IV. Радянська дипломатія і «колективна ьезгїека» (1934-1939)

1. «Новіш курс» радянської дипломатії

Погіршеппя радянсько-німецьких відносин протягом літа 1933 р. стало першою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації радянського керівництва. У червні СРСР заявив Німеччині про те, що військова співпраця двох країн, яка продовжувалася десять років, з вересня буде припинена. Таким чином, були поховані і «дух Рапалло», і надії на широкомасштабний спіль­ний радянсько-німецький економічний розвиток, заснований на поєднанні величезних ресурсів робочої сили і сировини в Радянському Союзі, з одного боку, і передової німецької технології - з іншого.

Проте, зміна відношення до нацизму йшла повільно. Дуже швидкий пе­регляд його міг би внести ще більшу паніку в ряди Комінтерну, який і без того розбурхували часті заклики Троцького до утворення єдиних фронтів соціалістів і комуністів і до засудження «злочинної» політики, що проводи­лася з 1928 р. Сталіним і Комінтерном відносно нацизму і привела до розгро­му і заборони компартії Німеччини.

На XVII з'їзді ВКП(б), який відбувся в січні 1934 р., Бухарін присвятив велику частину свого виступу роз'ясненню того, що ідеологія німецького фашизму, цього «звіриного обличчя класового ворога», викладена Гітлером в його книзі «Майн кампф», надзвичайно небезпечна, що гітлерівська ідея захопити «життєвий простір на Сході» означає відкритий заклик до знищен­ня Радянського Союзу. На відміну від Бухаріна Сталін продемонстрував до­сить спокійне відношення до приходу Гітлера до влади. Він підкреслив, що, оскільки в Німеччині ще аж ніяк не перемогла нова політична лінія, «яка на­гадує в основному політику колишнього німецького кайзера», у СРСР немає ніяких підстав докорінно змінювати відносини з Німеччиною. «Звичайно, -заявив Сталій, - ми далекі від того, щоб захоплюватися фашистським режи­мом у Німеччині. Ллє справа тут не у фашизмі, хоч би тому, що фашизм в Італії не перешкодив СРСР встановити найкращі відносини з цією країною».

29 грудня 1933 р. у промові на IV сесії ЦВК СРСР Лптвинов виклав нові напрями радянської зовнішньої політики па найближчі роки. Суть їх поляга­ла в наступному:

- ненапад і дотримання нейтралітету в будь-якому конфлікті. Для Радян­ського Союзу 1933 р., надламаного страшним голодом, пасивним опором десятків мільйонів селян (призовний контингент у разі війни), чистками пар­тії, перспектива виявитися втягнутим у війну означала б, як дав зрозуміти Литвинов, справжню катастрофу:

- політика заспокоєння відносно Німеччини та Японії, незважаючи на агресивний і аптирадянський курс їх зовнішньої політики в попередні роки. Цю політику погрібно було проводити доти, доки вона не етапе доказом сла­бкості; в будь-якому випадку державні інтереси повинні були переважати над ідеологічною солідарністю: «Ми, звичайно, маємо свою думку про німець­кий режим, ми, звичайно, чутливі до страждань наших німецьких товаришів, але менше всього можна нас, марксистів, докоряти в тому, що ми дозволяє­мо почуттю панувати над нашою політикою»; - вільна від ілюзій участь в зусиллях по створенню системи колективної безпеки з надією на те, що Ліга Націй «зможе більш ефективно, ніж в попере­дні роки, грати свою роль у запобіганні або локалізації конфліктів»;

- відвертість відносно західних демократій - також без особливих ілюзій, враховуючи те, що в цих країнах, у зв'язку з частою зміною урядів, відсутня будь-яка спадковість у сфері зовнішньої політики; до того ж наявність силь­них пацифістських і пораженських течій, що відображали недовіру трудя­щих цих країн правлячим класам і політикам, була здатна викликати те, що ці країни могли «пожертвувати своїми національними інтересами на догоду приватним інтересам пануючих класів».

За два роки (кінець 1933 - початок 1936 р.) «новий курс» дозволив ра­дянській зовнішній політиці досягти деяких успіхів. У листопаді 1933 р. від­бувся візит Литвиїюва у Вашингтон, де його переговори з Ф.Рузвельтом і К.Халлом завершилися визнанням Радянського Союзу Сполученими Шта­тами і встановленням між двома країнами дипломатичних відносин. У черв­ні 1934 р. Радянський Союз визнали Чехословаччина і Румунія. У вересні СРСР був прийнятий (тридцятьма дев'ятьма голосами проти трьох при семи, що утрималися) до Ліги Націй і відразу ж став постійним членом її Ради, що означало його формальне повернення як великої держави в міжнародне спів­товариство, з якого вій був виключений шістнадцятьма роками раніше. Прин­ципово важливо, що СРСР повертався в Лігу Націй на своїх власних умовах: всі суперечки, і, передусім з приводу боргів царського уряду, були вирішені фактично на його користь.

Укладений 26 січня 1934 р. договір Німеччини з Польщею був розціне­ний радянським керівництвом як серйозний удар по всій попередній співпра­ці Радянського Союзу з Німеччиною. Ставало все більш очевидним, що ан-тибільшовизм Гітлера був не тільки чинником ідеології і пропаганди, але й дійсно складав основу його зовнішньої політики. Перед обличчям німецької загрози радянські керівники прихильно віднеслися до пропозицій, сформу­льованих наприкінці травня 1934 р. міністром закордонних справ Франції Луї Варту. Перша з них передбачала справжній «східний Локарно», що об'­єднало б у багатосторонньому пакті про взаємний ненапад усі держави Схі­дної Європи, включаючи Німеччину та СРСР; друга полягала у підписанні договору про взаємодопомогу між Францією і Радянським Союзом. Першо­му, занадто сміливому проекту призначено було піти в небуття зі смертю його головного автора, убитого разом із королем Югославії Олександром хорватськими терористами 9 жовтня 1934 р. в Марселі. Що ж до другого проекту, вже значною мірою підготовленого, то він отримав підтримку Ла-валя, який став міністром закордонних справ після Варту, і, незважаючи па стримане відношення до нього частини французьких політиків, був заверше­ний підписанням 2 травня 1935 р. в Парижі франко-радянського договору про взаємодопомогу у разі будь-якої агресії в Є'вропі. Прийняті сторонами взаємні зобов'язання наділі були малоефективними, оскільки на відміну від франко-російського договору 1891 р. цей договір не супроводжувався яки-ми-небудь військовими угодами. Л аваль під час свого візиту в Москву 13-15 травня 1935 р. ухилився від відповіді на прямо поставлене йому Сталіним з цього приводу питання. У свою чергу Сталін запропонував французьким комуністам голосувати за військові кредити і публічно висловив повне розу­міння і схвалення політики державної оборони, що проводиться Францією з метою підтримки своїх збройних сил па рівні, відповідному потребам її без­пеки. Ця заява сприяла крутому повороту у внутрішній політиці Французь­кої компартії і привела до утворення двома місяцями пізніше альянсу кому­ністів із соціалістами та радикалами, який був необхідною умовою перемоги па виборах наступного року Народного фронту.

На перший погляд урочисте проголошення пової стратегії «загального фронту», покликаного перегородити дорогу фашизму, було основною ме­тою VII (і останнього) конгресу Комінтерну. Насправді ж об'єднані в «крам­ничці», як презирливо називав Комінтерн Сталін, компартії, зібрані під при­водом необхідності посилення «антифашистської та антикапіталістичгюї бо­ротьби», отримували наставляння, як «боротися за мир і безпеку Радянсько­го Союзу». Незважаючи на кардинальну зміну відношення до «соціал-фаши-зму», VII конгрес довів до логічного завершення ті установки, які були за­тверджені на попередньому конгресі. З цих позицій СРСР поставав як «дви­гун світової пролетарської революції», «база загального руху пригноблених класів, осередок світової революції, найважливіший чинник всесвітньої істо­рії». Повне підкорення діяльності національних компартій політиці Радянсь­кого Союзу було підтверджене всіма делегатами конгресу. «У кожній країні, - заявив генеральний секретар Комінтерну Г.Дімітров, - боротьба за мир і безпеку Радянського Союзу може протікати в тій або іншій формі». Францу­зькі комуністи, наприклад, повинні були голосувати за військові кредити, а інші компартії, навпаки, - посилити боротьбу проти «мілітаризації молоді». Одна із задач конгресу полягала в тому, щоб для кожного конкретного випа­дку уточнити тактику, якій необхідно було слідувати, щоб уникнути будь-яких - «правих» або «лівих» - ухилів. Звісно, що тактика «загального фрон­ту» не означала пі встановлення компартіями контактів з «троцькістськими елементами», ні підтримки так званим «хворим демократіям». І вже, звичай­но, компартії не повинні були згладжувати «гостроту міжімперіалістичних протиріч», яка (як із задоволенням констатували всі делегати) перешкоджа­ла формуванню єдиного антирадянського блоку.

На початку 1936 р. договір із Францією залишався основним козирем радянської дипломатії в боротьбі проти небезпеки єдиного фронту капіталі­стичних держав. Однак ратифікація цього договору затримувалася і відбулася лише 28 лютого 1936 р., через дев'ять місяців після підписання. Така повільність свідчила про розвиток серед частини представників правлячих кіл і широкої громадськості Франція сильної антибільшовистської течії, яка ще більш посилилася після перемоги Народного фронту. «Протягуючи руку Москві, - заявив маршал ГІстен, - ми простяглії її комунізму... Ми дозволили комунізму стати в ряд прийнятних доктрин» і нам, ймовірно, скоро предста­виться нагода про це пожаліти». Остаточно ця течія затвердилася після того, як Французька компартія відмовилася брати участь в уряді, керованому Ле-оном Блюмом, а країну захлеснула хвиля страйкового руху.

Ратифікація радянсько-французького договору послужила приводом для ремілітаризації Рейнської області. 7 березня 1936 р. Гітлер заявив: «На по­стійні численні запевнення Німеччини в дружбі і миролюбстві Франція від­повіла альянсом із Радянським Союзом, направленим виключно проти Ні­меччини, що є прямим порушенням угод по Рейнській області і відкриває ворота Європи більшовизму».

Ремілітаризація Рейнської області, на яку Франція та Великобританія відповіли лише усним протестом, сильно змінила військово-політичиу ситу­ацію в Європі. Військові гарантії, надані Францією її східним союзникам, ставали нездійсненними: у разі війни з Німеччиною, яка виявилася тепер на­дійно захищеної рейнськими укріпленнями, французька армія була нездатна більше швидко прийти на допомогу якій-небудь країні Нейтральної та Схід­ної Європи. Положення ускладнювалося відмовою Польщі пропускати че­рез свою територію іноземні війська. Ця нова політична реальність, коли за­хідні демократії і Ліга Націй виявилися безсилі протистояти грубій силі, та­кій, наприклад, як ремілітаризація Рейнської області або агресія Італії в Ефі­опії, а Версальський договір втрачав свою силу, - ця реальність наочно про­демонструвала радянським керівникам усю крихкість європейської рівнова­ги і необхідність збереження в інтересах власної безпеки повної свободи рук.