уже разом із Сталіним, Зинов'єв та Каменєв знову продемонстрували свій «правий» ухил, не вірячи в успіх рево­люції в Німеччині. Після цього їх не можна вважати ленінцями. Для Троць­кого полеміка на історичні теми, які легко інтерпретувати в залежності від бажання, була ходінням по лезу бритви. Суперечка була нерівною і в полі­тичному, і в практичному відношенні (чого не враховував Троцький): в той час як «Уроки Жовтня» зникали із обігу, вся пропагандистська партійна ма­шина була мобілізована на критику вирваних з контексту уривків із цієї «не­гожої» роботи. Каменєв, не вагаючись, звинуватив Троцького в його мен-шовистському минулому. Сталін став заперечувати роль Троцького в Жовт­невій революції і громадянській війні. У цій суперечці народилася сталінська теорія «соціалізму в окремо взятій країні», джерело якої- зауваження Леніна, що промайнуло в одній із статей, написаних в 1915 р., де він говорив, що за виняткових історичних обставин революція може статися не одночасно в де­кількох країнах, а в одній, окремо взятій країні. На цьому хиткому підмурів­ку Сталін розвинув теорію про можливість побудови повноцінного соціаліс­тичного суспільства в окремо взятій радянській країні на основі людських і природних ресурсів, і військової сили, яку потрібно зміцнювати у зв'язку з капіталістичним оточенням, очікуючи на більш сприятливі для світової революції обставини. Ця примітивна теорія тішила націоналістичні почуття і була прекрасно пристосована до психології рядового члена партії, втомле­ного очікуваннями світової революції та остаточної побудови соціалізму (11 ід-твердженпя цьому я знайшов у архівах Смоленська. - Н.В.). Значення цієї теорії полягало ще й у тому, що вона парирувала аргументацію Троцького. який докоряв своїм противникам у відсутності революційного пориву, вони ж відповідали, що його мрії про світову революцію лише свідчать про невіру в сили своєї країни і комуністичну партію.

Преса обрушила на Троцького град обвинувачень, проти нього були направлені сотні резолюцій, прийнятих на партійних зборах, його позицію засудив січневий пленум ЦК 1925 р. У зв'язку з цим йому довелося передати пост військового наркома М.В.Фрунзе, однак Сталін наполіг на тому, щоб Троцький залишився в ГІолітбюро, тоді як Каменєв та Зинов'єв вимагали виключення його з партії.

Розгром Троцького зумовив долю «трійки». У 1925 р. почав намічатися конфлікт між центром і ленінградською партійною організацією. XIV парт-конференція, однак, пройшла без особливих зіткнень. Завдяки наполегли­вим зусиллям Бухаріна (який незадовго до того висунув свій знаменитий ло­зунг: «Збагачуйтеся!») на конференції був прийнятий ряд заходів на користь селянства (зниження промислових цін і земельного податку, пільги на орен­ду землі і наймання робочої сили). Незабаром після конференції, на якій Ста­лін повністю підтримав тези Бухаріна, Зинов'єв, глава ленінградської парт-організації, різко засудив цю політику «поступок куркульству». Свої погля­ди він виклав у роботі «Ленінізм», де по-своєму трактував ленінські ідей. Зинов'єв нагадував, що Ленін завжди вважав неп стратегічним відступом, а не еволюцією, і, отже, не можна йти до соціалізму, коли підтримка селян ве­деться не соціалістичними методами, і що теорія «побудови соціалізму в окре­мо взятій країні» помилкова з точки зору ленінізму. 5 вересня Зинов'єв, Ка­менєв, Сокольников і Крупська підписали «платформу чотирьох», яка в ос­новних положеннях повторювала роботу Зинов'єва. У Ленінграді намітила­ся нова опозиція, очолювана Зинов'євим. Все літо «Ленінградська правда» полемізувала з центральною пресою, намагаючись довести не тільки те, що саме вона є єдиною спадкоємицею дореволюційної «Правди», але й те, що Ленінград - «цитадель пролетарської диктатури в країні» і ленінградський пролетаріат - «творець трьох революцій» і «сіль землі пролетарської». Зино­в'єв писав, що ленінградський пролетаріат складається з потомствених робі­тників, серед яких дуже великий відсоток комуністів; московський пролета­ріат, навпаки, дуже нестабільний, оскільки в ньому багато недавніх вихідців із села. Виходило, що пролетарська партійна організація Ленінграда на чолі із Зипов'євом гідна ленінської спадщини більше, ніж будь-хто. Конфлікт за­гострився, коли Секретаріат ЦК усунув від роботи Залуцького, заступника Зинов'єва. У відповідь у Ленінграді були усунені з посад усі комуністи, що розділяли позицію Москви. Передвиборні конференції, на яких обиралися делегати на XIV з'їзд партії, проходили дуже бурхливо. Аж до того, що 10 грудня ленінградська партконференція направила лист московській органі­зації, де звинувачувала її в «ліквідаторській невірі у перемогу соціалізму». За три дні до відкриття з'їзду (15 грудня) більшість у Політбюро запропонувала ленінградській організації «перемир'я»: не виносити на з'їзд розбіжності між організаціями, відновити на посадах усунених ленінградських секретарів і ввести до складу Секретаріату представника Ленінграда. Зинов'єв розцінив це, як пропозицію про «капітуляцію» і категорично відкинув її.

XIV з'їзд партії (18-31 грудня 1925 р.) відкрився в дуже напруженій об­становці. Сталін представив звітну доповідь. Він узяв на себе роль пеупере-дженого посередника між «правими» і «лівими», між Бухаріним і Зинов'є-вим. Зинов'єв у дуже делікатній формі, без яких-небудь випадів проти Сталі­на відкинув припущення, що основна загроза виходить від «лівих». Обста­новка розжарилася, коли Крупська, виступаючи від імені опозиції, навела як зразок Стокгольмський з'їзд (1906 р.), де більшовики виявилися в меншині, і сказала, що більшість не завжди є правою. Загальне обурення викликав Ка­менєв, який звинуватив Сталіна в «диктаті» та заявив, що той не здатний здійснювати єдність більшовистського керівництва і що він «проти ідеї вож­дя». У одному із своїх риторичних виступів на з'їзді Сталін підтвердив, що тільки колективне керівництво може привести партію до мети. Звітна допо­відь Сталіна була прийнята 559 голосами проти 65 (ленінградська опозиція). Знову був збільшений склад ЦК і Політбюро, куди увійшли Молотов, Воро-шилов і Калінін.

Відразу після з'їзду Політбюро доручило комісії під головуванням Мо­лотова навести порядок в ленінградській партійній організації. «Обробив­ши» місцеві партійні організації, зробивши кадрові переміщення відповіда­льних працівників, скориставшись повноваженнями, наданими їй з'їздом, комісія за один місяць добилася майже одноголосного (96%) схвалення ле­нінградськими комуністами лінії, прийнятої на XIV з'їзді. Зинов'єва усунули від керівництва ленінградською партійною організацією і замість нього при­значили Кірова, якого викликали з Баку.