V. Ера радянсько-німецького пакту та його наслідки (1939-1941)

1. Радянсько-німецький пакт

Напередодні вступу німецьких військ в Прагу Сталін направив своє пер­ше «послання» нацистській Німеччині. 10 березня 1939 р. він заявив делега­там XVIII з'їзду ВКП(б), що якщо Захід має намір вселити Радянському Союзу думку про наміри Гітлера захопити Україну, щоб тим самим спровокувати конфлікт з Німеччиною, то СРСР не дасть себе обдурити і не має наміру для «паліїв війни» (під якими малися па увазі західні демократії) «тягати з вогню каштани». Лише з дуже великими коливаннями СРСР через кілька днів пого­дився з ідеєю приєднання до декларації про «безумовні гарантії», надані Ве­ликобританією та Францією Польщі. Однак глава МЗС Польщі полковник Бек відкинув можливість будь-якої угоди, яка б допускала присутність ра­дянських військ на польській території. 17 квітня 1939 р., СРСР запропону­вав Великобританії та Франції укласти трьохстороппю угоду, військові га­рантії якої розповсюджувалися б на всю Східну Європу від Румунії до приба­лтійських держав. У той же день радянський посол в Берліні поставив до ві­дома фон Вайцзекера, статс-секретаря німецького міністерства іноземних справ, про бажання радянського уряду встановити найкращі відносини з Німеччиною, незважаючи па обопільні ідеологічні розходження.

Через два тижні був зміщений М.Литвинов, який очолював НКЗС СРСР і приклав немало зусиль для забезпечення колективної безпеки, а його пост був переданий голові Раднаркому Молотову. Ця акцій була справедливо роз­цінена як сигнал про зміну курсу радянської зовнішньої політики у бік по­кращення радянсько-німецьких відносин. У травні німецькому послу в Москві Шуленбургу було доручено зайнятися підготовкою переговорів з Радян­ським Союзом у зв'язку з рішенням Німеччини окупувати Польщу. Бажаючи поторгуватися, радянська дипломатія одночасно продовжувала вести пере­говори з Францією та Великобританією. У кожного з учасників переговорів були свої приховані цілі: західні країни, прагнучи, передусім, перешкодити радянсько-німецькому зближенню, затягували переговори і намагалися в той же час з'ясувати наміри Німеччини. Для СРСР головним було досягти гаран­тій того, що прибалтійські держави не виявляться, так чи інакше, в руках Німеччини, і отримати можливість у разі війни з нею перекидати свої війська через територію Польщі і Румунії (оскільки СРСР і Німеччина не мали спіль­ного кордону). Однак Франція та Великобританія як і раніше ухилялися від розв'язання цього питання.

З наростаючою тривогою Радянський Союз стежив за підготовкою захі­дними демократіями нового Мюнхену, що тепер вже приносив у жертву Поль­щу і разом з тим відкривав Німеччині шлях на Схід. 29 червня «Правда» опу­блікувала статтю, підписану Ждановим, яка під/давала різкій критиці неба­жання англійського та французького урядів укласти рівноправний договір з СРСР. Через два дні західні уряди дали згоду включити балтійські держави в сферу дії «східної гарантії» за умови, хоч і ілюзорної, «західної гарантії» від­носно Швейцарії, Голландії і Люксембургу. СРСР відмовився від такої уго­ди: ні па Заході, ні на Сході згадувані в ній держави не бажали таких «гаран­тій».

Розуміючи, що переговори зайшли у глухий кут, англійці і французи погодилися на обговорення військових аспектів угоди з СРСР. Однак від­правлені 5 серпня морем представники Англії та Франції прибули в Москву тільки 1 і серпня. Радянська сторона, представлена наркомом оборони Воро-шиловим і начальником генштабу Шапошниковим, була незадоволена тим, що їх партнерами виявилися чиновники низького рангу, з дуже туманними повноваженнями (особливо англійці), які виключали переговори з таких ва­жливих питань, як можливість проходу радянських військ через території Польщі, Румунії і прибалтійських країн, або зобов'язання сторін по конкре­тній кількості військової техніки і особистого складу, що підлягає мобіліза­ції у разі німецької агресії.

21 серпня радянська делегація перенесла переговори на більш пізній тер­мін. До цього часу радянське керівництво вже остаточно зважилося піти на укладення договору з Німеччиною. З кіпця липня поновилися переговори німецьких і радянських представників на різних рівнях. Дізнавшись про на­правлення до Москви французької і британської місій, німецька сторона дала зрозуміти, що угода з Німеччиною по ряду питань територіального та еко­номічного характеру відповідала б інтересам радянського керівництва. 14 серпня Ріббептроп повідомив про свою готовність прибути в Москву для кладення повноцінної політичної угоди. Наступного ж дня радянський уряд дав принципову згоду на цю німецьку ініціативу, разом з тим зажадавши внести до німецьких пропозицій деякі уточнення. 19 серпня німецький уряд відповів підписанням торгової угоди, яка обговорювалася з кіпця 1938 р.. дуже вигідної для Радянського Союзу (вона передбачала кредит у 200 мли. марок під дуже незначний відсоток), а також виявив свою готовність зажада­ти від Японії припинення військових дій проти СРСР і розмежувати «сфери інтересів» Німеччини і Радянського Союзу у Східній Європі. Увечері того ж дня радянське керівництво підтвердило згоду на приїзд Ріббентропа в Моск­ву для підписання пакту про ненапад, текст якого, вже підготовлений радян­ською стороною, був негайно переданий в Берлін. Намічене па 26 серпня прибуття Ріббентропа було прискорене за наполегливим проханням Гітле-ра. Ріббентроп, наділений надзвичайними повноваженнями, прибув до Мос­кви у другій половині дня 23 серпня і вже наступного дня текст підписаного тієї ж ночі договору про ненапад був опублікований. Договір, дія якого була розрахована на 10 років, набирав чинності негайно.

Договір супроводжував секретний протокол, фотокопія якого була піз-ніиіе виявлена в Німеччині, але існування якого в СРСР, проте, заперечува­лося аж до літа 1989 р. Протокол розмежовував сфери впливу сторін у Схід­ній Європі: в радянській сфері виявилися Естонія, Латвія, Фінляндія, Беса­рабія; в німецькій - Литва, Доля Польської держави була дипломатично обі­йдена мовчанням, але при будь-якому розкладі білоруські та українські те­риторії- включені до її складу за Ризьким мирним договором 1921 р., а також частина «історично та етнічно польської» території Варшавського і Люблін­ського воєводств повинні були після військового вторгнення Німеччини в Польщу відійти до СРСР.

Звістка про підписання радяпсько-німецького пакту викликала справж­ню сенсацію у всьому світі, особливо в тих країнах, чия доля безпосередньо залежала від даної угоди. Широка громадськість цих країн, абсолютно него­това до такого розвитку подій, розціпила їх як справжній переворот в євро­пейському порядку.

Через вісім днів після підписання договору нацистські війська вирушили на Польщу.