2. Жданівщина

Одночасно з «обмеженнями» неросійських народів в 1946 р. була розго­рнута кампанія по відновленню дещо ослабленого під час війни контролю за інтелектуальним життям країни, Інтелігенція сподівалася, що тенденції, які намітилися в роки війни, отримають подальший розвиток у мирний час. Однак надії ліберальних сил були швидко розвіяні. Літом 1946 р. влади роз­горнули широкий наступ проти будь-якого вияву інтелектуальної творчості, де виявлялися так звані «закордонний вплив», «західне занепадництво», «метафізичні тенденції», «антиросійський партикуляризм», «дрібнобуржуазний індивідуалізм» і «мистецтво для мистецтва». Ідеологічне керівництво цією кампанією здійснювалося особисто Ждановим з таким завзяттям, що вона була охрещена її жертвами «жданівщиною». Однак і після смерті Жданова ця кампанія продовжувалася з не меншою, а можливо, і більшою жорстокіс­тю аж до 1953 р. Якщо причини, з яких інтелігенція «прибиралася до рук», були зрозумілі в умовах, коли власті взяли курс на всіляке вихваляння Сталі­на, на остаточне створення культу його особи і легенди про нього, то пояс­нення вибору конкретного моменту для розгортання наступу викликає певні труднощі. Схоже, однак, що саме серйозна економічна криза літа 1946 р., що знову привела до голоду (особливо сильному на Україні, в Молдавії і Ниж­ньому Поволжі), підштовхнула власті до рішення примусити інтелігенцію мовчати. У СРСР, який недавно вийшов переможцем з війни, інтелігенти, звичайно, не повірили б, що засуха - єдина причина голоду в країні, і перед обличчям цього обурливого явища - з кінця XIX ст. голод незмінно віднов­лював громадянську свідомість освічених кіл проти влади - критика з боку інтелігенції неминуче перейшла б па економічну політику уряду, відповіда­льного в не меншій, а можливо, п більшій мірі, ніж засуха, за катастрофічно низький урожай 1946 р. Першою ознакою зміни в духовному кліматі суспі­льства було рішення про створення 1 серпня 1946 р. нового журналу «Пар­тійне життя», покликаного контролювати розвиток інтелектуального, нау­кового і художнього життя, позначеного з часу перемоги «ідеологічною мля­вістю, появою нових ідей та іноземних впливів, які підривають дух комуніз­му».

14 серпня ЦК партії обрушився на журнали «Зірка» та «Ленінград» (пе­рший отримав догану, а другий був закритий) за те, що вони стали провідни­ками «ідеології, чужої духу партії», особливо за публікації творів поетеси А.Ахматової та сатирика М.Зощенко. Через кілька днів останні були виклю­чені з Союзу письменників на зборах, де Жданов довго пояснював, що в роз­повіді «Пригоди мавпи» (більше, ніж будь-яка інша, поставленій в провину Зощенко) «зображення життя радянських людей, свідомо потворне, карика­турне й вульгарне, знадобилося Зощенко для того, щоб вкласти у вуста мав­пи паскудненьку, отруєну антирадянську сентенцію щодо того, що в зоопар­ку жити краще, ніж на волі, і що в клітці легше дихається, ніж серед радянсь­ких людей». Фадєєву, призначеному першим секретарем правління Союзу письменників, було доручено навести порядок в цій організації. 4 вересня нова постанова ЦК піддала критиці «безідейні», тобто без ідеологічних лозунгів, фільми. У ньому були названі три фільми: «Велике життя», оповідання про життя донецьких шахтарів, звинувачене в тому, що в ньому «фальшиво зо­бражені партійні працівники», відсутній показ «сучасного Донбасу з його передовою технікою і культурою, створеною за роки сталінських п'ятирічок»; «Адмірал Нахімов» Пудовкіна і друга серія «Івана Грозного» С.Ейзенштейна. Славнозвісний режисер зазнав критики передусім за те, що створив помил­ковий образ (як «безхарактерної людини» «типу Гамлета») царя, який фігу­рував відтепер серед великих будівників російської держави поруч з Петром Великим і... Сталіним.

Новий тижневик «Культура й життя» отримав завдання перевірити, чи дійсно наука, література, мистецтво, кіно, радіо, музика, преса, музейна справа «поставлені па службу комуністичного виховання маси». У кінці 1946 р. «Культура й життя» почала кампанію проти «декадентських тенденцій» в театрі і зажадала виключити з репертуару всі п'єси зарубіжних драматургів. 24червня 1947 р. Жданов провів нараду філософів, на якійдобився засудження «Історії західної філософії» Г.Алексапдрова, який керував до цього Агітпро­пом і став у 1946 р. лауреатом Сталінської премії. Згідно із Ждановим, Алек-сандров виявив надмірну терпимість у своїх думках про ідеалістичну, буржу­азну і декадентську філософію, «що надихала» боротьбу імперіалістичних держав проти СРСР (за цю відсутність полемічного завзяття його порівняли із «беззубим вегетаріанцем»).

Ще через кілька місяців жданівщипа добралася до музики - сфери, якої вона до нього не торкалася. Приводом послужило виконання в грудні 1947 р. трьох творів, замовлених до тридцятиріччя Жовтневої революції: «Шостої симфонії» Прокоф'єва, «Поеми» Хачатуряна та опери Мураделі «Велика дружба». 10 лютого 1948 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про декадентсь­кі тенденції в радянській музиці», що засуджувала оперу Мураделі, який «не­хтував кращими традиціями й досвідом класичної опери взагалі та особливо російської класичної опери, яка відрізняється внутрішньою змістовністю, багатством мелодій і широтою діапазону, народністю, витонченістю, краси­вою, ясною музичною формою, що зробила російську оперу кращою оперою в світі». Мураделі, затверджувалося далі, допустив у лібрето опери «історич­но фальшиве» трактування відносин між росіянами, з одного боку, і грузина­ми та осетинами, з іншого, під час «боротьби за встановлення радянської влади і дружби народів на Північному Кавказі в 1918-1920 рр.». Не менш гострої критики зазнали композитори, «що дотримувалися формалістсько-го, антинародного напрямів»: Прокоф'єв, Шостакович, Хачатурян, М'ясков-ський та інші, які «знизили високу суспільну рочь музики і звузили її значен­ня, обмеживши його задоволенням перекручених смаків естетствуючих інди­відуалістів». Наслідком постанови стала чистка п Союзу композиторів, «Ан-тиформалістська» кампанія велася протягом усього 1948 р. з великою рішу­чістю: майже всі відомі інтелектуали та діячі мистецтва були осуджені, ви­ключені з творчих асоціацій і вимушені припинити свою діяльність. Разом з тим на відміну від практики 30-х рр., які, правда, не знали такого в'їдливого контролю за кожною областю духовного життя, більшість підданих остракізму інтелектуалів та діячів мистецтва не були арештовані або відправлені в табори,

З кінця 1948 р. критику «формалістських» тенденцій затьмарило відкрит­тя нового шкідливого ухилу: «космополітизму». Проте, формалізм і космо­політизм були двома сторонами одного й того ж «підлабузництва перед За­ходом». Заборона на контакти і вступ у шлюб радянських громадян з інозем­цями стала першим антикосмополітичним заходом. Критика космополітиз­му швидко набувала все більш відвертого антисемітського характеру. Газе­ти змагалися одна з одною у виявленні «справжніх імен» осуджених космо­політів. Кампанія була направлена насамперед проти інтелігентів-євреїв, зви­нувачених у «індивідуалістичному і скептичному відособленні», «антиросій-ському космополітизмі», «сіоністській діяльності в інтересах імперіалізму». За таємничих обставин у дорожньому випадку загинув художній керівник Єврейського театру С.Міхоелс. Переслідування почалися після того, як ра­дянські євреї продемонстрували свою підтримку створенню держави Ізраїль і вітали приїзд до Москви його першого посла Голди Меїр. Єврейський ан­тифашистський комітет, який в роки війни займався збором серед єврейсь­ких громад в різних країнах, головним чином в ЄША, фінансових коштів для підтримки Радянського Єоюзу, був розпущений, а його періодичні ви­дання, включаючи «Ейпикайт», в якому співробітничали пайвидатніші пред­ставники єврейської інтелігенції СРСР і культурні організації - заборонені. Кілька сотень інтелігентів були арештовані. Деякі з найвідомішиих (Фейфер, Перец Маркиш, Бергельсон, Квітко) були відправлені в Сибір і в 1952 р. роз­стріляні за обвинуваченням у намірі зібрати євреїв у Криму, звідки були ви­селені кримські татари, і організувати там акти саботажу. Оголошення про розкриття в січні 1953 р. «змови вбивць у білих халатах», в якій підозрюва­лися кілька медичних світил єврейського походження, остаточно деморалі­зували радянських євреїв, що протягом кількох тижнів із дня на день чекали рішення про загальну депортацію.

Ідеологічний контроль був поширений па всі сфери духовного життя. Так же упевнено, як в історії і філософії, партія виступала як законодавець і в мовознавстві, біології та математиці, засуджуючи деякі науки як «буржуаз­ні». Гака доля спіткала хвильову механіку, кібернетику та психоаналіз.

У 1950 р. Сталін взяв особисту участь в дискусії про мовознавство, ви­ступивши зі статтею «Марксизм і проблеми мовознавства» проти теорій М.Марра. Сталін намагався довести, що мова є сукупністю словесних по­дразників, які дозволяють направлено викликати у людини відповідні психі­чні реакції та дії. Лінгвістичні проблеми були лише приводом, щоб підняти питання взаємовідносин між надбудовою та базисом радянського суспільст­ва, що дозволило Сталіну ще раз заявити про абсолютну необхідність непо­рушної та всесильної держави в СРСР. Через два роки в «Листі товаришеві Холопову», опублікованому в «Правді» 2 серпня 1952 р., він повернувся до цієї теми, відкрито оголосивши неправильною висунену Енгельсом в «Анти-Дюрінгу» тезу про відмирання держави після революції, оскільки капіталіс­тичне оточення не було знищене, а соціалістична революція реально перемо­гла тільки в одній країні.

Зовсім інше значення носила дискусія про біологію. Вона була пов'язана з економічними, насамперед сільськогосподарськими, труднощами країни і торжеством псевдонаучної теорії про спадковість шарлатана Т. Лисенко, який обіцяв Центральному Комітету «і особисто товаришеві Сталіну» в мінімаль­ні терміни забезпечити достаток сільськогосподарських продуктів. Кар'єра Лисенко почалася в лютому 1935 р. па II з'їзді колгоспників-ударників, де він, тоді молодий агробіолог, обручишся па «куркулів від науки». Дуже шви­дко він був призначений президентом Всесоюзної академії сільськогосподар­ських наук імені В.І.Леніна, звідки вигнав справжніх генетиків, своїх науко­вих опонентів, і домігся в 1940 р. арешту знаменитого генетика й ботаніка М.Вавилова, який помер у в'язниці в 1943 р. Війни та переслідування генети­ків та біологів, розпочаті напередодні, були з подвоєною енергією відновле­ні в 1947-1948 рр. Під впливом Лисенко ЦК нав'язав таку інтерпретацію ро­зуміння мінливості, яка з'єднувала марксистський детермінізм із визнанням можливості впливати на людську природу. Сесія сільськогосподарської ака­демії, скликана в серпні 1948 р., послужила сигналом/для переслідування всіх генетиків та біологів-«менделістів» (серед яких було багато євреїв). Академі­ки А.Жебрак, П.Жуковський, Л.Орбелі, О.Сперанський, І.Шмальгаузен та їх учні - загалом кілька сотень дослідників - були звільнені з Академії та зі своїх факультетів. У країні була заборонена генетика Мепделя, а також всі галузі знання, які розглядали ту або іншу форму невизначеності: квантова фізика, теорія ймовірності, статистичний аналіз в соціології і т.д.

Лисенківщина була вираженням політики партії по відношенню до всього наукового знання, тріумфом тієї волюнтаристської псевдонауки, яка дозво­ляла керівництву країни, що знаходиться на грані голоду, стверджувати, що радянське сільське господарство в найближчому майбутньому чекає вража­ючий підйом. Лисенківщина надихала абсурдні «сталінські плани перетво­рення природи», а також «плани перетворення людини», під якими «фахівці з психології» типу академіка К.Викова розуміли систематичне застосування теорій Павлова для створення «нової людини».