6. Крах державних інститутів і розпад суспільства

Без корнилівського заколоту, скаже пізніше Керенський, не було б Лені­на. І він був, безсумнівно, правий: в політичному плані заколот різко і ради­кально змінив ситуацію. Кадети, які відкрито підтримали Корнилова і пішли у відставку з уряду в розпал кризи (27 серпня), були дискредитовані. Керен­ський писав, що він відчув «глибоке розчарування», зрозумівши, що залише­ний «політичною елітою нації» і що не може більше розраховувати на її під­тримку і авторитет', яким вона користувалася у військових, щоб створити противагу Радам і виливу більшовиків. Останні вирішили взяти участь ра­зом з партіями більшості у ВЦВК (меншовиками і есерами) в опорі заколоту під лозунгом: «Геть Корнилова! Ніякої підтримки Корейському!», який до­зволив їм боротися з реакцією, як того вимагала громадська думка, і зазделе-гідь позбавити Корейського кредиту довіри. Більшовики були головними героями дня, оскільки їх лідери були випущені з в'язниці або змогли вийти з підпілля, куди їх загнали після «липневих днів». Ефективність і швидкість відсічі робітників, особливо в Петрограді, де більшовики мобілізували за допомогою завкомів, районних рад і робітничої міліції біля 40 тис. чоловік (з яких 25 тис. мали зброю) за кілька годин, давали підстави припустити, що згуртованість керівництва і робітничої маси посилилася за сім тижнів підпіл­ля. Нестача у цієї згуртованості активістів, солдат і керівників, так помітна під час червневих і липневих подій, схоже, була ліквідована. Керівні органи партії, мабуть, почали краще контролювати рух знизу, завдяки, зокрема, контактам між Червоною гвардією, заводськими комітетами, районними радами і солдатськими комітетами гарнізону.

Відродження більшовизму, який вважався вмираючим власними лідера­ми (як про це свідчать відповіді делегатів VI з'їзду партії, що відбувся в серп­ні, на питання анкети про «стан здоров'я» партії) і який кадети поквапилися поховати («Більшовизм помер, так би мовити, раптово», - свідчив заголовок статті в «Мові» від 8 липня), було насправді симптомом двох прихованих феноменів, набагато більш важливих, ніж корнилівщина: радикалізації маси, якій півроку після Лютневої революції кортіло скористатися її результатами, і краху всіх створених революцією інститутів.

Два місяці, що відділяли невдачу корнилівського заколоту від взяття влади більшовиками, були відмічені прискоренням розпаду суспільства і дер­жави в умовах гострої економічної кризи. В армії заколот знищив останні залишки довіри до офіцерів. Він показав також, в якій мірі оперативні нака­зи могли служити прикриттям для контрреволюційних маневрів. Пильність була необхідна більше, ніж будь-коли. Тому всі накази командування аналі­зувалися, дискутувалися і ставилися під сумнів. У цих умовах армія переста­ла бути воюючою силою та інструментом придушення. Дезертирство досяг-ло небувалого розмаху. Дезертири і солдати-відпускники дали новий імпульс селянському руху. На селі «незаконні дії» зросли у багато разів з липня, про­тягом якого владою було зареєстровано і 777 випадків відвертого насильст­ва. З 1 вересня по 20 жовтня сталося 5140 «порушень порядку» - цифра, оче­видно, занижена, оскільки власті вже втратили здатність контролювати си­туацію, але вона все ж показує розмах селянських заворушень. З особливою силою вони виявилися на Україні і в Білорусі, але головним чином у п'яти губерніях Центральної Росії (Тульській, Рязанській, Пензенській, Саратов­ськії!, Тамбовській), де відрізнялися все більшим озлобленням. Селяни теперне задовольнялися лише одним захопленням землі. Вони грабували і сотня­ми спалювали панські маєтки, вбивали власників, які не встигли сховатися, захоплювали інвентар і худобу, необхідні для обробки привласнених діль­ниць, які не мали наміру повертати. Насамперед від селянського насильства страждали ненависні поміщики. У районах, де утворився нечисленний про­шарок багатих селян, які вийшли з громади завдяки столипінській реформі, селянський рух, який частіше за все об'єднував селян-громадників, поверну­вся і проти «куркулів», вимушених повертати в «загальний казан» землі, які були визнані громадою «надлишками» по відношенню до зрівнювальної но­рми, заснованої на «числі їдоків».

На хвилю аграрного безладдя, яка невідступно підіймалася, Тимчасо­вий уряд спробував відповісти так. як би це зробила будь-яка державна вла­да. Церетелі, 1 Іешехонов, Чернов (незважаючи на те, що двоє останніх, буду­чи «духовними спадкоємцями» народників, вважалися близькими до мужи­ків) засудили «незаконне захоплення землі», нагадавши, що тільки Заснов­ницькі збори мають право вирішувати аграрне питання. Однак їх домовле­ності не принесли результатів. У села були направлені війська. Але солдати часто відмовлялися стріляти у своїх «братів селян». У вересні-жовтні близь­ко 40 із 200 випадків застосування військ для придушення цього безладдя закінчилися актами непокори. Просте порівняння цифр - 5140 «порушень порядку». 200 випадків застосування військ для придушення цього безладдя і 40 випадків непокори - вагомий доказ безсилля держави, яку захлеснули події. Більшовики були єдиними, хто підштовхував селян до захоплення по­міщицьких земель. Однак аграрне безладдя було все ж таки в основному сти­хійним рухом, продовженням селянських рухів попередніх років. Завдяки бездіяльності влади він досяг небувалого розмаху, але чи змінилася від цього його природа? Швидше усього, ні, як про це свідчить його спрямованість, не тільки традиційно урівнювальна і антипоміщицька, але й антиміська. Селя­ни, які віками відчували недовіру до міста, відмовилися від опіки і втручання земельних комітетів і комітетів з постачання, нав'язаних зверху і в більшості своїй не селянських за складом, і визнавали авторитет лише своїх власних комітетів. Лише місцеві есерівські активісти мали шанс вплинути в політич­ному плані на дії селянства - за умови, що вони не підуть проти побажань селян.

Не залишалися збоку й робітники. Циркуляр мепшовистського міністра труда Скобелєва (28 серпня), який забороняв збори на підприємствах у робо­чий час, був сприйнятий як справжнє оголошення війни урядом робітничому класу. Більшовики тут же викрили угоду між «Скобелєвим і К» і підприємця­ми. Останні використали цей циркуляр для відновлення своїх «прав» на під­приємствах, обмеживши повноваження заводських комітетів і звільнивши «призвідників» безладдя. Підприємці все частіше вдавалися до локаутів, переводу заводів із «неспокійних» центрів (Петроград, Москва, Харків, Одеса і інш.) до більш «тихих» районів.

У вересні - жовтні сотні підприємств були зупинені під приводом труд­нощів у постачанні, зниження продуктивності праці, страйків і безладдя. Десятки тисяч робітників виявилися викинутими на вулицю. У цих умовах знизилася активність виступів: у вересні - жовтні кількість страйків помен­шала в порівнянні з травнем, але вони відрізнялися більшою агресивністю (значно збільшилося число незаконних арештів підприємців), великим ради­калізмом і були більш політизовані; страйкарі часто вимагали встановлення робітничого контролю за виробництвом (особливо, якщо підприємство по­винне було ось-ось закритися) і все частіше - за відставку уряду, переходу всієї влади Радам.

Локаути, свідомий економічний саботаж із боку деяких підприємців і страйки (які вели до значного зниження продуктивності праці) остаточно дезорганізували виробниче життя. Загальний застій економіки через трудно­щі її переорієнтації на військові потреби призвів до дезорганізації роботи транспорту, особливо залізничного: в робочому стані залишалося не більш двох третин вагонного і локомотивного парку, що робило неможливими нормальне постачання промисловості і регулярну доставку продовольства населенню. Наприклад, постачання Путилівським заводам у вересні ледве досягало 4% їх потреб, а підвезення зерна в Петроград становило тільки 45% продовольчих потреб міста. У результаті норма видачі хліба працівникам фізичної праці зменшилася за літо на 50%. З липня у місті була введена карт­кова система і на інші основні види продовольства (цукор, м'ясо, яйця, жири). їх недостача викликала зростання цін, які в середньому потроїлися з липня по жовтень. Російська економіка потерпіла крах задовго до жовтня 1917 р.

Паралельно з розвалом економіки розширилися і радикалізувались на­ціональні рухи. З ініціативи Української Ради в кінці серпня у Києві відбувся З'їзд національностей. На ньому були присутні делегати від тринадцяти на­ціональних меншин і півтора десятки соціалістичних партій, які спробували визначити принципи національної політики в колишній імперії. Заключна резолюція визнавала право всіх народів на самовизначення і висловлювала­ся за вибори не єдиних Засновницьких зборів, де домінували б росіяни, а за­сновницьких зборів, кількість яких відповідала б числу національних общин у країні. Кожні з них приймали б рішення про доцільність відділення або про характер відносин з федерацією, яка замінить імперію. Радикалізація націо­нального руху змусила уряд вжити термінових заходів: було арештовано ба­гато борців за незалежність Фінляндії, які добилися прийняття Сеймом 5 ли­пня законопроекту про суверенітет Фінляндії; переглянута угода з Українсь­кою Радою від 3 липня (Генеральний секретаріат став адміністративним ор­ганом, підлеглим І Іетрограду, а ідея створення Засновницьких зборів України була категорично знехтувана). Це привело до зростання інцидентів між росіянами та українцями. До жовтня розрив між Петроградом і Києвом заве­ршився. Уряд застосував жорстокі заходи і проти кримських татар: за закли­ки проти участі солдат-мусульман у війні з турками був арештований муф­тій. У Середній Азії політика уряду не порвала з «колоніальною» традицією, ігноруючи національні спрямування мусульман: їх розкол, що став явним вже в Казані (травень 1917 р.), полегшив задачу уряду та укріпив його пере­конаність у тому, що іслам не більш ніж другорядна сила, яка не може обі­йтися без російської опіки.

В умовах краху традиційних інститутів і посилення невдоволення різних категорій населення, Керенський, проголосивши 1 вересня республіку («щоб дати моральне задоволення громадській думці»), постарався укріпити закон­ність свого положення створенням нових інститутів: Демократичної наради, а потім Ради республіки. Перша, аналогічна за своїм складом Державній Раді, скликаній в серпні (делегати кооперативів, земств, міських дум складали там більшість), повинна була прийняти у вересні два важливих рішення: виклю­чити або залишити в урядовій коаліції буржуазні партії; визначити характер Ради республіки. Участь буржуазії в третьому коаліційному уряді (остаточ­но сформованому 26 вересня) була схвалена незначною більшістю голосів після голосування і подачі поправок, що викликало численні суперечки. Ви­ключивши «партії, що скомпрометували себе у справі Корнилова», Рада по­годилася на участь в уряді в індивідуальному порядку діячів, які належали до кадетської партії, дозволивши Корейському, який піклувався про підтримку «політичної еліти нації», ввести у свій кабінет Коновалова, Кішкіпа та Тре-тякова. Більшовики, визнавши це провокації ю, заявили, що тільки II Все­російський з'їзд Рад, призначений па 20 жовтня, буде маги право сформува­ти «справжній уряд». Демократична нарада схвалила також принцип пред­ставництва цензових елементів у майбутній Тимчасовій Раді республіки. Ке­ренський і Церетелі виробили норми представництва різних організацій, які будуть засідати в цьому «передпарламенті». Ці норми поставили в недопус­тимо невигідне положення Ради (де співвідношення сил якраз змінювалося на користь більшовиків) по відношенню до представників «демократії» і це­нзових елементів. Бачачи успіхи «більшовизації», «демократія» знову зміс­тилася праворуч.

6 жовтня Керенський відкрив сесію Тимчасової Ради республіки. Він за­явив про відповідальність свого уряду перед цим головним інститутом рес­публіки і виклав свою програму: захистити країну, відновити військовий потенціал, виробити разом із союзниками умови міцного миру. Від імені бі-льшовистської фракції Троцький вибухнув критикою па адресу Тимчасової Ради республіки, яку він охарактеризував, як нове видання булигінської Думи, і уряду, який за наказами кадетських контрреволюціонерів та імперіалістів безпідставно продовжує цю спустошливу війну і готує здачу Петрограда та поразку революції. Після закінчення його промови 53 депутаті і-більшовики залишили зал. їх відхід став першим актом Жовтневої революції.

Поведінка більшовиків частково диктувалася їхніми недавніми успіха­ми, які виражалися як в завоюванні деяких інститутів влади, так і в більш загальному значенні, в масовому прийнятті широкими верствами суспільст­ва того або іншого більшовистського лозунгу, що, проте, ніяк не означало прямої о приєднання до партії більшовиків, як до політичної сили.

31 серпня більшовистська резолюція, що закликала до створення уряду без буржуазії, вперше отримала більшість у Петроградській Раді. 9 вересня Виконком Петроградської Ради, в якому переважали есери і меншовики, ви­явився в меншості; Троцький був вибраний головою Ради. Із столиці цей рух розповсюдився на Москву, Київ, Саратов. У вересні вже більше 50 Рад при­йняли резолюції про передачу всієї влади Радам. До того ж більшовики заво­ювали міцні позиції в деяких масових організаціях, таких, як фабзавкоми і районні ради у Петрограді. Об'єднані в Міжрайонну Раду, ці ради зіграли вирішальну роль під час спроби корпилівського заколоту завдяки своїм озбро­єним дружинам. Коли уряд зажадав роззброєння Червоної гвардії, ради ще більш радикалізувались і приєдналися до Петроградської Ради, в якій відте­пер заправляли більшовики. Обидва ці органи, що мали в своєму розпоря­дженні мережу звільнених активістів, почали тісно співробітничати і разом засідали в Смольному.

У більш зрозумілій формі більшовистські ідеї впроваджувалися в армію і робітниче середовище. Солдати тилу прийняли більшовистські лозунги, розуміючи, що тільки політика «миру будь-якою ціною» врятує їх від відпра­вки на передову. У діючій армії невдачі наступу і корпилівського заколоту прискорили більшовизацію. Солдати вибирали серед більшовистських лозу­нгів ті, що їм подобалися: «Негайне укладення миру'», «Вся влада Радам!» -та інш. У робітничих колах, крім залізничників, які залишилися вірними ме­ншовикам, ідеї робітничого контролю зустрічали широкий відгук. На II кон­ференції фабрично-заводських комітетів більшовики без великих зусиль до­билися прийняття потрібних резолюцій. Що ж до селян, то вони довіряли лише «максималістам», не здогадуючись, що ті грають на руку більшовикам. Радикалізація і поступова більшовизація широких верств суспільства, розча­рованих політикою уряду «демократії», який щедро роздавав обіцянки і не припиняв закликати до терпіння в очікуванні скликання Засновницьких збо­рів, контрастували з нечисленністю партії більшовиків, яка нараховувала приблизно 200 тис. членів. Але за умов організаційного вакууму осені 1917р., коли державна влада поступилася місцем суцвіттю комітетів, рад і нарад, які оспорювали один у одного крихітки влади і законності, було досить енергій­них дій однієї групи, нехай навіть нечисленної, але організованої і рішучої, щоб авторитет її негайно виріс до розмірів, непорівнянних з її реальною си­лою.