3. Витіснення Рад і розпуск Засновницьких зборів

Уряд, створений 26 жовтня па II з'їзді Рад, складався виключно з біль­шовиків. Очолювана Леніним Рада І Іародпих Комісарів (Радпарком) вклю­чала в себе 15 комісарів: Рпков відповідав за внутрішні справи, Троцький за зовнішню політику, Луначарський - за народну освіту, Сталін за національ­ну політику, Антонов-Овсієпко - за військове відомство і т.д. Есери та мен­шовики відмовилися бути присутніми па засіданні обраного з'їздом Всеро­сійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) па знак протесту проти більшовистського акту насильства. Таким чином, уряд Леніна визна­ли тільки більшовистські делегати, ліві есери та кілька делегатів від дрібних угруповань, які підтримали повстання. У ВЦВК були обрані 67 більшовиків і 29 лівих есерів. 20 місць було залишено для меншовиків та есерів на той випадок, якщо вони повернуться на з'їзд.

Поки створювався новий уряд, ПВРК, па чолі якого стояли маловідомі політичні діячі, прийняв ряд жорстких заходів, які відображали низову кон­цепцію «демократії»: були закриті сім газет («День» - щоденне видання помі­рних соціалістів, «Мова» - щоденне видання кадетів, «Новий час» - найбіль­ша щовечірня газета, «Вечірній час», «Російська воля», «Народна правда», «Біржові відомості»), встановлений контроль над радіо та телеграфом, розроблений проект вилучення пустих приміщень, приватних квартир та авто­мобілів. Через два дні закриття газет узаконив декрет, який залишав за но­вою владою право припиняти діяльність будь-якого видання, «що сіє неспо­кій в розумах і публікує явно помилкову інформацію».

Проти цих жорстких заходів і тотального захоплення влади більшови­ками росло невдоволення, в тому числі всередині партії більшовиків. Пер­шим виступив Виконком Всеросійської Ради селянських депутатів, який зна­ходився в руках есерів; за ним пішли меншовики та есери з Петроградської Ради, інші організації. Вони закликали народ об'єднуватися навколо Комі­тету захисту батьківщини і революції, який зібрався у Петроградській думі, єдиній організації, яка представляє всі верстви населення. Цей Комітет за­явив про те, що він бере на себе тимчасові повноваження до скликання За­сновницьких зборів.

Як тільки з'ясувалося, що новий режим виражає волю більшовистської партії, а не Рад, частина прихильників повстання різко змінила свою пози­цію. Меншовики-інтернаціоналісти та ліві есери, які об'єдналися навколо газети «Нове життя», що видавалася Горьким і анархо-синдикалістської га­зети «Знамено труда», підтримуваної Бундом і Польською соціалістичною партією, виступили за утворення соціалістичного революційного уряду, який складався б не тільки з більшовиків. Ця течія отримала підтримку численних робітничих профспілок, Рад, заводських комітетів. Рада Виборзької сторо­ни, яка беззастережно підтримувала більшовиків із квітня, опублікувала ві­дозву, підписану і меншовиками і більшовиками, про формування коаліцій­ного соціалістичного уряду.

Керівництво «соціалістичною» опозицією взяла на себе профспілка за­лізничників, де більшовики завжди були в меншості. Не бажаючи брати участь у «братовбивчій боротьбі», профспілка направила владі ультиматум (29 жо­втня), вимагаючи утворення соціалістичного уряду, звідки були б виключені Ленін і Троцький, і загрожувала загальним страйком залізничників.

З питань свободи друку і створення коаліційного соціалістичного уряду думки більшовиків розділилися. Одинадцять членів уряду і п'ять членів Цен­трального Комітету партії (Каменєв, Зинов'єв, Риков, Милютін, Ногін) по­дали у відставку на знак протесту проти «підтримки чисто більшовистсько-го уряду за допомогою терору». Ленін же назвав «інцидент» зрадою кількох «окремих інтелігентів». Насправді в жовтні, так само як і в липні, до захоп­лення влади і після, йшла боротьба двох внутрішньопартійних концепцій бі­льшовизму. Більшовистська дисципліна виявилася таким же далеким від ре­альності міфом, як і так звана «влада Рад». Опозиція більшовиків-«дисиден-тів» продовжилася, однак, недовго. ЦК зажадав, щоб опозиціонери змінили свою думку, пригрозивши виключенням із складу ЦК. Зинов'єв підкорився 9 листопада. Інші протрималися до ЗО листопада і також визнали свої помилки. Рим часом, під тиском залізничників, Ленін уклав договір про спільні дії з лівими есерами. Меншовистські та правоесерівські делегати були виведені з Виконкому II Всеросійського з'їзду Рад селянських депутатів 26 листопада 1917 р. Внаслідок цієї спільної акції ліві есери увійшли до уряду. Склад його був тимчасовим, оскільки, на загальну думку, тільки Засновницькі збори, які повинні були зібратися в січні, могли призначити законний і представниць­кий уряд, здатний примусити більшовиків піти на поступки.

До жовтня більшовики постійно звинувачували Тимчасовий уряд у за­тягненні скликання Засновницьких зборів. Не говорити про це вони не мог­ли. Представляється малоймовірним, що Ленін зазделегідь вирішив розпус­тити Засновницькі збори, хоча Суханов стверджує, що ще у Швейцарії Ленін називав Засновницькі збори «ліберальним жартом». Проте, з жовтня місяця Ленін багато разів повертався до ідеї, висуненої Плехановим в 1903 р., суть якої в тому, що успіх революції - це «вище право», що стоїть навіть над зага­льним виборчим правом. Природно, будь-які вільні вибори до Засновниць­ких зборів перетворилися б на перемогу есерів над більшовиками, тому що основну масу виборців складали селяни. Заохочуючи експропріацію, біль­шовики завоювали деяку довіру частини селян, але аж ніяк не більшості. Із 41 млн. чоловік, які проголосували на виборах у грудні 1917 р., за есерів від­дали свої голоси 16,5 млн., за різні інші помірні соціалістичні партії - трохи менше 9 млн., за різні національні партії 4,5 млн., за кадетів - менше 2 млн., за більшовиків - 9 млн. Із 707 обраних до Засновницьких зборів депутатів 175 складали більшовики, 370 - есери, 40 - ліві есери, 16 - меншовики, 17 - кадети і більше 80 - «різні». У цій ситуації ліві есери та більшовики відкрито розгля­дали питання про розпуск Засновницьких '.борів. Марія Спиридонова, лідер лівих есерів, роз'яснювала, що Ради «показали себе найкращими організаці­ями для вирішення всіх соціальних протиріч...». Від імені петроградських бі­льшовиків Володарський заявив про можливість «третьої революції» у випа­дку, якщо більшість Засновницьких зборів буде противитися волі більшови­ків. 11 грудня уряд звинуватив кадетів у підготовці державного перевороту, призначеного на день відкриття Засновницьких зборів, і арештував основ­них керівників партії. Проти застосування силових заходів по відношенню до Засновницьких зборів були заперечення і всередині партії більшовиків (Каменєв, Ларін, Милютін, Сапронов). У «Тезах про Засновницькі збори» Ленін, зокрема, писав: «Всяка спроба, пряма або непряма, розглядати питан­ня про Засновницькі збори з формальпо-юридичпої сторони, в рамках зви­чайної буржуазної демократії, поза урахуванням класової боротьби і грома­дянською війни, є зрадою справі пролетаріату і переходом на точку зору бу­ржуазії».

До відкриття Засновницьких зборів 5 січня 1918 р. більшовики підготу­вали простору «Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу», яка повторювала резолюції з'їзду Рад по аграрній реформі, робітничому ко­нтролю і миру. Один із пунктів декларації, зачитаної Свердловом, свідчив: «Засновницькі збори вважають, що їхні задачі вичерпуються встановленням корінних основ соціалістичного перевлаштування суспільства». Делегати від­кинули цю заяву про капітуляцію і 244 голосами проти 153 обрали головою есера В.Чернова, а не М.Спиридоиову, яку підтримували більшовики. Крім того, Засновницькі збори відмінили жовтневі декрети. Тоді на засіданні Ради Народних Комісарів більшовики зажадали негайного розпуску Засновниць­ких зборів. Ліві есери заявили про необхідність альтернативи: нові вибори або негайне об'єднання сил, опозиційних Засновницьким зборам, у Револю­ційні збори. ВЦВК також висловився за розпуск. Наступного дня, 6(19) січня червоноармійці, що чергували біля дверей залу засідань, не допустили туди делегатів Засновницьких зборів, які були оголошено розпущеними. Це сва­вілля не викликало в країні особливого відгуку. Лише окремі петроградські есери спробували вчинити озброєний опір, але він потерпів фіаско. Війська, вірні більшовикам, відкрили вогонь по кількох сотнях беззбройних демон­странтів, які протестували проти розпуску Засновницьких зборів, що обури­ло демократів, помірних соціалістів, деяких більшовиків. Громадськість за­лишилася байдужою. Досвід парламентської демократії продовжився всього кілька годин.

Із постійно діючого органу ВЦВК перетворився па той, що скликається періодично: він збирався вже раз на два місяці, втратив можливість анулюва­ти «термінові» декрети, які приймалися Радпаркомом. Президія ВЦВК, яка повністю контролювалася більшовиками, стала постійно діючим органом. Вона монополізувала всі функції контролю, володіла правом підтверджува­ти рішення Раднаркому і призначати народних комісарів, які пропонувалися Радпаркомом.

«Влада знизу», тобто «влада Рад», яка набирала силу з лютого по жов­тень, через різні децентралізовані інститути, створені як потенційне «проти­стояння влади», почала перетворюватися на «владу зверху», привласнивши собі всі можливі повноваження, використовуючи бюрократичні заходи і вда­ючись до насильства. Тим самим влада переходила від суспільства до держа­ви, а в державі до партії більшовиків, які монополізували виконавчу і зако­нодавчу владу. Ще деякий час в Радах знаходилися небільшовики, але ще до того, як була заборонена їх діяльність, до їх думки перестали прислухатися.