3. Демонізм, «соціалістична законність», націоналізм і повернен­ня до етичних підвалин

Масові репресії - справжнє полювання па «ворогів народу», - що приве­ли навіть до відторгнення мільйонів людей від суспільного організму, здійс­нювалися паралельно із затвердженням соціалістичної законності. У самий розпал терору і свавілля ідея законності виявилася рятівною для простого народу, оскільки допомагала йому ідентифікувати себе з системою і була зру­чною для влади, забезпечуючи регулярне відправлення функцій держави. У народній свідомості ідея законності в деякому розумінні доповнювала тра­диційно присутню в ньому ідею «нечистої сили»: біди і невдачі пояснювали­ся підступами ворога, зрадою. У цьому значенні широкі публічні процеси по виявленню ворогів, зі своїми героями (партійні і державні керівники) і свої­ми демонами (зрадники, саботажники, шпигуни), являли собою справжні ритуали по вигнанню «нечистої сили» і тому з великою легкістю засвоюва­лися свідомістю простого народу, заплутаної о і позбавленого свого корін­ня, яке втрачало грунт під ногами в жорстокому і мінливому світі. Витоки ідеї демонізму, «нечистої сили» йшли корінням у цілий комплекс релігійних і міфологічних вірувань . Ця «сільська демонологія» засновувалася на досто­вірно маніхейському баченні світу, що як і раніше складало серцевину світо­гляду простих людей, яких раптово відірвали від вікових культурних підва­лин. Але, як справедливо відмітив Моше Левін, ідея демонізму, яка мешкала глибоко в підсвідомості народу, вправно використовувалася напівграмот­ною бюрократичною верхівкою у своїх цілях. Контури змови ясно вимальо­вувалися в точці перетину політичних спрямувань керівництва і культурно-психологічних особливостей народу, що перебував у стані важкої кризи ети­чних цінностей.

Одночасно і народна, маса, і партійно-державні кадри - всі відчували зро­стаючу необхідність у соціальному захисті, який міг бути забезпечений тіль­ки ретельно розробленою системою правопорядку, засіюваною на законно­сті і конституційності, який би формальний характер вони не носили. Торже­ство «соціалістичної законності» підтвердив VIII з'їзд Рад, прийнявши 5 грудня 1936 р. нову конституцію - «найдемократичнішу у світі» (зі слів Сталіна). Новий основний закон країни знаменував собою перемогу соціалізму - «по­чаткової стадії комунізму». Протягом п'яти місяців на нескінченних зборах проходило всенародне обговорення нової конституції, в якому, за даними офіційної статистики, взяло участь 45 млн. чоловік. У порівнянні з конститу­цією 1924 р. змінювалася виборча система, структура центральних представ­ницьких органів, адміністративно-територіальний розподіл країни. Замість неповного виборчого права, яке здійснювалося посереднім голосуванням, вводилися загальне виборче право і пряме таємне голосування. Обмеження і нерівність у виборчих правах ліквідовувалися. Але повсюдно поширена прак­тика висунення єдиного кандидата в депутати, підібраного партійними ор­ганами, зводила всі нововведення «на півець». Формальний характер носи­ли й перетворення у центральних представницьких органах. З'їзд Рад і Центра­льний виконавчий комітет замінили Верховну Раду СРСР, що складалася з двох палат - Ради Союзу і Ради Національностей і обиралася всім населен­ням кожні чотири роки. Кількість республік, що складали Радянський Союз збільшилася з семи до одинадцяти: дні автономні республіки - Казахстан та Киргизія - отримали статус союзних, а замість Закавказької республіки були створені три нові союзні республіки - Вірменська, Грузинська та Азербай­джанська. Дуже несподіваними і навіть містичними виявилися ті статті пової конституції, в яких йшла мова про права особистості і громадянські свобо­ди. У самий розпал беззаконня, що творилося в країні, ці статті урочисто оголошували про введення принципу відвертості всіх судових процесів, під­тверджувалося право обвинувачених на захист, проголошувалася свободу друку і зборів, недоторканість особистості, житла і листувань.

Конституція закріпляла існування Радянської держави вже не як перехі­дну і відкриту політичну форму, а як деяку дапість, деяку цілісність, яка за­ймає місце в просторі й часі. У цих змінах вгадувалося прагнення реабіліту­вати ідею держави, що в принципі суперечило марксистській тезі про її від­мирання. У 1936 р. ця теза, що помилково приписується теоретику держави й права Пашуканісу і класичний характер якої відтепер заперечується, була охарактеризована Вишинським як «троцькістська і контрреволюційна». У березні 1939 р. Сталін роз'яснив на XVIII з'їзді партії, що в умовах соціаліз­му, який переміг в одній, окремо взятій країні, що знаходиться під загрозою військового нападу ззовні, необхідно мати досить сильну державу для захис­ту її завоювань.

Така сильна держава все більше асоціювалася з державою російською. Все більш настирливо впроваджувалася в суспільну свідомість ідея тотожно­сті марксизму-леніпізму і патріотизму. У 1934-1935 рр. була розгорнута ши­рока кампанія по перегляду історії, мета якої полягала в узаконенні спадко­ємності сталінського і ленінського вчень, а також в переоцінці російського минулого та історії відносин різних народів, які входили до складу Радянсь­кого Союзу. Потужність і величезне значення колишньої російської держави відтепер представлялися як позитивні чинники російської і світової історії в її русі до революції. Кіно та офіційна пропаганда оспівували «справжніх ге­роїв», що об'єктивно сприяли розвитку країни, - Олександра Невського (про­славленого в 1939 р. фільмом С.Ейзенштейна), Дмитра Донського, Петра Великого, О.Суворова, М.Кутузова (125-я річниця Бородінської битви була урочисто відсвяткована в 1937 р.). Зазначимо, що до початку 30-х років офі­ційно визнавалося, що Російська імперія була «в'язницею народів», а марк­систська історична школа М.Покровського засуджувала колоніальну полі­тику Російської держави. Але в 1937 р. з'явився «Короткий курс історії СРСР», який абсолютно інакше висвітлював історію відносин Росії з неросійськими народами. Колонізація не представлялася вже «абсолютним злом», а вважа­лася «відносним благом» завдяки цивілізаторській ролі російської держави. Радянська держава, яка об'єднала всі народи в «добровільній» федерації, розглядалася як наступник цієї великої місії.

Відродження російського націоналізму було чинником, що вів до консо­лідації значної частини російської громадської думки. Але це був не єдиний елемент у відроджуваній системі традиційних етичних підвалин, який вияви­вся рятівним для суспільства, охопленого соціальними бурями, заплутаного і дуже збудженого. Всупереч революційним ідеалам загальної рівності, всу­переч духу жертовності, що культивувався раніше в ім'я повного загального звільнення, прпдбавала значення і починала все більше цінуватися ідея осо­бистого досягнення успіху, яка лягла в основу пової ієрархії посад і привілеїв і сприяла створенню пової еліти. Ця еліта, вільна від всяких комплексів, при­миряла, нарешті, прагнення до матеріального добробуту і соціалістичну до­брочесність. Вона, по справедливому зауваженню В.Дуихам, засвоїла всі сте­реотипи мислення і образ життя дрібного буржуа.

Одним із найбільш важливих моментів відродження колишніх етичних підвалин була соціальна реабілітація сім'ї. Теоретик сім'ї В.Вольфсон заявив у 1936 р., що вона не зникає при соціалізмі, а змінюється. І Іезабаром - одно­часно із засудженням «лівацької фразеології», яка, па думку влади, сприяла сильному збільшенню числа абортів (в Москві три аборти па одне народження в 1934 р.), розлучень (48 розлучень па 100 браків в 1935 р.), зростанню дитя­чої злочинності (особливо в тих сім'ях, де батько переховувався і ухилявся від якої-небудь участі у вихованні дітей), - був прийнятий ряд заходів, напра­влених на зміцнення сім'ї. Постанова від 27 червня 1936 р. забороняла абор­ти та їх пропаганду, збільшувала допомоги матерям і ускладнила розлучен­ня (обов'язкова присутність обох людей, записи в паспорті, суворий конт­роль за виплатою аліментів). Надалі сім'я розглядалася як осередок радянсь­кого суспільства. Такі погляди отримали ще більший розвиток у зв'язку з війною.

Розділ VII

Зовнішня політика Радянської держави

(1921-1941)

І. НОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Починаючи з 1920 р. великі світові держави відмовилися від планів по­валення радянського режиму. Поступово була знята економічна блокада, а закріплення рядом угод нових державних кордонів - які, можливо, і не роз­глядалися сторонами як остаточні - означало необхідний Радянській Росії перепочинок. По закінченні громадянської війни та іноземної інтервенції, після переходу до непу ідея світової революції для багатьох більшовистських керівників відійшла на другий план. III конгрес Комінтерну (червень-липень 1921 р.), передбачившії попе глобальне загострення міжімнеріалістичних про­тиріч, які в «найближчому майбутньому створять сприятливі умови для ре­волюційного вибуху», проте, визнав спад революційного руху в Європі. Очіку­ючи нового підйому, Ленін визнав визначальною задачу мирного будівниц­тва Радянської держави.

У 20-і рр. Радянська країна нормалізувала свої міжнародні відносини, поступово входячи до світової спільноти. Важливо, що цей процес відбував­ся на умовах Радянської держави, яка, з одного боку, відмовилася платити борги царського уряду, але не відмовилася від ролі світового центру револю­ційного руху - з іншого. Витікаюча з цього подвійність радянської зовніш­ньої політики означала справжній переворот у нормах і правилах міжнарод­них відносин.

Як потрібно було оцінювати зовнішню політику країни, яка встановила дипломатичні і торгові відносини з іншими державами і в той же самий час контролювала через Комінтерн діяльність національних компартій, які про­голосили своєю кінцевою метою дестабілізацію і повалення існуючих урядів, з якими Радянська держава підтримувала «нормальні» відносини? Звичайно, радянська дипломатія заперечувала цю другу сторону своєї політики, ствер­джуючи, що Комінтерн являє собою міжнародну організацію «приватного характеру», діяльність якої ніяким чином не залежить від радянського уряду, однак ця подвійність існувала і ставила радянський уряд перед обличчям не­розв'язної дилеми. З одного боку, Радянська країна більш ніж будь-яка інша велика держава потребувала міжнародного миру і стабільності, необхідних для відновлення зруйнованої за сім років війни і революцій економіки і стабілізації своєї політичної системи. Але в той же час будь-яка стабілізація на міжнародній арені зменшувала шанси світової революції на успіх і віднімала у Радянської держави можливість грані на міжімперіалістичних протиріч­чях. Протягом 20-х рр. такі видатні більшовистські теоретики, як Троцький і Бухарін, постійно обговорювали можливість загострення між Францією та Великобританією і навіть Великобританією та США на ґрунті їх прагнення до світового панування. Такі конфлікти, па їх думку, були б тільки на благо Радянській державі і міжнародному комуністичному руху. У кінці 20-х рр. Сталін дав розгорнуте визначення цілей і змісту радянської зовнішньої полі­тики, виходячи з неминучості в майбутньому глибокої кризи капіталізму, яка привела б до загострення «міжімперіалістичних протиріч» і виникнення ре­волюційної ситуації.

Дуалізм зовнішньої політики Радянської держави, зумовлений існуван­ням в ній двох пріоритетів - державних інтересів країни та інтересів світово­го революційного руху, притому, що ті та інші інтереси могли не співпадати, - привів після смерті Леніна до гострої дискусії між Сталіним, прихильником теорії «побудови соціалізму в одній країні», і теоретиком всесвітньої «перма­нентної революції» Троцьким. Потрібно відзначити, що позиції цих лідерів були куди більш складними і витонченими, ніж їх звичайно відображають. Спочатку незначні розходження у поглядах на співвідношення інтересів Ра­дянської держави як такої і інтересів різних комуністичних течій за кордо­ном посилювалися по мірі того, як все більш запеклою ставала політична боротьба цих лідерів між собою, щоб, зрештою, постати антагоністичними і взаємовиключаючими концепціями. В той же час блискуче організована ка­мпанія по дезінформації дозволила Сталіну переконати більшість членів партії в тому, що Троцький не вірить у можливість побудови соціалізму в одній країні.

Насправді ж Троцький (особливо якщо судити по його доповіді в берез­ні 1926 р., присвяченій політиці, яку потрібно було проводити в Китаї), рату-вав за проведення дуже обачної зовнішньої політики, яка переслідувала б, передусім державні інтереси СРСР, - нехай навіть на шкоду революційним силам, у цьому випадку в Китаї.

На фоні цієї дилеми - інтереси Радянської держави або інтереси міжна­родного комуністичного руху - кожна поразка, кожна упущена можливість (невдалий виступ німецьких робітників у 1923 р., підтримка Чан Кайши в 1926-1927 рр., яка спричинила розгром комуністів у Шанхаї в квітні 1927 р.) приводила до політичних конфліктів і взаємних обвинувачень у зраді ідеалів інтернаціоналізму, або, навпаки, в авантюризмі і принесенні вищих держав­них інтересів країни в жертву фетишам резолюції.

Після розгрому «лівої», а потім і «правої» опозиції Сталін вирішив цю дилему, підпорядкувавши інтереси національних компартій і міжнародного комуністичного руху інтересам Радянської держави. З трибуни VI конгресу Комінтерну (липень - вересень 1928 р.) він заявив, що тільки той є істинним революціонером, хто готовий беззастережно, відкрито, безумовно, захища­ти Радянський Союз. У 1929-1930 рр. Комінтерн, де провідні позиції займали політичні діячі з ідеями, часто відмінними від сталінських (Бухарін, Зинов'єв, Радек, Сокольников), надійно взяли у свої руки такі переконані сталіністи. як Мануїльський та Молотов. У другій половині 30-х рр. з особливою жорс­токістю проходила чистка Комінтерну. Вона супроводжувалася затверджен­ням все більш відвертої націоналістичної ідеології, яка остаточно посіла міс­це проголошуваних раніше інтернаціоналізму і прагнення «роздмухати по­жежу» світової революції.

Так же радикально в 1929-1930 рр. був оновлений апарат Наркомату закордонних справ. М.Чичерін був замінений на посту наркома М.Литвиновим, який керував радянською дипломатією до травня 1939 р. Разом із Чичеріним багато які дипломати, особливо ті, хто раніше співробіт­ничав із Троцьким (А.Іоффе, Л.Карахан та інш.), були або звільнені з НКЗСу або направлені послами за рубіж. Деякі з них через кілька років виявилися серед обвинувачених на московських процесах.

1929-1930 рр., коли був зроблений вибір між інтересами Радянської дер­жави і міжнародного комуністичного руху, ознаменували перший поворот у радянській зовнішній політиці після 1921 р. Другий стався наприкінці 1933 р., коли радянське керівництво, усвідомивши небезпеку з боку нацистів, що при­йшли до влади в Німеччині, зважилося почати перегляд одного з постулатів своєї зовнішньої політики, згідно з яким всяке посилення міжнародної на­пруженості, всяке загострення «міжімперіалістичних протиріч» зрештою, було вигідним для СРСР. Протягом шести років Радянська держава робила став­ку на нейтралітет в міжнародних відносинах та ідею «колективної безпеки». Після невдачі цієї політики, в умовах зростання міжнародної напруженості та імовірності виникнення світового конфлікту радянська дипломатія, від­мовившись від усіх принципів, за винятком все більш послідовного націона­лізму, дозріла для третього повороту: альянсу з нацистською Німеччиною, втіленого в радянсько-німецькому пакті від 23 серпня 1939 р.