II. Брест-литовський договір та

ЙОГО НАСЛІДКИ

Першочерговою задачею нового режиму було укладення миру, до якого прагнула переважна більшість населення.З грудня 1917 р. почалися переговори про перемир'я між радянською делегацією (очолюваною Іоффе, Каменевим і Радеком, до яких потім приєд­нався Троцький) і делегаціями центрально-європейських імперії'!. 15 грудня було підписано перемир'я на чотири тижні з подальшим поновленням пере говорів. На першому етапі (3-22 грудня) мова йшла про застосування прин­ципу права народів на самовизначення на західних рубежах Росії. 22 грудня німецька делегація дала зрозуміти, що, на її думку, на територіях Російської імперії, зайнятих німецькою армією (Галичина, Литва, Латвія, Естонія, Поль­ща), народи вже виразили свою волю на користь Німеччини. Така позиція спричинила першу паузу в переговорах. 9 січня до Брест-Литовська для пов­ноправної участі в переговорах прибули представники Української Ради, яка стала незалежним урядом. Оскільки між більшовиками та центрально-євро­пейськими державами велася «пропагандистська війна» з національного пи­тання, Троцький був вимушений визнати делегацію Ради як повноважних представників і виразників інтересів незалежної України.

18 січня Троцький поїхав з Бреста у Петроград для участі в обговоренні партійним керівництвом майбутнього переговорів, невдачу яких також не­обхідно було передбачити. Думки керівників більшовиків із приводу того, яку тактику виробити, розділилися. Ленін був за негайне підписання в ім'я «порятунку російської революції» сепаратного миру на умовах, які пропону­валися Німеччиною. Бухарін відкидав подібний вихід із становища. З його слів, це було б на руку німецькому імперіалізму, чиїм «пособпиком» ставала радянська держава. Таке рішення змусило б революційну державу піти на компроміси і поступки, від чого міг похитнутися престиж радянської влади. Бухарін виступав за революційну війну і «загальним захист російської землі та світового пролетаріату», що стало б мовим стимулом до європейської ре­волюції. Під час першого голосування в ЦК прихильники революційної вій­ни отримали явну перемогу над Леніним. Тоді Троцький іапропопував ком­промісне рішення:

прийняти декларацію про те, що Росія виходить з конфлікту в односто­ронньому порядку, не підписуючи миру, - пропозиція безпрецедентна в істо­рії дипломатії. Ленін був проти, але це рішення здавалося йому кращим за бухарінське. Більшовики вирішили продовжити переговори, затягуючи їх як можна довше. У разі припинення переговорів було намічено спробувати ва­ріант Грецького.

26 січня Троцький повернувся до Бресту. І Природжений оратор, він пус­тився у словесні маневри. Німецькі військові почали тим часом втрачати те­рпіння. Делегації центрально-європейських держав підписали мирний дого­вір із представниками Української Ради. Ті тут же попросили у Німеччини військової допомоги, щоб протистояти більшовикам, війська яких щойно увійшли до Київа. Це прохання послужило поводом для нового німецького вторгнення. Відтепер час грав проти більшовиків.

10 лютого Троцький перериває переговори, заявляючи, що центрально­європейські держави і Росія не знаходяться більше в стані війни. Через кілька днів ленінські побоювання підтвердилися і центрально-європейські держави почали широкий наступ від Прибалтики до України. 18 лютого ЦК зібрався для визначення лінії подальших дій. Ленін запропонував негайно послати телеграму в Берлін з проханням про мир. При голосуванні його пропозиції не вистачило одного голосу. Троцький, як і більшість тих, хто був проти, вважав, що треба почекати, поки розвернеться наступ, і подивитися на реак­цію німецьких трудящих. Він думав, що явна агресія проти Радянської Росії, яка вийшла з війни і оголосила демобілізацію, повинна викликати револю­ційні заворушення в Німеччині. Однак німецький пролетаріат, за словами Рози Люксембург, залишався «нерухомим, неначе труп».

Увечері того ж 18 лютого, на фоні швидкого просування німецьких військ, які вже дуже скоро могли підійти до Петрограда, ЦК зібрався знову. Цього разу ленінська пропозиція перемогла і в Берлін була відправлена телеграма. Відповідь прийшла тільки через чотири дні, протягом яких німецька армія продовжувала просуватися вглиб країни. Уряд у розгубленості висунув ло­зунг революційного захисту вітчизни. 23 лютого німецькі війська були зупи­нені біля Нарви та Пскова. У цей день стали відомі умови Німеччини. Вони були більш жорсткими, ніж на переговорах у Брест-Литовську. У відповідь на протести ЦК і уряду Ленін пригрозив, що подасть у відставку, якщо на протязі двох діб, встановлених Німеччиною, не будуть прийняті всі умови. З березня у Брест-Литовську був підписаний договір. У порівнянні з 1914 р. територія Росії скоротилася на 800 тис. кв. км. Червона армія повинна була піти з України, Росії треба було укласти мир з Українською Радою, відмови­тися від претензій на Фінляндію та Балтійські країни, віддати Туреччині Каре, Батум і Ардаган. На цих територіях проживало 26% населення, вироблялося 32% сільськогосподарської і 23% промислової продукції, 75% вугілля та ме­талу. Крім того, радянський уряд зобов'язаний був виплатити значну репа­рацію (встановлену в серпні в розмірі 6 млрд. марок) і припинити революцій­ну пропаганду в центрально-європейських державах.

Після укладення Брест-Литовського договору в країні з'явилися дві опо­зиції: «ліві комуністи» серед більшовиків і ліві есери, які з 19 березня припи­нили всяку співпрацю з більшовиками. «Ліві комуністи», які об'єдналися на­вколо журналу «Комуніст», очолюваного Бухаріним, Радеком, Урицьким, а потім Оболенським та Смирновим, не були згодні із встановленням німець­кого диктату і вели кампанію за «революційну війну». Після підписання до­говору «ліві комуністи» заявили, що «ганебний мир» означає поступку «най­менш передовим елементам пролетаріату і селянства», загрожує основнимсоціалістичним принципам. На їх думку, необхідні були більш жорсткі захо­ди: негайне упорядкування націоналізації, встановлення достовірно робіт­ничого контролю, звільнення з підприємств усіх «спеціалістів»-некомуністїв, спільна і колективна обробка землі. «Лівим комуністам» вдалося здійснити свої ідеї тільки відносно націоналізації. Коли вибухнув лівоесерівський зако­лот 6-7 липня 1918 р., «ліві комуністи» поспішили примкнути до партійної більшості і відмежуватися від бунтівників. Заколот лівих есерів став логіч­ним кінцем їх опору більшовикам, який розпочався під час підписання дого­вору у Брест-Литовську, і завершив собою тримісячну співпрацю з більшо­виками.