2. Межі культурної відлиги

Відлига у сфері культури передувала лібералізації в політиці. Якщо об­межитися тільки відомими іменами, то вже в 1953-1956 рр. критик В.Померанцев в есе «Про щирість в літературі», І.Еренбург в романі з симво­лічною назвою «Відлига» і В.Дудінцев у романі «Не хлібом єдиним» пос ґа­вили цілий ряд найважливіших питань: що потрібно сказати про минуле, в чому місія інтелігенції, які її відносини з партією, яка роль письменників або художників у системі, в якій партія через контрольовані нею «творчі» Союзи визнавала (чи ні) ту або іншу особу письменником або художником (як ска­зав Померанцев: «Я чув, що Шекспір взагалі не був членом союзу, а непога­но писав»), як і чому правда всюди поступалася місцем брехні. На ці «блюз­нірські» питання (які раніше обійшлися б тим, хто їх поставив, щонайменше, кількома роками таборів) власті, які ще не визначилися у своїй політиці, від-реагували невпевнено, вагаючись між адміністративними заходами (відсторішення поета Твардовського, який опублікував есе Померанцева, від керів­ниці на «Новим світом») і попередженнями на адресу міністерства культури, що не супроводжувалися, однак жодними санкціями.

і'їзд Союзу письменників (грудень 1954 р.) пройшов у досить відвертих дискусіях (сам Шолохов висловив жаль з приводу «брудного потоку безли­кої і посередньої літератури», породженої офіційними замовленнями і відмі­ченої державними преміями) і приніс кілька реабілітацій в літературному світі (Ьулгакова, Тинянова). З'їзд не виніс ніяких серйозних обвинувачень на ад­ресу «інакодумців». У той же час, викликавши стільки надій, XX з'їзд КПРС дуже розчарував інтелігенцію підносно творчих перспектив, які відкривали­ся перед нею. Викриття культу особи принципово нічого не змінило в уяв-ііспиях про «функції» гуманітаріїв у соціалістичному суспільстві. Згідно з Хрущовим, історія, література та інші види мистецтва повніші були відобра­жати роль Леніна, а також грандіозні досягнення комуністичної партії та радянського народу. Директиви були чіткими: інтелігенція повинна була пристосуватися до «нового ідеологічного курсу» і служити йому. Однак з'їз­дівські викриття призвели до болісної переоцінки цінностей серед людей, які особливо скомпрометували себе при Сталіні. Через два місяці після з'їзду покінчив із собою О.Фадєєв, перший секретар Союзу письменників. Інтелі­генція розкололася на два табори: консерваторів, на чолі з Кочетовим, і лібе­ралів, де визнаним лідером був Твардовський. Хрущов балансував між цими двома таборами, проводячи подвійну і приречену на невдачу політику. Кон­серватори отримали журнали «Жовтень», «Нева», «Література й життя»; лі­берали - «Новий світ» і «Юність». В області музики та живопису влади також дали зітхнути трохи вільніше. Не відмовляючись від того, щоб керувати сві­том мистецтв і тримати його в рамках дозволеного, вони, не задумуючись, звалили всю провину за минуле на Берію та Ждапова. Шостакович, Хачату-ряп та інші композитори, піддані критиці в 1948-1949 рр., відновили своє положення. Що ж до літератури - мистецтва більш «чутливого», - то Хрущов неодноразово сам намагався визначити міру й кордони свободи письменни­ків. Свобода розповсюджувалася головним чином на форму, відверті поси­лані ія на канони «соціалістичного реалізму» почали відходити на другий план. У гой же час були збережені всі обмеження, що витікали з принципу «партій-посі і», покликаної «надихати» письменника.

«Справа Пастернака» наочним образом показала межі десталіпізації у відносинах між владою та інтелігенцією. У 1955 р. Пастернак закінчив ро­ман «Доктор Живаго». Оскільки в радянських літературних журналах вида­ні роман було неможливо, він вийшов у світ за кордоном. Його миттєвий успіх погіршив і без того натягнуті відносини письменника з владою. При­сій» пня в 1958 р. Пастернаку Нобелівської премії довело невдоволення вла­ди до пароксизму. Пастернака примусили відмовитися від премії. Щоб уникнути висилки з СРСР, йому довелося направити в «Правду» заяву (5 листо­пада 1958 р.), в якій він пояснював, що відмовився від премії з власної ініціа­тиви і звинувачував Захід у використанні його твору в політичних цілях. Власті озлобилися на автора не тільки за зміст його твору, що всім своїм духом протистояв світорозумінню, яке намагалася насадити партія; крім цьо­го, «справа Пастернака» ставила два інших важливих питання: про відро­дження традиційної ролі російського письменника, носія правди, який не потурає політичнії! владі, а також питання про відносини із зовнішнім сві­том: посилка роману для видання за кордон підривала монополію на право спілкування із зовнішнім світом, яку власті мали намір зберегти за собою. «Справа Пастернака» показала межі десталінізації з різних точок зору: мало місце не тільки ставлення влади до «інтелігента», якому пред'являвся цілий набір обвинувачень (антирадянщина, презирство до російського народу, не­простиме схиляння перед Заходом через матеріальну користь і т.д.), що вико­ристовувалися ще чверть віку всякий раз, коли власті гикали пальцем у диси­дента, але також і поведінка самої інтелігенції загалом. Коли зіткнення між Пастернаком і владою змусило інтелігенцію відкрито зробити вибір, остан­ня здалася. Більшість письменників, скликаних 27 жовтня 1958 р., щоб вирі­шити питання про виключення Пастернака із Союзу письменників, зустріли оплесками обвинувачення, висловлені проти Нобелівського лауреата першим секретарем ЦК комсомолу Семичастиим, який звинуватив Пастернака в тому, що «він напаскудив там, де їв, він напаскудив тим, чиїми трудами він живе й дихає».

«Справа Пастернака» породила серйозну кризу в свідомості російської інтелігенції, яка показала себе нездібною відкрито протистояти тиску влади. Ця криза для багатьох переросла в почуття постійної глибокої провини і в той же час стала початком етичного відродження. Задоволений результатом «справи» Хрущов, зі свого боку, зупинив свій наступ на лібералів. Більше того, зроблений в 1958-1960 рр. ряд кроків засвідчив тенденцію до відомої лібералізації: Твардовському було повернуте керівництво «Новим світом»; III з'їзд Союзу письменників, що пройшов у травні 1959 р., завершився від­ходом Суркова, який виявив особливе завзяття в кампанії проти Пастерна­ка, місце якого в керівництві Союзу зайняв Федін - представник більш помі­рної течії. Нарешті, призначення міністром культури О.Фурцевої спочатку також здалося поступкою новим віянням.

Проте, ці заході! виявилися недостатніми, щоб згладити у пам'яті інтелі­гентів гнітюче враження, викликане «справою Пастернака». Наприкінці 50-х рр. виник «самвидав». Цим словом були названі машинописні журнали, що народилися в середовищі молодих поетів, письменників, філософів, істо­риків, які по суботах зустрічалися на площі Маяковського в Москві. Від дня відкриття пам'ятника поету 29 липня 1958 р. площа стала улюбленим місцем зустрічі молодого покоління московської інтелігенції. Всі спроби комсомолу підпорядкувати собі цей рух і направити його в спокійне русло «революцій­ною романтизму» не мали успіху. Коли через кілька місяців власті заборо­нили збори, було вже пізно, нове покоління примусило прислухатися до сво­го голосу. Після заборони публічних виступів воно звернулося до підпільних видань. Молодим поетом О.Гінзбургом був заснований перший «самвида-нівський» журнал «Синтаксис», в якому побачили світ раніше заборонені твори Б.Ахмадуліної, В.Некрасова, Б.Окуджави, Є.Пнзбург, В.Шаламова. Коли в 1960 г. О.Гінзбург був арештований і засуджений до двох років табо­рів за агітацію, направлену на ослаблення радянської системи, естафету при­йняли інші представники молодого покоління, які виступили з новими жур­налами. На авансцену вийшло перше покоління дисидентів: Галансков, Бу-ковський, Бакштейн. Ковальов.

Поява цих маргінальних для радянської системи рухів співпала з прове­денням радикальної реформи у системі освіти, яка викликала серйозне не­вдоволення широких верств населення, і передусім інтелігенції. Ця реформа, яка надихалася хрущовською ідеєю «зробітниченпя», в теоретичному плані переслідувала мету «укріпити зв'язок школи і життя», а на практиці повинна була допомогти заповнити зростаючу недостачу кваліфікованої робочої сили і боротися проти неприязного відношення всього суспільства до фізичної праці і технічних професій, від яких відвернулася молодь усіх верств населен­ня. Закон від 24 грудня 1958 р. змінював колишню систему шкільної освіти, яка передбачала два рівні - обов'язкову семирічну освіту з подальшим вихо­дом на виробництво і повну десятирічну освіту - єдиною восьмирічною, по завершенні якої випускники були зобов'язані три роки проробити на заво­дах або в сільському господарстві, одночасно продовжуючи вчитися, якщо вони цього хотіли. Вступ до вузу тепер повністю залежав від роботи на виро­бництві і зумовлювався не блискучими результатами в середній школі, а ви­робничим стажем, суспільним «обличчям» і політичними критеріями. Крім цього, вузи повинні були залишати все більше число місць «трудящим» і бу­дувати складну систему посередніх ланок між підприємствами та учбовими закладами. Ця реформа викликала загальне невдоволення. Інтелігенція і при­вілейовані прошарки суспільства повставали проти неї тому, що вона позба­вляла їх дітей вирішальних переваг для отримання вищої освіти. Інші обурю­валися тим, що успіхи їх дітей у школі, які вони вважали достатніми для по­дальшого просування, були дискредитовані недоречним «зробітииченням» і вихвалянням виробництва, яке всі тільки й мріяли покинути. Керівники під­приємств, які вже стикнулися з плинністю кадрів (якою вони були також зо­бов'язані Хрущову), були потривожені перспективою зростаючого безладдя через наплив робгпшків-студентів або «транзитних» робітників на шляху у вуз. У свою чергу приймальні комісії для підтримки рівня навчання старалися фільтрувати різнорідну студентську масу, що поставлялася їм реформою. Задумана, щоб ліквідувати у суспільстві, вступаючому у комунізм, протиле­жність між фізичною і розумовою працею - давня мрія всіх утопістів, - рефо­рма на ділі вилилася в карикатурні і абсурдні кампанії за «злиття школи й життя», «життя й наук». Сотні тисяч представників молоді відправилися на «напівканікули» на цілинні землі, на будівництва в Братськ, Красноярськ або на Волгу, а вчені та взагалі люди інтелектуальної праці використовувалися на фізичних, непродуктивних роботах на овочевих базах, на прибиранні і т.д. на шкоду їх професійній діяльності. Хрущовська «культурна революція», якщо й не була такою екстремістською, як китайська, харчувалася тими ж ілюзіями. її головним результатом стала втрата, передусім в середовищі ін­телігенції, значної частини кредиту, отриманого Хрущовим після XX з'їзду.