2. Націоналізація та мобілізація економіки

«Огрубіння» зачепило й економічні відносини. Після трьох із полови­ною років війни та вісьми місяців революції економіка країни знаходилася в руїнах. З-під контролю більшовиків відійшли найбільш багаті райони: Укра­їна, Прибалтика, Поволжя, Західний Сибір. Економічні зв'язки між містом і селом вже давно були розірвані. Страйки і локаути підприємців довершили розкладання економіки, породжене війною. Остаточно відмовившись від досвіду робітничого самоврядування, приреченого на невдачу в умовах еко­номічної катастрофи, більшовики зробили ряд надзвичайних заходів. Вони продемонстрували авторитарний, нейтралістський державний підхід до еко­номіки. У радянській історії сукупність цих заходів отримала назву «військо­вого комунізму». У жовтій 1921 р. Ленін писав: «На початку 1918... ми зро­били ту помилку, що вирішили зробити безпосередній перехід до комуністи­чного виробництва і розподілу».

Той «комунізм», який, за Марксом, повинен був швидко привести до зникнення держави, навпаки, дивним образом гіпертрофував державний ко­нтроль над усіма сферами економіки. Після націоналізації торгового флоту (23 січня) і зовнішньої торгівлі (22 квітня) уряд 28 червня 1918 р. приступив до загальної націоналізації всіх підприємств з капіталом понад 500 тис. руб­лів. Відразу після створення з грудні 1917 р. ВРНГ, вона зайнялася націона­лізацією, але спочатку експропріації проходили безладно, з ініціативи на мі­сцях і частіше за все як репресивна міра проти підприємців, які намагалися чинити опір зловживанням робітничого контролю. Декрет від 28 червня був непідготовленим і кон'юнктурним засобом, його прийняли в поспіху, щоб піти від виконання одного з пунктів Брест-Литовського договору, де гово­рилося, що починаючи з 1 липня 1918 р. будь-яке підприємство, вилучене у підданих Німеччини, буде повернено їм у тому випадку, якщо це майно не було вже експропрійоване державою або місцевою владою. Такий прийом із націоналізацією («що йде за зазделегідь розробленому планом», як було те­леграфовано радянському послу в Берліні, щоб додати декрету більше пере­конливості в очах німців) дозволив радянському уряду замінити передачу сотень заводів «справедливою компенсацією». До 1 жовтня 1919 р. було на­ціоналізовано 2500 підприємств. У листопаді 1920 р. вийшов декрет, який розповсюдив націоналізацію на всі «підприємства з числом робітників більш десяти або більше п'яти, за умови використання механічного двигуна», яких виявилося біля 37 тис. Із них 30 тис. не фігурували в основних списках ВРНГ.

Подібно декрету від 28 червня 1918 р. про націоналізацію, постанова від 13 травня 1918 р., яка надала широкі повноваження Народному комісаріату з продовольства (Наркомпрод), звичайно вважається актом, з якого почала­ся політика «військового комунізму». У ньому держава проголосила себе головним розподільником ще до того, як стала головним виробником. В еко­номіці, де розподільні зв'язки були підірвані як на рівні засобів виробництва (різке погіршення стану транспорту, особливо залізничного), так і на рівні причинно-слідчих відносин (відсутність промислових товарів не спонукала селян збувати свою продукцію), життєво важливою проблемою стало забез­печення постачання і розподіл продуктів, особливо зерна. Перед більшови­ками постала дилема: відновити подобу ринку в умовах економіки, що роз­валювалася на очах або вжити примусових заходів. Вони обрали друге, оскі­льки були впевнені, що посилення класової боротьби в селі вирішить про­блему постачання продовольством міста і армії. 11 червня 1918 р. були ство­рені комітети селянської бідноти (комбіди), які в період розриву між більшо­виками та лівими есерами (які ще контролювали значне число сільських Рад) повинні були стати «другою владою» і вилучити надлишки сільськогоспо­дарської продукції у заможних селян. З метою «стимулювання» бідних селян (що визначалися як «селяни, що не використовують найману робочу силу і не мають надлишків») передбачалося, що частина вилучених продуктів буде поступати членам цих комітетів. їх дії повинні були підтримуватися части­нами «продовольчої армії» (продармія), яка складалася з робітників і біль-шовиків-активістів. У кінці липня 1918 р. в продармії було 12 тис. чоловік (потім їх число збільшилося до 80 тис). З них добру половину складали робі­тники петроградських заводів, яких «заманили» оплатою натурою пропор­ційно кількості конфіскованих продуктів. Після розпуску цих загонів у кінці громадянської війни багато хто з учасників цієї кампанії пішов в адміністра­тивний і партійний апарати і мало хто з них повернувся на заводи.

Створення комбідів свідчило про повне незнання більшовиками селян­ської психології. Вони уявляли, згідно з примітивною марксистською схе­мою, що селяни були розділені на антагоністичні класи куркулів, середняків, бідняків і батраків. Насправді селянство, передусім, було єдине в протисто­янні місту як зовнішньому світу. Коли прийшов час здавати «надлишки», в повній мірі виявилися громадський і урівшоючий рефлекси сільського сходу: замість того, щоб покласти тягар поборів тільки на заможних селян, його розподіляли більш-менш рівномірно, в залежності від можливостей кожно­го. Від цього постраждала маса середняків. Виникло загальне невдоволення: в багатьох районах спалахнули бунти; на «продовольчі загони» влаштову­валися засідки - насувалася справжня партизанська війна. 16 серпня 1918 р. Ленін відправив телеграму всій місцевій владі, де закликав їх «припинити переслідувати середняка». Кампанія з продрозкладки влітку 1918 р. закінчи­лася невдачею: було зібрано всього 13 млн. пудів зерна замість 144 мли., як було заплановано.

Проте, це не перешкодило владі продовжити політику продрозкладки до весни 1921 р. Декретом від 21 листопада 1918 р. встановлювалася моно­полія держави на внутрішню торгівлю. Вже з початку року багато які мага­зини були «муніципалізовані» місцевою владою, часто на прохання грома­дян, роздратованих до межі відсутністю продуктів і зростанням цін, причина яких бачилася їм у діях «спекулянтів» і «перекупників». У листопаді 1918 р. комітети бідноти були розпущені і поглинені новообраними сільськими Ра­дами. Власті звинуватили комбіди в малоефективності і нагнітанні «напру­женості» в селянському середовищі, в той час як новий режим потребував встановлення тосіиз уїуєпсіі з усім селянством, оскільки воно постачало ве­лику частину солдат для Червоної Армії.

З 1 січня 1919 р. безладні пошуки надлишків були замінені централізова­ною і плановою системою продрозкладки. Кожні область, повіт, волость, кожна селянська громада повинні були здати державі зазделегідь встановле­ну кількість зерна та інших продуктів, в залежності від передбачуваного уро­жаю (який визначався дуже приблизно, за даними передвійськових років, оскільки тільки за ці роки була більш або менш правдоподібна статистика).

Крім зерна, здавалися картопля, мед, яйця, олійні культури, м'ясо, сметана, молоко. Кожна селянська громада відповідала за своє постачання. І тільки коли все село їх виконувало, власті видавали квитанції, які давали право на придбання промислових товарів, причому в кількості набагато меншій, ніж було потрібно (в кінці 1920 р. потреба в промислових товарах задовольняла­ся на 15-20%). Асортимент обмежувався лише товарами першої необхіднос­ті: тканини, цукор, сіль, сірники, тютюн, скло, гас, зрідка інструменти. Особ­ливо відчувалася нестача сільськогосподарського інвентарю. Що стосується оплати продрозкладки девальвованими грошима (до 1 жовтня 1920 р. рубль втратив 95%> своєї вартості по відношенню до золотого рубля), то це, приро­дно, селян не задовольняло. На продрозкладку і дефіцит товарів селяни від-реагували скороченням посівних площ (на 35-60%) в залежності від району) і поверненням до натурального господарства.

Держава заохочувала створення бідняками колективних господарств (у жовтні 1920 р. їх було 15 тис. і вони об'єднували 800 тис. селян) за допомо­гою урядового фонду. Цим колективним господарствам було надане право продавати державі свої надлишки, але вони були такими слабкими (колекти­вне господарство мало в середньому в своєму розпорядженні 75 десятин ор­ної землі, які оброблялися приблизно півсотнею чоловік), а їх техніка такою примітивною, що ці колективні господарства не могли виробити значну кі­лькість надлишків. Тільки деякі радгоспи, організовані на базі колишніх ма­єтків, забезпечували серйозний внесок у постачання першорядної важливос­ті (призначені для армії). До кіпця 1919 р. в країні нараховувалося усього кілька сотень радгоспів.

Продрозкладка, налаштувавши проти себе селянство, в той же час не задовольнила й городян. У 1919 р. за планом планувалося вилучити 260 млн. пудів зерна, але насилу було зібрано тільки 100 мли. (38,5%). У 1920 р. плай був виконаний лише па 34%. Городян поділили па п'ять категорій, від робіт­ників «гарячих професій» і солдат до утриманців, враховувалося й соціальне походження. Через нестачу продуктів навіть найбільш забезпечені отриму­вали лише чверть передбаченого раціону. Отримуючи півфунта хлібу па день, фунт цукру на місяць, півфунта жирів і чотири фунти оселедця (така була в березні 1919 р. норма петроградського робі пінка «гарячого цеху»), прожити було немислимо. «Утриманці», інтелігенти й «колишні» забезпечувалися про­дуктами в останню чергу, а часто і зовсім нічого не отримували. Крім того, що система забезпечення продовольством була несправедливою, вона до того ж була надзвичайно заплутаною. У Петрограді існувало щонайменше 33 види карток з терміном дії не більше місяця!

За таких умов розквітав «чорний ринок». Уряд марно намагався зако­нодавчо боротися з мішочниками. їм було заборонено пересуватися на поїз­дах. Місцеві власті та сили правоохорони отримали наказ арештовувати будь- яку людину з «підозрілим» мішком. Весною 1918р. застрайкували робітники багатьох петроградських заводів. Вони вимагали дозволу на вільне прове­зений мішків «до півтора пуду» (24 кг). Цей факт свідчив про те, що не одні селяни приїжджали потай продавати свої надлишки, не відставали від них і робітники, які мали рідних в селі. Всі були зайняті пошуками продуктів. По­частішали самовільні відходи з роботи (у травні 1920 р. прогулювали 50% робітників московських заводів), робітники кидали роботу і в міру можли­вості поверталися в село. Уряд протиставив цьому ряд заходів, символізую­чих «нове мислення»: введення славнозвісних суботпиків (комуністичних суб­от) - «добровільна» праця у вихідні дні, розпочата членами партії, яка стала потім обов'язковою для всіх. Були вжиті такі примусові заходи, як введення трудової книжки (червень 1919 р.) з метою зменшити плинність робочої сили і «загальна трудова повинність», обов'язкова для всіх громадян від 16 до 50 років (29 січня 1920 р.). Найбільш екстремістським способом вербування тру­дящих була пропозиція перетворити Червону Армію на «трудову армію» і мілітаризувати залізниці. Ці проекти були висунепі Троцьким і підтримані Леніним. У районах, що знаходилися під час громадянської війни під без­посереднім контролем Троцького, і раніше робилися спроби здійснити ці плани: на Україні були воєнізовані залізниці, а будь-який страйк розцінюва­вся як зрада. Після перемоги над Колчаком 3-я Уральська армія стала 15 січ­ня 1920 р. Першою Революційною Трудовою армією. У квітні в Казані була створена Друга Революційна Трудова армія. Результати виявилися гнітючи­ми: солдати-селяни були абсолютно некваліфікованою робочою силою, вони поспішали повернутися додому і зовсім не горіли бажанням працювати. За­лізничників, звиклих до того, що їх права захищає профспілка, дратувала необхідність підкорятися військовим. «Військовий комунізм», народжений марксистськими догмами в умовах економічного краху і нав'язаний країні, втомленій від війни і революції, виявився повністю неспроможним. Але на­далі його «політичним досягненням» було уготоване довге життя.