IV. До перемоги (ліго 1943 - травень 1945 р.)

1. Тегеранська конференція

У кінці 1943 р., після перелому на радянсько-німецькому фронті, що від­бувся під Курськом, висадки англо-американського десанту в Італії і пова­лення фашистського режиму Муссоліпі, почалася радикальна зміна політич­ної і військової обстановки у світі. Тепер, коли перемога стала реальною пе­рспективою, союзники вирішили посилити координацію своїх дій і визначи­тися в намірах відносно післявоєнного устрою Європи. З цією метою для під­готовки зустрічі глав трьох держав у жовтні 1943 р. в Москві була проведена нарада міністрів закордонних справ. Три союзні держави підтвердили свою рішучість вести війну до беззастережної капітуляції противника і продовжи­ти в мирний час співпрацю, що почалася в 1941 р. Було вирішено створити Консультативну комісію для визначення умов капітуляції противника і Кон­сультативний комітет по Італії. Радянська сторона, яка визнала генерала де Голля як «представника всіх вільних французів», домоглася виключення з обговорення проекту, згідно з яким звільнена французька територія повинна була керуватися Командуванням союзних військ. Незважаючи па свої коли­вання, Великобританія дала згоду па зміцнення радяпсько-чехословацьких відносин, яке виразилося в укладеній доі овору про співпрацю, підписаного з Бепешем 12 грудня 1943 р. в Москві. З цієї пагоди Сталін відмітив, що соліда­рність слов'янських народів завжди була присутньою в історії Росії.

На Тегеранській конференції, що проходила з 28 листопада по 1 грудня 1943 р., Черчілль, Рузвельт і Сталін, який погодився нарешті, виїхати на кі­лька днів за межі СРСР, вперше зібралися разом. Вже на цій зустрічі, за п'ят­надцять місяців до більш відомої Ялтинської конференції, почалося визна­чення майбутнього післявоєнної Європи. Вправно граючи на почутті прови­ни західних союзників з приводу давно обіцяного відкриття справжнього другого фронту, що постійно відкладався і на розбіжностях між США та Ве­ликобританією, Сталін домігся потрібних йому рішень з ключових питань:

- обіцянки англо-американської висадки у Франції не пізніше іранця 1944 р.;

- перенесення кордонів Польщі па захід до Одеру і визнання, нехай для початку неофіційного, західними союзниками «лінії Керзопа» як майбутньо­го східного кордону Польщі;

- визнання радянських домагань на Кенігсберг, який ніколи в історії не належав Росії;

- визнання анексії прибалтійських держав як акту, зробленого «згідно з волею їх населення».

В обмін на ці поступки СРСР погодився оголосити війну Японії не пізні­ше, ніж через три місяці після закінчення війни в Європі.

2. Великий наступ 1944 р.

Після цього дипломатичного успіху Радянський Союз, збройні сили якого відтепер перевершували вермахт у всіх відношеннях, розпочав у січні 1944 р. новий наступ, у ході якого 27 січня була остаточно знята блокада Ленінгра­да, що тривала майже 900 днів. У місті залишалося не більше 550 тис. жите­лів, число ж жертв перевалило за мільйон, дві третини якого склали померлі від виснаження. У січні ж був звільнений Новгород. У лютому лінія фронту проходила вже в 250 км па захід від Ленінграда. У ході весняного наступу, який розпочався 15 березня, на Півдеішо-Західному фронті в квітні-травні були звільнені вся правобережна Україна і Крим. На півдні 30 березня радян­ські війська вийшли до Чернівців і румунського кордону. 10 червня Червона Армія розгорнула повий наступ па Північному фронті, зайняла Виборг і на початку липня перейшла фінський кордон. 23 червня широкомасштабний наступ на захід розпочався під командуванням маршала К.Рокоссовського відразу па трьох фронтах. 4 липня був звільнений Мінськ, а наступного дня радянські війська перейшли польський кордон 1939 р. За кілька тижнів Чер­вона Армія зайняла біля чверті польської території і 1 серпня вийшла до пе­редмістя Варшави на правому березі Вісли, пройшовши за п'ять тижнів 600 км.

Виявлення в квітні 1943 р. катипьського поховання привело до розриву відносин між СРСР і польським урядом в Лондоні, який після смерті Сикор-ського внаслідок нещасного випадку (липень 1943 р.) очолював Миколай-чик. У відповідь Сталін сприяв створенню на території СРСР польського корпусу під командуванням генерала Берлшга і Союзу польських патріотів, також прорадянської орієнтації. Домігшись у Тегерані згоди на визнання по закінченні війни «лінії Керзона» як радянсько-польського кордону, Сталін вимагав тепер більшого: не тільки анексованих ним в 1939 р. польських те­риторій, але й утворення польського уряду, який у своїй більшості складався б з прорадянських діячів. З цією метою він сприяв створенню 21 липня в Любліні Національного Комітету Звільнення на чолі з комуністом Болесла-вом Берутом, якому радянські власті доручили цивільне управління на за­йнятій Червоною Армією частині країни. СРСР не переставав повторювати, що рух Опору, який діяв в окупованій німцями Польщі і дійсно користувався таємною підтримкою переважної більшості населення, існував виключно в уяві «лондонських поляків». Польський уряд у вигнанні, бажаючи покласти кінець цим інсинуаціям, пішов на дуже необачний крок, давши наказ про загальне повстання у Варшаві, до якої вже наближалися радянські війська. Варшав'яни виступили 1 серпня і 62 дні трималися проти кількох німецьких дивізій. Посилаючись на розтягнутість комунікацій і втому солдат, команду­вання Західного фронту відмовилося дати наказ своїм частинам на форсу­вання Вісли, щоб прийти на допомогу повсталим. Тільки у вересні, коли ша­нси повстання на успіх були повністю втрачені, радянська авіація доставила повсталим деяку кількість зброї, щоб нейтралізувати зростаючу критику з боку частини західної громадської думки, обуреної пасивністю радянських військ. Останні повстанці здалися 2 жовтня. Варшава була майже повністю зруйнована, а Армія Кранова - крило польського Опору. - орієнтована на уряд в Лондоні, понесла величезні втрати.

Замість того, щоб сконцентрувати всі сили для прямого кидка через Поль­щу на Берлін, радянське Верховне Головнокомандування восени 1944 р. на­правило значну частину своїх військ на Балкани, в Угорщину і Австрію, щоб випередити в цій частині Європи англо-американців, які повільно просува­лися в Італії. У кінці серпня 1944 р. Червона Армія зайняла Румунію. Король Міхай наказав арештувати свого прем'єр-міністра І.Антонеску і оголосив війну Німеччині. Проте радянські війська увійшли в Бухарест як завойовни­ки. 12 вересня Румунія підписала перемир'я, згідно з яким вона отримувала анексовану Німеччиною Трансільванію і поступалася СРСР Бессарабією та Північною Буковиною. Ще 5 вересня про перемир'я попросила Болгарія. 18 вересня прорадянськи орієнтований Вітчизняний фронт узяв владу в Софії. В Угорщині адмірал Хорті робив зусилля звільнитися від німецької опіки, одночасно ведучи подвійну гру. 1 І вересня направлена ним в Москву делега­ція підписала перемир'я. Дізнавшись про це, Гітлер віддав наказ про арешт Хорті і ввів додаткові німецькі війська в Угорщину. Частини Червоної Армії під командуванням маршала Малшювського взяли в жовтні Дебрецен, де розташувався дружній СРСР уряд. Однак спроби радянських військ оволоді­ти Будапештом, що переслідували цілі, швидше політичні ніж чисто військо­ві, незважаючи на дуже важкі втрати, протягом двох місяців не досягли успі­ху; гарнізон Будапешту капітулював тільки 11 лютого 1945 р. На початку вересня 1944 р. після візиту до Москви Тіто радянські війська увійшли в Югославію, де об'єдналися з югославськими партизанами. На протилежно­му кінці фронту перемир'я попросила Фінляндія, яка 2 вересня прийняла ра­дянські умови, до речі, враховуючи «особливий інтерес», проявлений США до цієї країни, дуже помірні: передача Карелії і Петсамо - територій, вже при­єднаних СРСР в 1940 р.

Таким чином, вже в жовтні 1944 р. велика частина Східної Європи пере­йшла під радянський контроль. У той час як Рузвельт присвятив себе підго­товці до майбутніх виборів, Черчілль визнав, що настав момент відвідати Москву і представити Сталіну план (шифрований!) розділу сфер впливу в Європі. Сталін і Черчілль запропонували Миколайчику погодитися з кордо­нами, які вже були прийняті для Польщі Люблінським комітетом (лінія Ней-се на заході, «лінія Керзона» на сході), і розпочати формування уряду націо­нальної єдності. Черчілль визнав включення до сфери впливу СРСР Румунії. Болгарії та Угорщини. У свою чергу Сталін відмовився від домагань на Гре­цію і, отже, від всякої підтримки комуністів з Народно-визвольної армії. Не-вирішеною залишалася проблема югославського режиму. У грудні 1944 р. Сталін прийняв нарешті генерала де Голля і Жоржа Бідо. Внаслідок перего­ворів, які часто ставали напруженими (французькі представники відмовля­лися визнати законність Люблінського комітету), сторони уклали договір про союз і співпрацю на 20 років.