- •1900-1991
- •1. Самодержавство
- •2. Особливості розвитку промисловості
- •3. Особливості селянського суспільства
- •4. «Робітниче питання»
- •1. Ліберали
- •2. Революційні і національні рухи
- •3. Криза 1900-1903 рр.
- •1. Від російсько-японської війни до Кривавої неділі
- •2. Два шляхи революції
- •3. Підйом революційного руху і Жовтневий маніфест
- •4. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму
- •5. Перша Дума і кінець парламентських ілюзій
- •6. Друга Дума - доказ неможливості політичного оновлення
- •II. Столишнські реформи: невдача просвіченого консерватизму
- •1. Основи «оновлення» країни
- •2. Політичні й ідеологічні переваги
- •3. Економічні переваги
- •4. Помилки Столипіна
- •5. 1912-1914 Рр.: політичний застій і соціальне бродіння
- •1. Ілюзії 1914 р.
- •2. Нищівні поразки на фронті, розвал економіки, політичне безсилля
- •3. Розкол опозиційних рухів
- •II. Лютнева революція та падіння царизму
- •1. Лютневі дні
- •2. Встановлення «двовладдя» і зречення Миколи II
- •1. «Двовладдя» або багатовладдя?
- •2. «Звільнення» слова
- •4. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості
- •5. Криза літа 1917 р.
- •6. Крах державних інститутів і розпад суспільства
- •7. Взяття влади більшовиками
- •1. Перші декрети
- •2. Робітничий контроль і початок націоналічації
- •3. Витіснення Рад і розпуск Засновницьких зборів
- •II. Брест-литовський договір та
- •III. Громадянська війна та іноземна інтервенція
- •1. На фронтах громадянської війни
- •2. Іноземна інтервенція
- •IV. «військовий комунізм»
- •1. Створення Червоної Армії
- •2. Націоналізація та мобілізація економіки
- •3. Встановлення політичної диктатури
- •4. Кінець громадянської війни: чому більшовики перемогли?
- •5. Народження Комінтерну
- •V. Криза «військового комунізму»
- •1. Економічна відсталість і соціальна деградація
- •2. Зміни і криза в партії
- •3. Кронштадтське повстиннії
- •4. X партійний з'їзд - вирішальний поворот
- •1. Право на самовизначення: теорія і реальність
- •2. Спроби союзного об'єднання
- •3. Яким бути Союзу?
- •4. Як створити «новий соціум смільної долі»?
- •5. Політика в області культури та релігії
- •II. «союз робітників і селян»
- •1. Неп у сільському господарстві
- •2. Неп у промисловості
- •3. Суспільне невдоволення
- •4. Суперечки про шляхи розвитку країни
- •III. Політична боротьба
- •1. «Остання ленінська битва»
- •2. Перші битви за владу
- •3. Ленінська спадщина
- •4. Розкол «трійки»
- •5. «Об'єднана опозиція»
- •6. Роздуми над невдачею
- •IV. Кінець непу
- •1. Зима 1927-28 р., хлібозаготовча криза
- •2. Розгром «правої опозиції»
- •3. Уперед без оглядки
- •2. Перша п'ятирічка: Індустріалізація. Культурна і соціальна революція
- •3. Партія і «великий перелом»
- •II. Розрив і змова (1934-1939 рр.)
- •1. XVII з'їзд партії. Початок розриву
- •2. Вбивство Кірова. Втілення ідеї змови
- •3. Рік 1935-й, вирішальний
- •4. Значення першого Московського процесу
- •5. Єжовщина. Боротьба з бюрократією, терор та економічна криза
- •6. XVIII з'їзд партії. Початок розрядки?
- •III. Підсумки вирішального десятиріччя
- •1. Становлення моделі економічного розвитку
- •2. Суспільство зруйнованих структур
- •3. Демонізм, «соціалістична законність», націоналізм і повернення до етичних підвалин
- •II. Основні напрями радянської зовнішньої політики в роки непу (1921-1928)
- •3. Німеччина як головний партнер у Європі
- •2. Складності в радянсько-британських і радянсько-фрашіузьких відносинах
- •3. Китай як головний партнер в Азії
- •III. Боротьба проти «соціал-фашизму» і «загострення капіталістичних протиріч» (1928-1933)
- •1. VI конгрес Комінтерну: крутий поворот
- •2. Міф про «капіталістичне оточення»
- •3. Розширення радянської диплома пічної діяльності
- •IV. Радянська дипломатія і «колективна ьезгїека» (1934-1939)
- •1. «Новіш курс» радянської дипломатії
- •2. Срср і війна в Іспанії
- •3. Крах політики «колективної безпеки»
- •V. Ера радянсько-німецького пакту та його наслідки (1939-1941)
- •1. Радянсько-німецький пакт
- •2. Секретний протокол в дії
- •3. Погіршення радянсько-німецьких підноснії
- •1. План «Барбаросса»: успіх і невдача «бліцкригу»
- •2. «Розстріляна Червона Армія»
- •3. Евакуація і перебудова країни на військовий лад. Солідарність союзників
- •II. Поворот у війні (літо 1942 - літо 1943)
- •1. Військові поразки срср влітку 1942 р.
- •2. Сталінград і Курськ: дві вирішальні перемоги срср
- •III. Роздуми про крутий поворот
- •2. Роль допомоги союзників
- •3. Нацистські звірства і невдача «східної політики»
- •4. Патріотизм, пом'якшення режиму і соціальний консенсус
- •IV. До перемоги (ліго 1943 - травень 1945 р.)
- •1. Тегеранська конференція
- •2. Великий наступ 1944 р.
- •3. Ялтинська конференція і перемога
- •1. Дискусія про основні напрями
- •2. Нездійсненна сільськогосподарська реформа
- •3. Повернення до передвоєнної політики
- •II. Посилення контролю у всіх сферах
- •1. Обмеження національностей
- •2. Жданівщина
- •3. Апогей системи концтаборів
- •1. Нове співвідношення сил в Європі: від Потсдаму до Паризької конференції
- •2. Біполяризація світу і «холодна війна».
- •3. Радянеько-югославськиії розрив та його наслідки
- •4. Апогей «холодної війни».
- •V. «розвинений» сталінізм
- •1. Специфіка структур влади
- •2. Політичні конфлікти і альтернативи
- •3. Повна трансформація партії
- •4. Остання «змова».
- •1. Реорганізація владних структур
- •2. Економічні та політичні дискусії: народження хрущовських реформ
- •3. «Відлига» у зовнішній політиці
- •4. XX з'їзд: початок керованої десталінізації
- •5. Від XX з'їзду кпрс до усунення антипартійної групи
- •II. Межі та перегини хрущовських проектів (1958-1964)
- •1. «Наздогнати та перегнати Америку!».
- •2. Межі культурної відлиги
- •3. Економічні «пробуксовки» та міф про комунізм
- •4. XXII з'їзд кпрс та його наслідки
- •5. Волюнтаризм зовнішньої політики
- •6. «Законна» відставка
- •1. Політичний консерватизм та економічна реформа
- •2. Консенсус і розбіжності
- •3. Персоналізація влади та інституційний плюралізм
- •4. Брежнєвська конституція
- •5. Консервативні тенденції та невдала спроба реформ
- •II. Криза «розвиненого соціалізму»
- •2. Криза організації праці
- •1. Демографічні зміни
- •2. Урбанізація та її наслідки
- •3. «Міський мікросвіт» і «неформальні с груктури».
- •4. Заохочення і контроль суспільної активності
- •5. Форми незгоди й відсторонення
- •IV. Срср у світі
- •2. Розрядка напруженості та її межі
- •3. Радянська присутність у світі та кінець «розрядки».
- •V. «міжцарів'я».
- •1. Внутрішні аспекти
- •2. Зовнішні аспекти
- •1. Гласність і десталінізація
- •2. Повернення до джерел
- •3. «Видатки» гласності
- •II економічні реформи
- •1. Спроби реформ: розвиток самостійності підприємств
- •2. Спроби реформ: розвиток приватної ініціативи
- •III. Політичні реформи
- •1. Зміна дійових осіб
- •2. Цілі та етапи політичної реформи (1985-1990)
- •3. Правова держава і політичний плюралізм
- •4. «Нове мислення» і поворот у зовнішній політиці
- •5. Розпад Радянського Союзу (осінь 1990 - зима 1991)
2. Жданівщина
Одночасно з «обмеженнями» неросійських народів в 1946 р. була розгорнута кампанія по відновленню дещо ослабленого під час війни контролю за інтелектуальним життям країни, Інтелігенція сподівалася, що тенденції, які намітилися в роки війни, отримають подальший розвиток у мирний час. Однак надії ліберальних сил були швидко розвіяні. Літом 1946 р. влади розгорнули широкий наступ проти будь-якого вияву інтелектуальної творчості, де виявлялися так звані «закордонний вплив», «західне занепадництво», «метафізичні тенденції», «антиросійський партикуляризм», «дрібнобуржуазний індивідуалізм» і «мистецтво для мистецтва». Ідеологічне керівництво цією кампанією здійснювалося особисто Ждановим з таким завзяттям, що вона була охрещена її жертвами «жданівщиною». Однак і після смерті Жданова ця кампанія продовжувалася з не меншою, а можливо, і більшою жорстокістю аж до 1953 р. Якщо причини, з яких інтелігенція «прибиралася до рук», були зрозумілі в умовах, коли власті взяли курс на всіляке вихваляння Сталіна, на остаточне створення культу його особи і легенди про нього, то пояснення вибору конкретного моменту для розгортання наступу викликає певні труднощі. Схоже, однак, що саме серйозна економічна криза літа 1946 р., що знову привела до голоду (особливо сильному на Україні, в Молдавії і Нижньому Поволжі), підштовхнула власті до рішення примусити інтелігенцію мовчати. У СРСР, який недавно вийшов переможцем з війни, інтелігенти, звичайно, не повірили б, що засуха - єдина причина голоду в країні, і перед обличчям цього обурливого явища - з кінця XIX ст. голод незмінно відновлював громадянську свідомість освічених кіл проти влади - критика з боку інтелігенції неминуче перейшла б па економічну політику уряду, відповідального в не меншій, а можливо, п більшій мірі, ніж засуха, за катастрофічно низький урожай 1946 р. Першою ознакою зміни в духовному кліматі суспільства було рішення про створення 1 серпня 1946 р. нового журналу «Партійне життя», покликаного контролювати розвиток інтелектуального, наукового і художнього життя, позначеного з часу перемоги «ідеологічною млявістю, появою нових ідей та іноземних впливів, які підривають дух комунізму».
14 серпня ЦК партії обрушився на журнали «Зірка» та «Ленінград» (перший отримав догану, а другий був закритий) за те, що вони стали провідниками «ідеології, чужої духу партії», особливо за публікації творів поетеси А.Ахматової та сатирика М.Зощенко. Через кілька днів останні були виключені з Союзу письменників на зборах, де Жданов довго пояснював, що в розповіді «Пригоди мавпи» (більше, ніж будь-яка інша, поставленій в провину Зощенко) «зображення життя радянських людей, свідомо потворне, карикатурне й вульгарне, знадобилося Зощенко для того, щоб вкласти у вуста мавпи паскудненьку, отруєну антирадянську сентенцію щодо того, що в зоопарку жити краще, ніж на волі, і що в клітці легше дихається, ніж серед радянських людей». Фадєєву, призначеному першим секретарем правління Союзу письменників, було доручено навести порядок в цій організації. 4 вересня нова постанова ЦК піддала критиці «безідейні», тобто без ідеологічних лозунгів, фільми. У ньому були названі три фільми: «Велике життя», оповідання про життя донецьких шахтарів, звинувачене в тому, що в ньому «фальшиво зображені партійні працівники», відсутній показ «сучасного Донбасу з його передовою технікою і культурою, створеною за роки сталінських п'ятирічок»; «Адмірал Нахімов» Пудовкіна і друга серія «Івана Грозного» С.Ейзенштейна. Славнозвісний режисер зазнав критики передусім за те, що створив помилковий образ (як «безхарактерної людини» «типу Гамлета») царя, який фігурував відтепер серед великих будівників російської держави поруч з Петром Великим і... Сталіним.
Новий тижневик «Культура й життя» отримав завдання перевірити, чи дійсно наука, література, мистецтво, кіно, радіо, музика, преса, музейна справа «поставлені па службу комуністичного виховання маси». У кінці 1946 р. «Культура й життя» почала кампанію проти «декадентських тенденцій» в театрі і зажадала виключити з репертуару всі п'єси зарубіжних драматургів. 24червня 1947 р. Жданов провів нараду філософів, на якійдобився засудження «Історії західної філософії» Г.Алексапдрова, який керував до цього Агітпропом і став у 1946 р. лауреатом Сталінської премії. Згідно із Ждановим, Алек-сандров виявив надмірну терпимість у своїх думках про ідеалістичну, буржуазну і декадентську філософію, «що надихала» боротьбу імперіалістичних держав проти СРСР (за цю відсутність полемічного завзяття його порівняли із «беззубим вегетаріанцем»).
Ще через кілька місяців жданівщипа добралася до музики - сфери, якої вона до нього не торкалася. Приводом послужило виконання в грудні 1947 р. трьох творів, замовлених до тридцятиріччя Жовтневої революції: «Шостої симфонії» Прокоф'єва, «Поеми» Хачатуряна та опери Мураделі «Велика дружба». 10 лютого 1948 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про декадентські тенденції в радянській музиці», що засуджувала оперу Мураделі, який «нехтував кращими традиціями й досвідом класичної опери взагалі та особливо російської класичної опери, яка відрізняється внутрішньою змістовністю, багатством мелодій і широтою діапазону, народністю, витонченістю, красивою, ясною музичною формою, що зробила російську оперу кращою оперою в світі». Мураделі, затверджувалося далі, допустив у лібрето опери «історично фальшиве» трактування відносин між росіянами, з одного боку, і грузинами та осетинами, з іншого, під час «боротьби за встановлення радянської влади і дружби народів на Північному Кавказі в 1918-1920 рр.». Не менш гострої критики зазнали композитори, «що дотримувалися формалістсько-го, антинародного напрямів»: Прокоф'єв, Шостакович, Хачатурян, М'ясков-ський та інші, які «знизили високу суспільну рочь музики і звузили її значення, обмеживши його задоволенням перекручених смаків естетствуючих індивідуалістів». Наслідком постанови стала чистка п Союзу композиторів, «Ан-тиформалістська» кампанія велася протягом усього 1948 р. з великою рішучістю: майже всі відомі інтелектуали та діячі мистецтва були осуджені, виключені з творчих асоціацій і вимушені припинити свою діяльність. Разом з тим на відміну від практики 30-х рр., які, правда, не знали такого в'їдливого контролю за кожною областю духовного життя, більшість підданих остракізму інтелектуалів та діячів мистецтва не були арештовані або відправлені в табори,
З кінця 1948 р. критику «формалістських» тенденцій затьмарило відкриття нового шкідливого ухилу: «космополітизму». Проте, формалізм і космополітизм були двома сторонами одного й того ж «підлабузництва перед Заходом». Заборона на контакти і вступ у шлюб радянських громадян з іноземцями стала першим антикосмополітичним заходом. Критика космополітизму швидко набувала все більш відвертого антисемітського характеру. Газети змагалися одна з одною у виявленні «справжніх імен» осуджених космополітів. Кампанія була направлена насамперед проти інтелігентів-євреїв, звинувачених у «індивідуалістичному і скептичному відособленні», «антиросій-ському космополітизмі», «сіоністській діяльності в інтересах імперіалізму». За таємничих обставин у дорожньому випадку загинув художній керівник Єврейського театру С.Міхоелс. Переслідування почалися після того, як радянські євреї продемонстрували свою підтримку створенню держави Ізраїль і вітали приїзд до Москви його першого посла Голди Меїр. Єврейський антифашистський комітет, який в роки війни займався збором серед єврейських громад в різних країнах, головним чином в ЄША, фінансових коштів для підтримки Радянського Єоюзу, був розпущений, а його періодичні видання, включаючи «Ейпикайт», в якому співробітничали пайвидатніші представники єврейської інтелігенції СРСР і культурні організації - заборонені. Кілька сотень інтелігентів були арештовані. Деякі з найвідомішиих (Фейфер, Перец Маркиш, Бергельсон, Квітко) були відправлені в Сибір і в 1952 р. розстріляні за обвинуваченням у намірі зібрати євреїв у Криму, звідки були виселені кримські татари, і організувати там акти саботажу. Оголошення про розкриття в січні 1953 р. «змови вбивць у білих халатах», в якій підозрювалися кілька медичних світил єврейського походження, остаточно деморалізували радянських євреїв, що протягом кількох тижнів із дня на день чекали рішення про загальну депортацію.
Ідеологічний контроль був поширений па всі сфери духовного життя. Так же упевнено, як в історії і філософії, партія виступала як законодавець і в мовознавстві, біології та математиці, засуджуючи деякі науки як «буржуазні». Гака доля спіткала хвильову механіку, кібернетику та психоаналіз.
У 1950 р. Сталін взяв особисту участь в дискусії про мовознавство, виступивши зі статтею «Марксизм і проблеми мовознавства» проти теорій М.Марра. Сталін намагався довести, що мова є сукупністю словесних подразників, які дозволяють направлено викликати у людини відповідні психічні реакції та дії. Лінгвістичні проблеми були лише приводом, щоб підняти питання взаємовідносин між надбудовою та базисом радянського суспільства, що дозволило Сталіну ще раз заявити про абсолютну необхідність непорушної та всесильної держави в СРСР. Через два роки в «Листі товаришеві Холопову», опублікованому в «Правді» 2 серпня 1952 р., він повернувся до цієї теми, відкрито оголосивши неправильною висунену Енгельсом в «Анти-Дюрінгу» тезу про відмирання держави після революції, оскільки капіталістичне оточення не було знищене, а соціалістична революція реально перемогла тільки в одній країні.
Зовсім інше значення носила дискусія про біологію. Вона була пов'язана з економічними, насамперед сільськогосподарськими, труднощами країни і торжеством псевдонаучної теорії про спадковість шарлатана Т. Лисенко, який обіцяв Центральному Комітету «і особисто товаришеві Сталіну» в мінімальні терміни забезпечити достаток сільськогосподарських продуктів. Кар'єра Лисенко почалася в лютому 1935 р. па II з'їзді колгоспників-ударників, де він, тоді молодий агробіолог, обручишся па «куркулів від науки». Дуже швидко він був призначений президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В.І.Леніна, звідки вигнав справжніх генетиків, своїх наукових опонентів, і домігся в 1940 р. арешту знаменитого генетика й ботаніка М.Вавилова, який помер у в'язниці в 1943 р. Війни та переслідування генетиків та біологів, розпочаті напередодні, були з подвоєною енергією відновлені в 1947-1948 рр. Під впливом Лисенко ЦК нав'язав таку інтерпретацію розуміння мінливості, яка з'єднувала марксистський детермінізм із визнанням можливості впливати на людську природу. Сесія сільськогосподарської академії, скликана в серпні 1948 р., послужила сигналом/для переслідування всіх генетиків та біологів-«менделістів» (серед яких було багато євреїв). Академіки А.Жебрак, П.Жуковський, Л.Орбелі, О.Сперанський, І.Шмальгаузен та їх учні - загалом кілька сотень дослідників - були звільнені з Академії та зі своїх факультетів. У країні була заборонена генетика Мепделя, а також всі галузі знання, які розглядали ту або іншу форму невизначеності: квантова фізика, теорія ймовірності, статистичний аналіз в соціології і т.д.
Лисенківщина була вираженням політики партії по відношенню до всього наукового знання, тріумфом тієї волюнтаристської псевдонауки, яка дозволяла керівництву країни, що знаходиться на грані голоду, стверджувати, що радянське сільське господарство в найближчому майбутньому чекає вражаючий підйом. Лисенківщина надихала абсурдні «сталінські плани перетворення природи», а також «плани перетворення людини», під якими «фахівці з психології» типу академіка К.Викова розуміли систематичне застосування теорій Павлова для створення «нової людини».