1. Ліберали

Соціальні та економічні зміни кінця XIX сторіччя сприяли підйому опо­зиційних рухів, які ставили в більшій або меншій мірі під сумнів існуючий політичний устрій. Ліберальний рух був найбільш помітним серед них. Дуже різнорідний за своїм складом, рух мав дві течії - помірну та радикальну.

Помірні ліберали в більшості своїй були земськими діячами. Незважаю­чи на те, що система виборів у земствах давала явну перевагу представникам привілейованого класу, в їхньому середовищі розвивалася опозиція. Навіть найбільш законослухняні земські діячі в провінції, зрештою, обурилися тим, що центральний уряд так різко обмежив їхню роль на місцях. Голод 1891 р. дав вирішальний імпульс розвитку опозиції. Вона сформувалася як реакція проти всесилля царської бюрократії, її бездіяльності, проти відсталості само­державства, проти економічної політики Вітте. Розгублені власті звернулися до земських діячів, щоб організувати допомогу голодуючим селянам. Були сформовані групи з вивчення аграрного питання (в 1890-х рр. з'явилася зна­чна кількість серйозних трудів з етнографії, економіки, статистики села). Констатація соціальної нерівності на селі неминуче призвела до бажання ре­формувати систему, яка її породжувала. Однак ідеї, що висловлювалися лі­бералами, відображали властиву їм помірність. Спочатку лібералізм, який мав слов'янофільське забарвлення, в пошуках угоди з «історичною владою» Росії прагнув боротися лише з «бюрократичним спотворенням» її. Прагнучи на словах до відновлення рад, що існували в минулому при государі, ці при­хильники повернення до справжнього самодержавства задовольнялися на ділі створенням чисто консультативного органу, задачею якого було швидше «донести голос народу» до царя, ніж обмежити владу самодержавства.

Таким приблизно було значення знаменитого послання земства Москов­ської губернії під час сходження на престол Миколи її. Два роки потому гла­ва московського земства відомий промисловець Шипов організував під час ярмарки в Нижньому Новгороді нараду земських діячів, які подали ще одне прохання подібного роду. Воно було проігнороване, як і попереднє. У 1902 р. під час неофіційної наради шістдесяти земських діячів, які зустрілися, щоб обговорити потреби промисловості, Шипов запропонував цілу програму реформ: рівність у цивільних правах, розвиток загальної освіти, пропонува­лося розширити права земств, надати свободу пресі, дозволити участь усьо­го народу в законодавчій діяльності, відродити ради при государі. Програму вирішено було поширювати по всій країні шляхом організації з'їздів на міс­цях, що дозволило б виявити насущні вимоги сільської промисловості. Біль­ше половини учасників цих з'їздів погодилися із програмою Шипова.

Однак частина інтелігенції вважала помірні позиції, зайняті Шиповим дуже боязкими. За останні два десятиріччя XIX ст. інтелігенція зазнала ко­рінних змін. Значно збільшилося в ній число представників ліберальних про­фесій: професорів, викладачів, службовців земств. Інтелігенція стала «тре­тьою силою», вона почала гуртуватися в соціальну групу, потенційно готову слідувати демократичним лозунгам, бо вважала своє теперішнє соціальне і політичне становище незадовільним.

Професійні об'єднання, що виникали повсюди, культурні асоціації гра­ли для цієї більш радикально настроєної частини населення ту ж роль, що й земства, які об'єднували представників помірних кіл. Наприклад, Комітет з розвитку культури, Вільне економічне товариство, Московське правове то­вариство та інші дали лібералам можливість спілкування. Вони зрозуміли, що за чисельністю складають тепер певну силу. Так поступово сформувалася справжня мережа політичних організацій, які мали абсолютно легальну ос­нову. Більшість радикальних лібералів розділяла ідеї, що обговорювалися з січня 1902 р. в журналі «Звільнення», який друкувався у Штутгарті під реда­кцією колишнього марксиста П.Струве. Подібно багатьом представникам російської інтелігенції, Струве у 1890 р. підпав під сильний вплив марксизму. Однак поступово, спільно з групою так званих «легальних марксистів», Стру­ве переходить від ідеї класової боротьби, гегемонії пролетаріату і революцій­ного захоплення влади до еволюційної концепції, з натиском на необхідність демократичних реформ, які б гарантували основні свободи і забезпечили організацію парламентської системи шляхом загальних, прямих, таємних виборів і враховували права національних меншин. Ліберали, близькі до Струве за переконаннями, заснували за кордоном організацію «Союз звіль­нення», який із січня 1904 р. розповсюдив свою діяльність на Росію. До «Со­юзу» входили провідні університетські вчені (історик П.Милюков, філософи С.Булгаков і М.Бердяєв), члени земств (П.Долгоруков, І.Петрункевич), ад­вокати (В.Маклаков). Програма партії була набагато радикальнішою, ніж програма ліберального дворянства. «Союз звільнення» вимагав обрання шляхом загальних виборів конституційного зібрання, яке визначило б пода­льше життя країни і долю монархії, провело б широкі реформи, насамперед соціальне забезпечення робітників і аграрну реформу (включаючи виплату компенсацій поміщикам за відчуження землі). Будучи противниками насиль­ства, ліберали прагнули до організації «конституційного» руху. Вони збиралися на численні «політичні бенкети», подібно противникам Липневої мона­рхії у Франції в 1847 р. За десять років ліберальна течія сильно радикалізу-валася. Це сталося внаслідок усвідомлення лібералами своєї сили, в протива­гу розрізненому революційному руху і владі, якій належало починаючи з 1900 р. вступити в смугу найгострішої економічної та соціальної кризи.