V. «розвинений» сталінізм

1. Специфіка структур влади

Політичпе життя СРСР у післявоєнні роки було відмічене не тільки іде­ологічним посиленням контролю над суспільством, але також і приходом структур влади до специфічних форм, які демонстрували відмову від деяких ленінських норм, і зверненням до його спадщини і очевидну спадкоємність з практикою (чистки) і політичним примушенням (передусім відносно ключо­вого питання оновлення і ротації партійних кадрів) 30-х рр.

У післявоєнні роки Сталін постарався зміцнити підмурівок своєї влади за допомогою ультранаціоиалістичної ідеології, відмови від традиційних, встановлених Леніним, принципів функціонування партійних органів і без­межного розвитку культу Верховного Вождя, який став маршалом, генералі­симусом і Головою Ради Міністрів.

Саме тоді «культ особи» досяг апогею. У кожному селищі споруджував­ся свій пам'ятник Сталіну. Святкування в грудні 1949 р. сімдесятиріччя вож­дя дозволило культу особи перейти всі мислимі кордони. Протягом тижнів газети перелічували тисячі подарунків, надісланих Сталіну у знак вдячності з усіх кінців світу. Тисячі послань, сповнених безкрайнього поклоніння й за­хоплення, стікалися до Великої Людини. Вищі церковні ієрархи публічно за­вірили його в своїй найглибшій вдячності і в тому, що вони підносять гарячі молитви, відчуваючи безприкладні мудрість і велич, з якими він управляє Батьківщиною.

Незважаючи па весь хор славослів'я і рабських запевнень у вірності, ні­коли ця людина не була так самотня. Свідоцтва його близьких, дочки, Хру­щова і М.Джіласа одностайні в цьому. Ізолювавшись через свою підозрілість від усіх, уникаючи церемоній і прийомів, знаючи про життя країни тільки по прикрашених картинках офіційних доповідей, старіючий Сталін проводив тепер більшу частину часу на своїй дачі в Кунцево, звідки приїжджав на кіль­ка годин у Кремль. На дачу він викликав старих членів партійного керівниц­тва, змушуючи їх, якщо вірити спогадам Хрущова, з будь-якого приводу пити ночі безперервно до повної знемоги. Підкреслюючи значення цих застіль, наближені Сталіна того періоду відмічають його рідке уміння сплутати кар­ти і, застосовуючи свою улюблену тактику, підбурити між собою своїх віро­гідних наступників, доручивши їм розв'язання найголоволомніших проблем, щоб потім, вставши вище конкретних особистостей і розбіжностей, взяти на себе роль арбітра й продовжити зміцнення політичної системи, в якій ленін­ські традиції грали все меншу роль, тобто сталінізму.

Радикальний розрив з ленінською спадщиною здійснювався на кількох рівнях:

- На рівні символів, що виражалося у відтворенні цивільних і військових звань, які були скасовані Леніним, оскільки втілювали, на його думку, тра­диційну державу (так, в 1946 р. народні комісари перетворилися на «мініст­рів»); в примітному перейменуванні, покликаному знаменувати перехід до нового етапу в історичному розвитку народу і держави (Робітничо-селянсь-ка Червона Армія була перейменована в Радянські Збройні Сили, а більшо-вистська партія в 1952 р. стала Комуністичною партією Радянського Союзу -КПРС).

- На теоретичному рівні йшла прихована критика ленінської концепції партії. Так, в промові, проголошеній 9 лютого 1946 р., Сталін заявив про те, що єдина різниця між комуністами і безпартійними полягає в тому, що перші є членами партії, а другі ні.

- На більш глибокому рівні реального здійснення влади розрив із леніні­змом виражався в послідовному ігноруванні керівних органів партії: трина­дцять з половиною років, з березня 1939 по жовтень 1952 р., не скликалися з'їзди, і п'ять з половиною років, з лютого 1947 по жовтень 1952 р., - пленуми ЦК. Навіть Політбюро (10 членів і 4 кандидати в члени) майже ніколи не збиралося в повному складі через введену Сталіним практику «малих комі­сій» (повністю незаконної з точки зору Статуту) з розпливчатими повнова­женнями: Комісія П'яти, Комісія Шести, що займалася в принципі закордон­ними справами, але також і деякими питаннями внутрішньої політики, Комі­сія Семи. Як правило, Сталін вважав за краще приймати членів Політбюро індивідуально або невеликими групами з питань, пов'язаних зі «спеціальніс­тю» кожного. Сталін, який страждав від гострої шпигуноманії, незмінно ви­ключав із цих зустрічей, особливо в останні роки життя, деяких членів По­літбюро, підозрюваних у переході на службу тієї або іншої іноземної держа­ви. Це сталося із Ворошиловим, запідозреним у співпраці з Інтеллідженс Сервіс (але не арештованим, що досить ясно говорить про справжні мотиви цієї так званої немилості); потім, після XIX з'їзду партії, - з Молотовим та Мікояном. Хрущов залишив вражаючі розповіді про епізодичні засідання Політбюро, де найважливіші рішення, наприклад про п'ятий п'ятирічний план, прийма­лися без усякого обговорення за кілька хвилин учасниками, які відчували паніку тільки від однієї думки, що вони можуть висловити точку зору, яка зіпсує настрій Вождеві. Тим часом Сталін робив усе, щоб сконцентрувати владу у створених ним структурах, непідконтрольних обраним у 1939 р. ке­рівним партійним інстанціям. Роль його особистого Секретаріату та Спеціа­льного сектора Секретаріату ЦК під керівництвом Поскрьобишева, очевид­но, постійно зростала, полягаючи в нагляді над усім Секретаріатом ЦК - ре­альним центром прийняття рішень і контролі за їх виконанням. Кожний із головних соратників Сталіна в післявоєнні роки (Маленков, Жданов і Хру­щов) займав у той або інший момент один з чотирьох постів секретарів ЦК партії.

При тих - дуже уривчастих - знаннях про механізм прийняття рішення на найвищому рівні, які ми маємо в своєму розпорядженні, неможливо дати вичерпну відповідь па питання про реальну владу в післявоєнному СРСР. Чи дійсно Сталін був самодержцем, описаним Хрущовим та Джіласом? Або ж лідером меншості в Політбюро, оточеним ворогуючими групами, які вини­кали в передбаченні швидкого розподілу спадщини і чиї позиції відобража­ли реальні тенденції у виборі рішень з ключових питань того моменту? Ці дві гіпотези не виключають одна одну. Вони дозволяють оцінити складність і витонченість політичної гри Сталіна, якому вдалося так же надійно прибра­ти до рук вищих воєначальників, овіяних славою Перемоги, як і обернути собі па користь суперництво та амбіції своїх політичних колег, відволікаючи таким чином увагу від соціальних протиріч і відцентрових ідеологічних тен­денцій, які виявляться після того великого дня, коли його не стане.