4. X партійний з'їзд - вирішальний поворот

Коли війська Тухачевського придушували кронштадтський заколот, у Москві почав роботу X з'їзд партії (8 березня 1921 р.). На з'їзд були винесені два найважливіших питання: перше - про заборону фракцій всередині партії (постанова з цього питання потім ще довго визначала політичне життя в СРСР), і друге - про заміну продрозкладки, яка три роки тяжіла над селяна­ми, продподатком - мірою на перший погляд обмеженою, але наслідки якої було важко відразу передбачити і з введення якої почалася нова економічна політика (неп).

Основоположні документи приймалися майже поспішно, в останній день з'їзду, після довгих дискусій про профспілки (представлення і обговорення заходів, що вводять неп, займають усього 20 сторінок із 330 в повному ви­данні стенографічного звіту з'їзду). Після з'їзду резолюція по продовольчо­му податку повинна була бути доповнена іншими економічними заходами. Один узаконював свободу внутрішньої торгівлі, інший - надання концесій приватним підприємцям. У травні 1921 р. було дозволено створювати дрібні приватні підприємства, в липні денаціоналізовувалися підприємства, де за наймом працювало менше 21 людини. Тільки за один рік більше 10 тис. підпри­ємств було віддано приватним особам, що іноді були власниками, на термін від двох до п'яти років за 10-15% продукції, що вироблялися ними. Частина з них стали змішаними підприємствами з участю іноземних фірм. Робітники дістали право перейти із заводу на завод, зріс авторитет інженерів і техніч­них кадрів.

Чи було введення непу викликано подіями в Кронштадті? Навряд чи. Ідея змінити політику по відношенню до селянства, про яку давно говорили меншовики, вже витала у повітрі. У кіпці 1920 р. Ленін в опублікованій зго­дом бесіді з Кларою Цеткін визнав «помилковість політики продрозклад­ки». 17 і 23 лютого в «Правді» з'явилися дві статті, де говорилося про можли­вість введення продовольчого податку, який натхнув би селян на збільшення посівних площ. Кронштадтський заколот і весняна сівба, що наближалася, прискорили прийняття рішення, яке, очевидно, обдумувалося протягом всього лютого. Можна легко пояснити обачність, виявлену Леніним, який вживав цих заходів «під шумок» і в кілька етапів. Серед комуністів вони не могли не викликати глибокого здивування. Так само як при укладенні Брест-Литов-ського миру, їм здавалося, що радянська влада відмовляється від своїх прин­ципів і законності і що це веде до «реставрації капіталізму». Тисячі комуніс­тів вийшли з партії. Звикнувши вважати примус єдиною можливою формою відносин з непокірливим селянством, нижні партійні чини, чия кар'єра поча­лася в армії, так і не змогли позбутися звичок, набутих ними протягом пер­ших років радянської влади.

Для Леніна нова економічна політика не була лише тимчасовою, кон'ю­нктурною мірою. «Знадобляться цілі покоління, - пояснював він на з'їзді, -щоб перебудувати сільське господарство і змінити селянську психологію». На його думку, досягти цієї мети можна було тільки через розвиток індустрі­алізації, електрифікації, кооперації, союзу робітників і селян. «Пролетаріат керує селянством, але цей клас не можна так вигнати, як вигнали і знищили поміщиків і капіталістів. Потрібно довго і терпляче і з великими позбавлен­нями його переробляти».

Після чотирьох років революції і громадянської війни Ленін, здавалося, прийшов до поглядів, близьких тим, яких дотримувалися в 1917 р. майже всі марксисти, які сперечалися з ним, - до розуміння того, що для переходу до соціалізму необхідний час, що до перемоги соціалізму пройде не одна зміна поколінь. Оскільки форма держави є відображенням економічної ситуації, існування різних економічних укладів, визнане, нарешті, непом, повинне було, слідуючи марксистській логіці, привести до співіснування різних політичних формувань, що представляли б протилежні інтереси суспільних груп, особ­ливо робітничого класу і селянства. Однак заміси, того, щоб зробити полі­тичне життя більш демократичним, комуністичне керівництво посилило пар­тійну диктатуру.

Одним із перших наслідків введення непу стало остаточне знищення ме­ншовиків, не із страху перед їх можливим опором новим заходам, а через те, що вони довели правильність своїх прогнозів і аналізу ситуації, оскільки вже давно вимагали введення такої політики.

Неп сприяв появі опозиції серед самих комуністів: деякі заявили про «ре­формістський», навіть «буржуазний» ухил керівництва, що спонукало Лені­на запропонувати з'їзду дві резолюції, які гарантували єдність партії. Згідно з першою, було потрібно негайно розпустити всі групи, утворені на власних платформах, під загрозою виключення з партії. В одній статті, що залишала­ся неопублікованою до жовтня 1923 р. цією резолюцією Центральний Комі­тет наділявся владою для здійснення цієї міри. Друга резолюція засуджувала погляди «робітничої опозиції», особливо на роль і місце профспілок. У резо­люції говорилося: «Марксизм вчить, що тільки політична партія робітничо­го класу, тобто Комуністична партія, спроможна об'єднати, виховати, орга­нізувати такий авангард пролетаріату і всієї трудящої маси, який один спро­можний протистояти неминучим дрібнобуржуазним коливанням цієї маси, неминучим... рецидивам професіоналістської вузькості або професіоналіст-ських забобонів серед пролетаріату». Те розуміння ролі партії, яке Ленін сфо­рмулював у 1902 р., було зведене в ранг однієї із складових частий марксист­ського вчення. Положення «робітничої опозиції» ставали, таким чином, «ан-тимарксистськими». Ці дві основні резолюції були прийняті майже без обго­ворення переважною більшістю за кілька годин до закриття з'їзду. Приголомшена їх несподіваністю, більшість членів «робітничої опозиції» проголосу­вала «за». Нав'язлива ідея зберегти єдність партії спонукала її керівників до всіляких компромісів і зречень.

Після X з'їзду пішло згуртування партії, яке проявилося в повій «чист­ці», зміцненні влади і повноважень скороченого апарату, а також пильності, що зросла по відношенню до виникнення будь-яких політичних течій, які загрожували б єдності партії.

З серпня 1921 р. всі члени партії повинні були пройти нову перевірку, що розтяглася на багато місяців, після якої біля чверті всіх комуністів виявилися виключеними з партії (в основному за тими ж причинами, що й під час «чис­тки» 1919 р.) або вийшли з неї за власним бажанням. У березні 1922 р. XI з'їзд прийняв чіткі правила прийому в партію, які змінювалися в залежності від соціальної приналежності вступаючого: в партію легше всього було всту­пити робітникам, а селянам - легше, ніж «іншим». Незважа'ючи на ці заходи, партія не стала більш пролетарською за своїм складом: в 1922 р. приблизно 15 тис. робітників, незадоволепих «буржуазним переходом» до непу, вийшли з її рядів. Як і раніше вступ в партію означав можливість зайняти новий пост в партійній адміністративній системі, в профспілках або іншій «громадській організації», і тому багато хто прагнув стати комуністами. Кордон між кері­вниками і підлеглими залишався нестабільним і відкритим. На фоні зруйно­ваної економіки, коли майже не створювалося нових робочих місць, весь час ріс «апарат», що підживлювався десятками тисяч демобілізованих військо­вих. Під час громадянської війни і! партії встановився «командний стиль» керівництва, введений колишніми офіцерами і солдатами, які вважали, що вони просто «мобілізовані» па інший фронт. Стало звичним, що місцеве на­чальство призначається зверху. Низові організації, потребуючи керівників, відразу ж зверталися в спеціальні відомства ЦК, що займалися розподілом кадрів. З квітня 1920 р. по березень 1921 р. ці відомства зробили 40 тис. при­значень па різні посади.

Ця практика продовжувалася і в мирний час. Значно зросла роль Орг­бюро, що відало всіма організаційними партійними питаннями, і Секретарі­ату, який контролював усі відомства Центрального Комітету. У Секретаріа­ті, створеному одночасно з Політбюро в березні 1919 р. під егідою Централь­ного Комітету, який складався спочатку з п'яти чоловік та міг ухвалювати термінові рішення, не дожидаючись чергового засідання ЦК, вже в 1921 р. працювало більше 600 чоловік. На чолі Секретаріату стояв Свердлов, потім Крестинський. Після XI з'їзду партії генеральним секретарем ЦК партії став Сталін, а Молотов і Куйбишев - його заступниками. Цей начебто формаль­ний пост дозволяв Сталіну тримати під контролем усі посади і забезпечувати собі надійну підтримку в апараті. До розширення влади і компетенції апара­ту додався ще більш жорсткий контроль за низовими організаціями і поліцейський нагляд за членами фракцій, засуджених на X з'їзді. Правда, цей контроль ще не був довершеним, оскільки в березні 1922 р. не існувало до­кладного досьє на кожного комуніста. Позбавившись права голосу, «робіт­нича опозиція» вимушена була звернутися («Декларація 22-х», лютий 1922 р.) до Комуністичного Інтернаціоналу з висловленням заклопотаності «Дикта­турою апарату», яка панує в робітничому і профспілковому середовищі, від­сутністю «пролетарської демократії» в країні. Контроль над профспілками посилився: з грудня 1921 р. тільки досвідчені члени партії з великим стажем, що не перебували до цього ні в якій іншій партії, крім комуністичної, могли стати профспілковими лідерами.

Вживання цих заходів завершило «перетворення більшовизму на держа­вну структуру» (М.Ферро), яке почалося в жовтні 1917 р. розгоном інакоми­слячих політичних партій, позбавленням Рад їх повноважень, опікою над профспілками і заводськими комітетами. При такій жорсткій політичній ди­ктатурі в нову систему, проте, проникала певна частина «маси», не настільки пролетарська, як цього хотілося б радянській владі. Така «колонізація» но­вих установ елементами плебсу, що різко відрізнялися від перших більшови­ків, вплинула на саму природу радянської влади, на напрями і можливості розвитку, зберігаючи на час відкритими і нечіткими кордони між керівника­ми і керованими.

Розділ V

Роки непу (1921-1928)

І. УТВОРЕННЯ СРСР: НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ І

КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ