4. Патріотизм, пом'якшення режиму і соціальний консенсус

Непослідовна, розірвана різнонаправленими тенденціями, незмінно іг­норуюча інтереси місцевого населення - за винятком відношення до кавказь­ких горців - гітлерівська «східна політика» терпіла крах. Розвиток партизан­ського руху свідчив про рішучість чинити опір окупації у населення, яке мало багато причин для невдоволення радянським ладом (особливо в сільських районах, що пройшли через примусову колективізацію і викликаний нею голод). До відносної стабілізації фронту після битви за Москву опір на оку­пованих територіях був дуже слабким. Населення зайняло вичікувальну по­зицію, і бійці, які залишилися у ворожому тилу і уникли полону, виявилися в цих районах, приголомшених масштабом поразок, в ізоляції.нПерші парти­занські загони, що стихійно сформувалися з цих солдат і комуністів, які піш­ли в підпілля, почали діяти в Тульській та Калінінській областях взимку 1941-1942 рр. До ЗО травня 1942 р., коли в Москві був створений Центральний штаб партизанського руху, опір на окупованих територіях залишався здебі­льшого поза всяким контролем з боку не тільки радянського військового командування, але й партії. Жорстокість окупантів, відправлення населення в Німеччину посилили партизанський рух, який у великій мірі залежав від ставлення до нього місцевого населення. Починаючи з осені 1942 р., парти­зани встановили контроль над рядом районів, передусім в Білорусії, північ­ній частині України, в Брянській, Смоленській і Орловській областях. До цього часу Центральний штаб партизанського руху, прагнучи встановити тісну взаємодію між партизанами і регулярною армією, налагодив перекидання в німецький тил зброї і організував підготовку кількох сотень коман­дирів партизанських загонів. Значення партизанських операцій зросло до кінця 1942 р., коли німецькі комунікації виявилися сильно розтягнутими. Для їх охорони і боротьби з партизанським рухом тільки в жовтні 1942 р. з фрон­ту були зняті 22 німецькі дивізії. Діючи як допоміжні сили Червоної Армії, партизанські групи здійснили за шість вирішальних місяців, з жовтня 1942 по березень 1943 р., 1,5 тис. диверсій на залізницях, значно сповільнивши доставку німецької бойової техніки на фронт. До осені 1943 р. з ладу було виведено більше 2 тис. км залізничних шляхів. Німці зробили марну спробу за допомогою масштабної каральної операції з участю десяти дивізій знищи­ти білоруських партизанів (яких нараховувалося до 100 тис. чоловік), що базувалися в лісах півдня республіки. Не зумівши розгромити партизанську армію, гітлерівські карателі спалили кілька тисяч білоруських сіл, прагнучи позбавити партизанський рух його бази.

Незважаючи на незаперечний військовий внесок партизан, що відволі­кали на себе до 10% німецьких сил на Східному фронті, військово-політичне керівництво так і не змогло повністю відмовитися від недовіри до руху, який певний час розвивався без усякого контролю і до того ж був неспростовним свідком політичного вакууму, створеного в 1941 р. в цілих районах безлад­ною втечею радянської цивільної та військової влади. Коли регулярна армія увійшла в «партизанські краї», партизани, що чекали негайного зарахуван­ня в її ряди, були замість цього відправлені в тил для належного «перевихо­вання».

Поразки перших місяців війни, численні спроби німців дестабілізувати радянський режим, використовуючи політичне, національне і соціальне не­вдоволення населення, безумовна необхідність впливу на патріотичні почут­тя не могли не вплинути на деякі аспекти сталінської ідеології. Російські цін­ності, національні і патріотичні, реабілітовані у другій половині 30-х рр., з новою силою прозвучали в промові Сталіна, переданій по радіо 3 липня 1941 р. Відмовившись від слова «товариші», яке звучало дуже по-революцій-ному, Сталін обрав традиційне звернення до народу, яке протягом віків за­кликало до національного єднання: «Брати і сестри! Смертельна небезпека нависла над Вітчизною». Посилання на великий російський народ «Плеха-нова й Леніна, Бєлінського й Чернишевського, Пушкіна й Толстого, Глінки й Чайковського, Горького й Чехова, Семенова й Павлова, Рєпіна й Сурико­ва, Суворова й Кутузова» міцно зайняли своє місце в ідеологічному контекс­ті «священної війни». Приймаючи 7 листопад;! 1941 р. парад військ, які від­правлялися прямо на фронт, Сталін закликав їх надихатися в битвах «мужні­ми образами наших великих предків - Олександра Невського, Дмитра Дон­ського, Кузьми Мініна й Дмитра Пожарського, Суворова й Кутузова». Від­новлення традиційних цінностей в армії, остаточна відмова від інституту політкомісарів на користь принципу єдиноначальності були кроками в тому ж напрямі. Разом з тим послідовно проводилася думка про те, що саме російсь­кий народ - перший серед рівних - несе основний тягар Великої Вітчизняної війни. Щоб нейтралізувати адресовану неросійським меншинам нацистську пропаганду, підкреслювалися історичні зв'язки, що об'єднували Росію з ін­шими народами, прославлялися такі історичні особистості, як Богдан Хме­льницький, який приєднав Україну до Росії. У радянських і партійних апара­тах республік у ці роки знову почали просуватися національні кадри.

Другий аспект ідеологічної еволюції режиму за роки війни полягав у збли­женні з Російською православною церквою, нерозривно пов'язаною з націо­нальною історією. Поворот значною мірою був викликаний позицією, за­йнятою самою церквою. У перший же день війни митрополит Сергій у своє­му пастирському посланні благословив народ на «захист священних рубежів Батьківщини». Реакція радянської влади не примусила себе чекати: у вересні 1941 р. були закриті антирелігійні періодичні видання, розпущений «Союз войовничих безбожників». У 1942 р. митрополити Олексій та Микола були запрошені до участі в роботі Комісії з розслідування фашистських злочинів. 9 листопада 1942 р. «Правда» опублікувала вітальну телеграму митрополи­та Сергія Сталіну: «Я вітаю в Вашій особі богообрапого вождя... який веде нас до перемоги, до процвітання в мирі і до світлого майбутнього народів...» 4 вересня 1943 р. три вищих ієрархи Російської православної церкви були прийняті Сталіним у Кремлі, що підвело рису під роками розриву між держа­вою та церквою (в цьому випадку, як і в інших, поворот у війні дозволив Сталіну відступити від своєї політики так, що ніхто не запідозрив його в ка­пітуляції перед обличчям безвихідної ситуації). Під час зустрічі Сталін дав згоду на обрання патріарха, який би зайняв престол, що був порожнім з 1924 р. Скликаний через три дні Помісний собор - перший з 1917 р. - обрав патріар­хом митрополита Сергія, який фактично очолював церкву протягом сімнад­цяти років. В наступному місяці урядом була створена Рада у справах релігій під головуванням Г.Карпова. Після смерті патріарха Сергія 15 травня 1944 р. патріарший престол зайняв ленінградський митрополит Олексій, обраний 2 лютого 1945 р. па соборі, який одночасно ухвалив нове Положення про управ­ління Російською православною церквою. У серпні 1945 р. церкві було до­зволено придбавати будівлі та предмети культу. Зближення з православ'ям супроводжувалося заходами по урегулюванню відносин з ісламським духо­венством. У жовтні 1943 р. в Ташкенті було створене Центральне управління мусульман. Впровадження муфтія, що засвідчило в очах правовірних добру волю радянської влади відносно ісламу, порушило німецькі плани в Криму і на Кавказі.

Враховуючи німецькі прагнення до деколективізації - дуже обережної -сільського господарства, радянський уряд постарався забезпечити собі підтримку селянства. Ця задача була особливо важкою. Якими б не були наміри держави, їй було необхідно вилучати (що, природно, владі популярності не додавало) все більшу частину урожаю в економічній обстановці, яка сильно ускладнилася через скорочення числа колгоспників, реквізиції армією біль­шої частини коней, повне припинення виробництва тракторів та іншої сіль­ськогосподарської техніки, що привело до падіння продуктивності праці в сільському господарстві майже на 40%. Для компенсації неймовірно низьких закупівельних цін, які не покривали й чверті собівартості майже всієї проду­кції колективних господарств, скорочення розмірів натуральної оплати пра­ні колгоспників до 75%, місцевій владі, сильно ослабленій до того ж відхо­дом на фронт більшої частини з 200 тис. сільських комуністів, довелося до­зволити велику свободу в реалізації селянами продукції їх підсобних госпо­дарств. В умовах карткової системи і зростаючої нестачі продуктів колгосп­ний ринок помітно активізувався, забезпечуючи 50% споживання продово­льства городян (проти 20% напередодні війни) і 90% грошових прибутків колгоспників. У такій ситуації байдужість селян до колективної праці не мо­гла не рости, і участь селянства у спільних зусиллях країни забезпечувалася за допомогою ставки на особисті інтереси колгоспника. Це було визнанням слабкості політики, що проводилася з початку 30-х рр. і великою поступкою селянству.

Ослаблення політичного та ідеологічного контролю заради економіч­ної ефективності спостерігалося і на промислових підприємствах. Припинення різного роду «політичних зборів» в робочий час супроводжувалося переда­чею організаційних і кадрових питань у виняткове ведення технічних керів­ників. Подібним чином, хоч і з деяким запізненням, події розвивалися і в ар­мії після ліквідації інституту політичних комісарів. На службу патріотичній і національній пропаганді були мобілізовані всі літературні і художні форми. Ідеологічний контроль був пом'якшений, багато які письменники, поети і композитори, до війни вимушені мовчати, отримали можливість публікува­ти свої твори при дотриманні єдиного критерію - їх патріотичної спрямова­ності. Відоме послаблення політичного та ідеологічного контролю прояви­лося також в масовому залученні в партію з серпня 1941 р. «усіх, хто відзна­чився на полі бою». За роки війни в партію вступили 4 млн. радянських гро­мадян, в основному військові з діючої армії, приваблені лозунгами патріоти­зму і боротьби за свободу Батьківщини. На початку 1945 р. ВКП(б) нарахо­вувала більше 5,7 млн. членів.

Затвердження ідеології, що великою мірою робить с гавку на ідеї патріо­тизму і народності, супроводжувала зростаюча персоніфікація вищої влади на вершині державної ієрархії. Початок цьому процесу поклала концентра­ція всіх повноважень, цивільних і військових, в руках Сталіна. Замінивши 6 травня 1941 р. Молотова на посту голови Ради Народних Комісарів, Сталін уперше з 1917 р. об'єднав традиційно розділені партійну і державну владу. З початком війни він очолив ДКО, Ставку Верховного Головнокомандування і Народний комісаріат оборони, а потім надав собі титули Маршала та Гене­ралісимуса. Виправляючи положення, яке спочатку сильно похитнулося (ба­гато в чому через власні помилки), Сталін зумів, завдяки перемогам Черво­ної Армії, особливо під Сталінградом, і зростанню своєї популярності на між­народній арені, стати втіленням новознайденої національної гордості. Його особистість ототожнювалася з вищою цінністю - Батьківщиною, і солдати йшли в бій з криком: «За Батьківщину, за Сталіна!» Не побувавши жодного разу у військах на фронті або в тилу, він зумів примусити народ повірити в свою непогрішимість, розсіяти сумніви і гіркоту попередніх років, звалити на підлеглих відповідальність за довершені помилки.

Нарешті, останній аспект еволюції в ідеологічній і політичній сфері, який привернув в той час загальну увагу, полягав в очевидному відмежуванні ра­дянського керівництва від ідеї світової революції і в скасуванні Комінтерну -основного знаряддя підривної політичної діяльності СРСР, що одностайно засуджувався в передвоєнні роки міжнародним співтовариством. 15 травня 1943 р. Сталін розпустив цю організацію, яка, як він пояснив, «виконала свою місію». Цей акт був покликаний позбавити ґрунту твердження нацистської пропаганди про прагнення Москви втручатися в життя інших держав і на­віть більшовизувати їх, об'єднуючи різні течії руху опору в окупованих кра­їнах. Через кілька місяців революційна пісня «Інтернаціонал», що з 1917 р. служила гімном СРСР, була замінена гімном у славу Батьківщини і Сталіна. Розпускаючи Комінтерн, Сталін, звичайно, поступався тиску, який чинився на нього союзниками, але разом з тим він вже думав про післявоєнну перспе­ктиву і прагнув усунути з шляху європейських компартій, які стояли в бага­тьох країнах перед реальною перспективою приходу до влади, перешкоду, якою могло б стати обвинувачення в тому, що вони є агентами Москви.

Ідеологічним змінам, що відбулися в роки війни, було призначене більш або менш тривале життя. Так, нові відносини між державою і Російською православною церквою, упор на всенародну єдність навколо ідеї радянської Батьківщини, спадкоємиці великої російської держави (ця тема вже визначи­лася до війни), зростаюча персоніфікація влади стануть стійкими елемента­ми ідеології в післявоєнний період. У інших аспектах еволюція виявилася більш ефемерною, наприклад, в ослабленні ідеологічного контролю над ін­телігенцією і економічного - над селянством. Війна примусила частково від­мовитися від волюнтаристських методів у господарській сфері, що прояви­лося в зростанні ролі вільного ринку і терпимості по відношенню до дрібно­товарного виробництва. Цьому «дрейфу у бік консенсуального правління» (Ж.Сапір), який склав нарівні з націоналізмом і патріотизмом один із основних елементів національної згоди під час війни, було призначено закінчити­ся з поверненням до миру.