2. Економічні та політичні дискусії: народження хрущовських реформ

Після усунення Берії між Маленковим та Хрущовим почалися конфлік­ти, які стосувалися двох основних аспектів: економіки та ролі суспільства у виникаючих змінах. Що стосується економіки, то тут протистояли стратегія розвитку легкої промисловості, за яку ратував Маленков, та «союз» сільсь­кого господарства і важкої промисловості, який пропонувався Хрущовим. Наполягаючи на розвитку виробництва і зниженні цін на товари широкого споживання, Маленков виступав, передусім, як захисник середніх та вищих службовців, тобто всіх тих, хто завдяки соціальній мобільності 30-х рр. склав прошарок, який для простоти можна було б назвати «середнім». Парадоксальним чином Маленков використав ідеї, пов'язані з поняттям збалансовано­го розвитку, вис/нені за кілька років до цього Вознесенським, якого він без­жалісно переслідував.

Зі свого боку Хрущов, дуже стурбований становищем у сільському гос­подарстві і величезними проблемами цієї галузі, наполягав на необхідності першочергової допомоги селу, розуміючи значення нормального постачан­ня городян. Ця політика передбачала значне підвищення державних закупі­вельних цін на продукцію колгоспів, що знаходилися на грані розорення; швидке розширення посівних площ, що було єдиним способом забезпечити високі темпи росту сільськогосподарського виробництва. Освоєння цілин­них земель повинне було стати не тільки дешевим способом негайно збіль­шити виробництво, але й вагомим аргументом - внаслідок необхідності збі­льшення парку сільхозмашин і тракторів, якого вимагав цей задум - на ко­ристь підкорення цій програмі значних секторів важкої промисловості, що знаходилася з кіпця війни під особливою опікою Маленкова. Відстоюючи цю політику, Хрущов отримував можливість подати себе захисником інтере­сів більшості населення і в тон же час розпочати маневр, направлений на ослаблення його головного політичного противника.

Прийнятий у серпні бюджет на 1953 р. передбачав великі дотації на ви­робництво товарів широкого споживання, ціпи на які були значно знижені, і в харчові галузі (в кінці 1953 р. хліб коштував у три рази дешевше, ніж в 1948 р.). Як і потрібно було чекати, зниження цін на промислові товари су­проводжувалося зростанням дефіциту. Тоді поточний план був перегляну­тий; показники росту по споживчих товарах були подвоєні; вже в 1953 р. ріст виробництва товарів широкого споживання (13%) повинен був обігнати збі­льшення випуску засобів виробництва (11%). На вересневому (1953 р.) пле­нумі ЦК Хрущов намалював дуже похмуру картину сільськогосподарської ситуації, яка дійсно була катастрофічною, одночасно розкривши й помилки, і брехню своїх політичних суперників, передусім Маленкова, який на XIX з'їзді заявив, що «проблему хлібу вирішено». Хрущов добився для колгоспів істотного підвищення державних закупівельних цін (в 5,5 разів на м'ясо, в два рази на молоко та масло, на 50% на зернові), необхідного для запобіган­ня повного краху сільського господарства. Підвищення закупівельних цін супроводжувалося зменшенням обов'язкового постачання, списанням бор­гів колгоспів, зниженням податків з присадибних дільниць і з продажу на вільному рийку. Після довгого періоду падіння прибутки колгоспників знач­но підвищилися і продовжували рости до 1957-1958 рр.

Розширення посівних площ, освоєння цілинних земель Північного Ка­захстану, Сибіру, Алтаю та Південного Уралу складали другий пункт про­грами Хрущова, прийняття якої він домагався на лютневому (1954 р.) плену­мі ЦК. За подальші три роки 37 млн. га, що було в три рази більше наміченого в лютому 1954 р. і становило приблизно 30% всіх земель СРСР, що оброб­лялися в той час, були освоєні сотнями тисяч мобілізованих. Більшість із них складали комсомольці, але використовувалися й ув'язнені. За своїм задумом ця програма була покликана в стислі терміни вирішити проблему виробниц­тва зернових. Враховуючи низький рівень виробництва мінеральних добрив в 1953 р., дійсно мало сенс нз деякий час ввести в оборот потенційно дуже багаті землі. У цьому, однак, був і відомий ризик: зони виробництва зерно­вих все більше віддалялися від районів споживання, що загострювало важку проблему, так і не вирішену в СРСР, - проблему транспорту. Крім того, ці зони знаходилися в області ризикованого землеробства і відрізнялися вели­кою уразливістю ґрунтів відносно ерозії. Проте, цей ризикований намір, піс­ля одного поганого урожаю, викликаного засухою 1954-1955 рр., протягом кількох років приносив позитивні результати. У рекордному урожаї зерно­вих 1956 р. (125 млн. т) частка цілинного хліба становила 50%. Несподіваний успіх зіграв не останню роль в затвердженні Хрущова як незаперечного ліде­ра на XX з'їзді партії. Але загалом стабілізація сільськогосподарської ситуа­ції виявилася незрівнянно більш важкою задачею, рішення якої вимагало ве­ликих капіталовкладень і значного збільшення виробництва добрив. Кліма­тичний ризик завжди залишався високим і час від часу приводив до катаст­роф, як, наприклад, в 1963 р.

На пленумі ЦК, який відбувся в січні 1955 р., Хрущов використав усе своє красномовство, щоб показати переваги вирощування кукурудзи, яка розглядалася їм, як ключ до розв'язання гострої продовольчої проблеми. За два роки кукурудзою були засіяно 18 млн. га, - часто в районах, які зовсім не підходили для цієї культури. Вже тоді для здійснення того або іншого проек-ту-фетишу починали застосовуватися безладні акції та поспішні мобілізації, що свідчило про незмінність волюнтаристських методів управління економі­кою.

Спираючись на перші результати реформ у сільському господарстві (за три роки виробництво сільськогосподарської продукції збільшилося на 25%), Хрущов намагався стимулювати соціальну активність, покликану виявити «невичерпні резерви продуктивності» радянських трудящих і подолати вну­трішні труднощі економічного проекту, який базувався на трьох цілях: під­вищенні рівня споживання, високих темпах економічного зростання і напра­вленні великих капіталовкладень у важку промисловість, яка завжди розгля­далася як основа подальшого розвитку народного господарства. 1 Мален­ков, і Хрущов бачили необхідність реформування соціальних зв'язків. Для першого відмова від примушення як принципу організації суспільних відно­син вимагала раціоналізації існуючих політичних механізмів, обережної пе­редачі влади на більш низькі рівні адміністративного апарату, підвищення ролі директорів підприємств і господарських кадрів, визнання важливості їх технічної і професійної компетентності. Ці установки виключали всяке втру­чання або участь народної маси. Навпаки, Хрущов пропонував більш дина­мічний і новаторський підхід популістського глузду, що визнавав певну зда­тність широкої маси до ініціативи і впливу на розвиток подій. Розуміючи, що глибина реформування визначалася лише мірою страху керівництва пе­ред важкою соціальною кризою, Хрущов заохочував запити населення, які породжували цей страх. У той же час він старався пробудити в масі соціаль­ну активність, звертаючись через голову партапарату безпосередньо до гро­мадян, заявляючи, наприклад, наступне: «У нас дуже багато таких людей, які не носять в кишені партійного квитка, але всією своєю істотою, своєю безза-вітною працею на благо суспільства виражають більшовистську партійність». Однак на відміну від сталінських закликів до «маленьких людей», до «прос­тих трудівників», хрущовська політика, звернена «до всіх громадян», не міс­тила в собі ні явної вказівки на суспільного «ворога», ні зневаги до «закон­них» методів контролю й управління. Популізм Хрущова не провіщав нових чисток, будучи лише однією з граней політики Першого секретаря ЦК КПРС, який старався створити собі одночасно дві опори: одну - в населенні, пред­ставляючи себе як керівника, який піклується про підвищення рівня життя людей і про те, щоб повернути їх у політичне життя, а іншу - в середовищі керівництва і кадрів партії, затверджуючись як єдиний лідер, здатний відвес­ти загрозу соціальної кризи за допомогою реформування (обмеженого) сус­пільних відносин. Ця популістська політика передбачала активізацію не тіль­ки партії, але й інших громадських організацій (передусім профспілок), від­мова від найбільш жорстоких форм примушення, виведення трудових відно­син із сфери дії карного права. Всі ці заходи повинні були приглушати соціа­льні конфлікти на підприємствах і в колгоспах, стимулювати ініціативу та продуктивність трудящих.

Цілком виразно нові віяння в суспільній свідомості проявилися на XIX з'їзді профспілок (7-14 червня 1954 р.) - першому після закінчення війни. У виступах на з'їзді профспілкові лідери критикувалися за те, що ніколи не за­хищали трудящих, не боролися проти надмірної різниці зарплат, що довіль­но призначалися директорами підприємств, проти практики незаконних зві­льнень по волі адміністрації, проти зневаги технікою безпеки. Констатував­ши глибоке розчарування трудящих у профспілках, з'їзд закликав останні виявляти відтепер пильність у захисті прав трудящих. Серед намічених змін на першому плані фігурували упорядкування норм виробітку, посилення нагляду за понаднормовими роботами і контролем за матеріальним заохо­ченням, особливо в натуральних формах, оскільки в цій області, наприклад в розподілі житла, рішення частіше за все приймалися виходячи з особистих симпатій та антипатій. Незабаром були відроджені скасовані в кінці 20-х рр. «виробничі наради». У комісіях, скликаних для поліпшення роботи підприємств і установ, були об'єднані представники адміністрації та фахівці. Однак труднощі, з якими зіткнулися профспілки в здійсненні їх нової ролі, виявили­ся дуже значними (свідченням цього було вже саме збільшення числа віднов­лених структур), і критика керівництва профспілок за незадовільний захист інтересів трудящих продовжувалася до кінця 50-х рр.

Одночасно зі спробами надихнути громадські організації, влади вивели із сфери карного права трудові відносини, передусім, відмінивши «драконів­ські» закони 1938-1940 рр. і розпочавши перегляд трудового законодавства з метою відновлення більш гуманних положень Кодексу 1922 р. (ця реформа, однак, не була завершена). Основним результатом скасування передшйсько-вих законів став значний ріст плинності робочої сили. За деякими даними, в 1956 р. поміняла місце роботи приблизно третина робітників. Проте, за п'я­тиріччя (1953-1958 рр.) сталося істотне поліпшення матеріального станови­ща міських трудящих як в області заробітної плати, яка підвищувалася в се­редньому на 6% за рік, так і в споживанні, яке виросло по овочах і фруктах у 3,4 рази, по молочних продуктах на 40%, м'ясу на 50%, рибі па 90%. Ці успіхи мали істотне значення для росту авторитета Хрущова, якому вдалося персо­ніфікувати в своїй особи цю нову політику, направлену па підвищення рівня споживання, швидкий ріст виробництва і пом'якшення практики примушен­ня, яка до 1953 р. визначала все суспільне життя.

Маленков, чиї позиції були послаблені розстрілом Абакумова, звинува­ченого у фабрикації - за підтримки Маленкова - «ленінградської справи», зазнав суворої критики па пленумі ЦК партії, що відбувся 25 січня 1955 р., як за свої помилки в сільськогосподарськії! політиці початку 50-х рр., так і за «праве ухильництво». Напередодні головний редактор «Правди» Шепілов виступив проти «вульгаризаторів марксизму» та «ревізіоністів», які під при­водом переважного розвитку легкої промисловості і виробництва товарів широкого споживання відродили «справедливо осуджені правоухильницькі ідеї». 8 лютого Маленков був вимушений виступити перед Верховною Ра­дою із заявою про відставку і визнати, що у зв'язку з його управлінською недосвідченістю і помилками в області економіки необхідно доручити його функції «іншому товаришеві, більш досвідченому в державній роботі». Кері­вництво урядом перейшло до Булганіна, який у свою чергу поступився по­стом міністра оборони Жукову. Ці перестановки були для Хрущова безпере­чною, але ще не повною перемогою: його власні функції залишалися тими ж, що і раніше. Маленков же, який став заступником голови Ради Міністрів, залишився членом Президії та зберіг можливих союзників (Первухін, Сабу-ров та Мікоян стали першими заступниками Голови Ради Міністрів разом з Молотовим і Кагаповичем). Здавалося б, задумані Хрущовим реформи мог­ли бути реалізовані тільки за допомогою консерваторів, таких, як Молотов і Кагаиович. Однак незабаром, вже в березні 1955 р., Каганович був усунений від керівництва плануванням у промисловості. Що стосується Молотова, який не приховував свого ворожої о відношення до примирення з Югославією і договору з Австрією, він був вимушений визнати свої помилки на пленумі ЦК в липні 1955 р. і в жовтні того ж року зайнятися публічною самокрити­кою на сторінках журналу «Комуніст» з приводу своєї заяви про те, що в СРСР були створені «тільки основи» соціалізму. Хрущов же вважав, що СРСР вже знаходився на стадії переходу від соціалізму до комунізму.