II. Межі та перегини хрущовських проектів (1958-1964)

1. «Наздогнати та перегнати Америку!».

22 травня 1957 р. на зборах представників колгоспників Хрущов кинув свій знаменитий лозунг: «Наздогнати та перегнати Америку!» Мова в цьому випадку йшла про змагання з цією країною в двох конкретних областях: у виробництві м'яса та молочних продуктів. Разом з тим цей виступ став поча­тком волюнтаристської політики «стрибка уперед», небезпеку якої показала радянська історія тридцяти попередніх років. Висунення нездійсненних ці­лей, широка кампанія по пропаганді хрущовського проекту, що виходив із швидкого росту споживання, який відкриває шлях до суспільства достатку, тобто до комунізму, поставили серйозну проблему не тільки в економічному плані, але й в області суспільних відносин. Вони свідчили про силу і постій­ність волюнтаристських методів мобілізації продуктивних сил, що породжу­вало примушення. Але як можна було сумістити ці методи, прямо успадкова­ні від 30-х рр., із прагненням підняти суспільну активність? Бажання досягти максимально швидко і з найменшими витратами вражаючих результатів на основі відносин і методів, які безпосередньо витікали із сталінської практи­ки, скоро породило все більш авантюристичні ініціативи, непродумані адмі­ністративні реформи, економічні та соціальні перегини, які виявили межі хру­щовського проекту і привели до серйозної економічної та соціальної кризи початку 60-х рр.

1957-1959 роки були відмічені серією адміністративних реформ і «кам­паній» («кукурудзяна лихоманка», «м'ясна кампанія в Рязані», «молочні ре­корди» і т.д.), покликаних поліпшити функціонування економічної системи. Ми вже згадували про створення раднаргоспів, створених для зміцнення го­ризонтальних зв'язків між підприємствами за рахунок традиційних вертика­льних зв'язків у структурі управління радянською економікою, у виконання ленінського принципу, згідно з яким центр ваги оперативного керівництва промисловістю і будівництвом повинен був знаходитися на місцях. Згідно із законом від 10 травня союзні промислові міністерства з 1 липня 1957 р. були замінені сотнею раднаргоспів, які на регіональному рівні управляли підприємствами та повинні були встановлювати прямі зв'язки між собою. Ця рефо­рма принесла мало позитивних економічних результатів. Звичайно, вона полегшила розвиток деяких галузей місцевої промисловості, які були в заго­ні на той час, коли все керівництво здійснювалося із центру, але затруднило функціонування ряду секторів великої промисловості. Головним же резуль­татом стало збудження невдоволення десятків тисяч міністерських чиновни­ків, вимушених відправитися з Москви у провінцію.

За відсутності продуманої інвестиційної політики в аграрному секторі (проблема його фінансування залишалася невирішеною, оскільки держава не наважувалася перенести на роздрібні ціни надбавку, отриману виробни­ками з 1953-1954 рр.) підвищенню ефективності сільського господарства по­винні були сприяти дві адміністративні реформи. Перша полягала в ліквіда­ції МТС і передачі техніки (тракторів та сільхозмашин) у,власність колгос­пів, що передбачало її краще використання. З економічної точки зору ця міра, безсумнівно, дозволила багатьом колгоспам поліпшити організацію і підня­ти продуктивність праці; однак для інших був більш вигідний прокат облад­нання, оскільки забезпечував велику гнучкість. Разом з тим реформа нав'я­зала всім колгоспам негайний викуп парку МТС, що поглинуло фінансові ресурси колгоспів, які утворилися з 1954-1955 рр. завдяки підвищенню заку­півельних ціп. Якщо деякі «колгоспи-мільйонери» і отримали вигоду з цієї реформи, то найбідніші колгоспи, яких була переважна більшість, потрапи­ли в критичне положення. Негайна і обов'язкова ліквідація МТС мала й інші негативні наслідки, насамперед від'їзд у міста більшості технічних фахівців, які боялися втратити свій статус і виявитися прирівненими до колгоспників, і вслід за цим швидкий вихід з ладу обладнання, що залишилося без кваліфі­кованого обслуговування. У 1958-1961 рр. - уперше з кінця 20-х рр. - сталося скорочення парку сільськогосподарських машин.

Друга реформа полягала в новому укрупненні колгоспів (83 тис. в 1955 р., 68 тис. в 1957 р., 45 тис. в 1960 р.), що повинне було привести до утворення могутніх «колгоспних союзів», здатних стати початком справжньої індустрі­алізації сільського господарства. Цей проект, який відроджував ідею агро-міст і прагнення прискорити соціальне перетворення села через розвиток «со­ціалістичних» аспектів образу життя, вимагав великих капіталовкладень, в яких колгоспи намагалися не брати участь через нестачу коштів, викликану викупом МТС. Це стало причиною невдачі першої серйозної спроби досягти реальної інтеграції колгоспного сільського господарства.

Реформи, породжені бажанням швидко і з найменшими витратами отри­мати істотні результати, супроводжувалися сильним тиском на місцевих пар­тійних працівників і голів колгоспів, які в свою чергу тиснули на колгоспни­ків. Практичним вираженням цього стала кампанія проти присадибних під­собних господарств, які розглядалися як приватновласницький пережиток.

Для політичних і господарських керівників всяка інтенсифікація колектив­ної праці передбачала обмеження праці індивідуальної на своїй ділянці. На ділі ж ця кампанія, не кажучи вже про її непопулярність, мала негативний вплив на все сільськогосподарське виробництво.

Наочним прикладом катастрофічних наслідків прихильності до волюн­таристських методів примушення, пов'язаних із «погонею за рекордами», стала «рязанська катастрофа». Поштовхом до неї послужила виголошена 22 травня 1957 р. в Ленінграді промова, в якій Хрущов запропонував за три роки потроїти виробництво м'яса в країні. Перші півтора роки принесли дуже скромний приріст (8%), що спричинило крайнє роздратування Хрущова, по­ставленого перед необхідністю визнати, що його проект насправді нездійс­ненний. Наприкінці 1958 р. обкомам партії була розіслана вказівка про вжи­вання «рішучих заходів» для збільшення виробництва м'яса в 1959 р. Пер­ший секретар Рязанського обкому О. Ларіонов виступив з амбіційною заявою, пообіцявши за один рік потроїти державні заготовки м'яса в області. Обіця­нки, незважаючи на їх нереальність, були затверджені обласною партійною конференцією, а згодом за наполегливою рекомендацією Хрущова і всупе­реч думці Сільськогосподарського відділу ЦК КПРС опубліковані в «Прав­ді». На «виклик» відповіли кілька інших областей. Рязанська область не всти­гла ще приступити до реалізації своєї грандіозної програми, як на неї поси­палися нагороди. У лютому 1959 р. вона отримала орден Леніна, а сам Ларі­онов через кілька місяців став Героєм Соціалістичної Праці. Щоб стримати обіцянку, обком партії розпорядився забити весь приплід 1959 р., а також велику частину молочного стада й племінних виробників, «додавши» під розписку всю худобу, вирощену колгоспниками у своїх господарствах. Од­нак навіть цих заходів було недостатньо, у зв'язку з чим була організована закупівля худоби в сусідніх областях за рахунок коштів із суспільних фондів, призначених для придбання машин, будівництва шкіл і т.д. «М'ясний пода­ток» ударив не тільки по всіх колгоспах і радгоспах області, але й по всіх міських установах; м'ясо, що здавалося державі (за чисто символічними ці­нами) зникло з продажу. 16 грудня місцеві власті урочисто рапортували про стовідсоткове виконання плану: область «продала» державі 150 тис. т м'яса, в три рази перевищивши постачання попереднього року; зобов'язання ж на 1960 р. бралися ще більш високі - 180 тис. т! Однак в 1960 р. заготовки не перевищили 30 тис. т: після масового забою попереднього року поголів'я зменшилося в порівнянні з 1958 р. на 65%. Колгоспники, у яких під розписку «тимчасово» вилучили худобу, відмовлялися обробляти колгоспні землі, що привело до падіння виробництва зерна на 50%. Наприкінці 1960 р. прихову­вати катастрофу далі стало неможливо і Ларіонов покінчив життя самогубс­твом. Застосування «рязанських методів», більш або менш карикатурно по­ширених в багатьох регіонах, привело до катастрофічних результатів: в 1964 р. виробництво м'яса поступалося рівню 1958 р. Все це завдало серйозного уда­ру по престижу Хрущова; лозунг «Наздогнати та перегнати Америку!» неза­баром міцно перекочував до анекдотів. Предметом жартів стало й захоплен­ня Хрущова кукурудзою, з допомогою якою він сподівався вирішити про­блему кормів. Відведені під цю культуру площі були подвоєні: 18 млн. га в 1955 р., 37 млн. га в 1962 р. Вирощування кукурудзи нав'язувалося й тим ре­гіонам, де кліматичні умови явно не підходили для цієї культури (особливо в Білорусії та Прибалтиці). Урожаї 1957, 1959, 1960 і 1962 рр. були низькими.

Хороший урожай зерна, отриманий в 1956 р. па цілині, надихнув керів­ництво на продовження експерименту. Спроба закріпити заходи, що задуму­валися як тимчасовий вихід із становища, як постійні, в середньостроковому плані мали плачевні наслідки. Надмірна експлуатація районів нового осво­єння привела до падіння середньої врожайності та подорожчання зерна, яке вирощувалося на цих територіях. Крім того, практично повністю припинив­ся розвиток традиційних зернових регіонів. Освоєння цілинних земель, пере­творене з тимчасової міри на постійне джерело отримання біля половини товарного хліба, могло б бути менш ризикованим, якби кліматичні умови там були стійкими, а господарство велося постійним селянським населенням на основі раціональної сівозміни. Ллє нормальне сільське господарство було несумісне з регулярними мобілізаціями робочої сили і машин, які па період жнив прямували туди з усієї країни на один-два місяці, і з екстенсивною зер­новою монокультурою, яка стала джерелом ерозії нестійких грунтів. Все це, зрештою, привело до екологічної та економічної кризи 1962- 1963 рр.

До кінця 50-х рр. авантюрні ініціативи Хрущова, наслідкам яких нале­жало повністю виявитися тільки після 1960 р., в очах громадської думки ком­пенсувалися прийнятими в 1955-1959 рр. численними заходами по поліпшен­ню умов життя населення, головним чином міського. 25 квітня 1956 р. був відмінений антиробітпичий закон 1940 р., який прикріпляв трудящих до їх підприємств. Відтепер робітники могли міняти місце роботи, повідомивши про це адміністрацію за два тижні (зазначимо у зв'язку з цим, що з колгосп­никами продовжували поводитися, як з громадянами другого сорту; вони все ще не мали паспортів, без яких не могли за своїм розсудом і легально покинути свій колгосп). Мінімальна заробітна плата в державному секторі була підвищена приблизно на 35% і звільнена від податку. Розмір пенсій майже подвоївся; пенсійний вік був знижений до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Колгоспники ж і в цій області виявилися обділеними: лише в 1964 р. вони дістали право на пенсію, а пенсійний вік наступав для них на п'ять років пізніше, ніж для інших категорій трудящих. Тривалість робочого тижня була скорочена з 48 до 46 годин (для металургів - 42 години, для шахтарів і підлі­тків - 36). Відпустка за вагітністю (скорочена при Сталіні до 70 днів) стала знову стодванадцятиденною. Уряд обіцяв не вдаватися більше до обов'язко-

вих державних позик (по яких до цього забиралося біля 6% річних заробіт­ків), але на 20 років заморозило виплату по попередніх позиках. Нарешті, широкий розвиток отримало житлове будівництво. Дуже вигідними умова­ми держава заохочувала будівництво коопера гивних квартир. За десять ро­ків, з 1955 по 1964 р., міський житловий фонд збільшився на 80%. Проте, піс­ля напливу в міста на початку 30-х рр. десятків мільйонів сільських жителів відставання в цій області було таким великим, що, незважаючи на досягнуті успіхи, загалом житлову кризу подолати не вдалося. Власті часто викорис­товували цю ситуацію для тиску па громадян, бездоганна поведінка дозво­ляла сподіватися на більш або менш швидке отримання квартири. Навпаки, будь-яке відхилення, маргінальна поведінка або протест спричиняли перемі­щення в кінець черги на житло, в якій у середині 60-х рр. у Москві стояло більше 2 млн. чоловік, і навіть втрату права па житло. Загалом же друга по­ловина 50-х рр. залишилася в колективній пам'яті суспільства як час, коли матеріальне положення, особливо положення із житлом, почало поліпшува­тися.

Звичайно, найбільш відчутно життя змінилося для всіх тих, хто після XX з'їзду КПРС був звільнений із таборів (до 1956 р. число,звільнених залиша­лося дуже незначним; дуже багато часу віднімала сама процедура реабіліта­ції, пов'язана з проходженням справ через Верховний суд СРСР або його «вій­ськову колегію»). З метою прискорення процедури після XX з'їзду в табори були направлені спеціальні комісії з перегляду справ, які дістали право вирі­шувати питання на місці і негайно звільняти реабілітованих. Результатом їх діяльності стало звільнення в 1956 р. - році «повернення», чудово описаному В.Гроссманом в його романі «Все тече», - кількох мільйонів чоловік. Це ма­сове повернення, яке одночасно нагадувало про те, що мільйони людей ніко­ли не повернуться, не могло не викликати паніки в розумах і стало найваж­чою соціальною і моральною травмою, народженою трагічною зустріччю, передбаченою А. Ахматовою: «Тепер арештанти повернуться, і дві Росії гля­нуть одна одній в очі: та, що саджала, і та, яку посадили».

Лютий 1957 р. приніс реабілітацію народам, депортованим в 1944-1945 рр. У рідні місця було дозволено повернутися чеченцям, інгушам, бал­карцям, карачаївцям і калмикам, однак нічого не було зроблено для німців Поволжя і кримських татар, оскільки території, які їх змусили покинути, були заселені росіянами та українцями.

У 1956-1958 рр. були реабілітовані - також вибірково - деякі партійні і військові керівники, що сталії жертвами чисток. Серед них особливо багато було військових (Тухачевський, Якір, Блюхер та інш.), оскільки з 1953 р. ар­мія була серед основних сил, що підтримували Хрущова, а також керівних партробітників, частіше за все другорядних і тих, що дотримувалися сталін­ської лінії (Ейхе, Рудзутак, Постишев, Косіор, Чубар та інш.), згаданих у «секретній доповіді». Ці часткові реабілітації, які не торкнулися великих істори­чних фігур більшовизму, тих, що відстоювали політичні альтернативи сталі­нізму (Бухарці, Троцький) або тих, що відкрито виступали проти Сталіна (Зинов'єв, Каменєв, Риков та інш.), не послужили імпульсом для серйозних роздумів про природу сталінізму, масових репресій і відповідальності за них партії загалом.

У той час як система таборів (перейменованих у «виправно-трудові ко­лонії») зазнала реорганізації, а в КДБ сталася зміна керівництва (генерал Сєров поступився своїм постом колишньому першому секретареві ЦК ВЛКСМ Шелепіну, сорокарічному апаратнику, який не був замішаний у чи­стках і твердо керувався партійними установками), радянські юристи в ім'я «зміцнення соціалістичної законності» відмовилися від традицій, укорінених при Вишинському. 25 грудня 1958 р. Верховна Рада прийняла нові «Основи карного законодавства», які повинні були стати базою для відповідних Ко­дексів союзних республік. Відмінялися найбільш волаючі норми в карному законодавстві сталінської епохи: було скасоване поняття «ворог народу»; з 14 до 16 років був підвищений вік настання карної відповідальності; було заборонено вдаватися до загроз і насильства для отримання визнання; обви­нувачений повинен був обов'язково бути присутнім на процесі, разом з по­вністю ознайомленим з його справою адвокатом ; за деякими винятками, судові засідання стали відкритими.

«Дух XX з'їзду», здавалося, виправдовував найсміливіші надії, переду­сім інтелігенції. Насправді ж політика влади по відношенню до інтелігенції незабаром показала двозначний і обмежений характер лібералізації «під по­силеним наглядом».