2.5. Міжнародні договори

1, Питання про те, чи є міжнародний договір джерелом МПрП, завжди викликало жваві дискусії у колишній радянській, сучасній пострадянській літературі. Підсумовуючи висловлені з цього при­воду думки, можна дійти висновку, що нині переважає точка зору, за якою міжнародний договір безпосереднім джерелом МПрП не є. Щоправда, аргументація, яка покладається в обгрунтування цієї точки зору, різниться. Одні з авторів (Л. А. Лунц, І. С. Перетср-ський та їх численні послідовники) вважають, що міжнародний договір стає джерелом МПрП тільки внаслідок «трансформації» його положень у відповідне національне законодавство.

Наприклад, М. X. Бабаєв стверджує, що застосування норм, які містяться у міжнародному договорі, до регулювання цивільно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом, можливе лише після їх трансформації у внутрішньодержавні норми². Неваж­ко зрозуміти, що подібна точка зору є тотожною твердженню, за яким для регулювання зазначених відносин застосовуються тільки внутрішньодержавні норми, а не норми міжнародного договору. Інші прихильники цієї концепції йдуть ще далі, звужуючи можли­вість застосування положень міжнародних договорів у національ­ному праві тільки випадками, коли відповідні норми інкорпоровані у відповідне законодавство/ чим виключається можливість їх за­стосування на підставі примату норм міжнародного права перед національним законодавством. Тим часом, подібний засіб застосу­вання норм міжнародних договорів відомий праву ряду країн сві­ту. Так, згідно зі ст. 55 Конституції Французької Республіки, між-

Див.: Давид Р., Жоффре-Сгтнози К- Цит. праця,- С. 95.

Див.: Бабаї:» М X. Международный договор и источники международного частного права I! Вестник Киевского ун-та. Международные отношения и меж­дународное право. Вып. 13.-К.. 1981.- С. 117.

Див.: Mio.iie/icoii Р. А Национально-правовая имімємешаїїия международ­ных договоров II Советский ежегодник международного права. 1978.- М.: Наука, 1980.

51

I

народні договори або у соди, належним чином ратифіковані або ухвалені, з моменту їх опублікування мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів за умови застосування такого договору іншою стороною . До речі, і в нашому чинному законодавстві спо­стерігається щось подібне. Як зазначає В. І. Кисіль, у більшості законодавчих актів України існує застереження на кшталт: «Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж у цьому законі, застосовуються правила міжнародного договору» .

Не зайвим буде зауважити, що практика формулювання подібних застережень тепер вже узагальнена у ч. 2 ст. 10 нового Цивільного кодексу України. Нею передбачено, що у випадках, коли у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому зако­ном порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відпо­відним актом цивільного законодавства, застосовуються правила міжнародного договору України. Буквальне тлумачення даного по­ложення Цивільного кодексу порівняно зі змістом статті 9 Конститу­ції України змушус зробити висновок, що законодавство України містить норми двох видів - власні національні І трансформовані від­повідно до міжнародних договорів України, причому останні мають на території нашої держави переважну силу порівняно З першими.

Наскільки подібне становище відповідає певним концептуаль­ним засадам законотворчості, зокрема вимозі системності, за якою неможливо творити законодавство таким чином, щоб одна його частина не узгоджувалась з Іншою, - це питання, відповідь на яке повинні дати фахівці³. З гочки зору МПрП, нас повинно більше зацікавити питання про те, чи втрачають міжнародні договори якість джерел МПрП у тих випадках, коли держава, на порушення норм міжнародного права, не виконує своїх зобов'язань за тим чи іншим міжнародним договором.

Справа в тому, що окремі 3 таких договорів можуть містити спеціальні вимоги стосовно форм трансформації їх положень у на­ціональне законодавство держав-членів. Наприклад, згідно з пер­шою Женевською вексельною конвенцією 1930 p., Високі Договірні

¹ Див.; Конституции государств Европы: В 3 т. Т. З / Под общ. ред. Л. А. Окунь-кова- М.: Норма, 2001,- С. 423.

' Див.: Кисіль В. /. Цит. праця.- С. 139.

'Дане складне питання свого часу автором розглядалося спеціально. Див.: Чушірсн В. Л. Проблема співвідношення міжнародного І національного права та Конституція України / Конституція України - основа подальшого рочвигку зако­нодавства. 36. наук, праць: Вил. 2.- К.: Ін-т Іаконоданства ВРУ. 1997 - С. 44 56.

Сторони зобов'язались ввести в дію на своїх територіях або один зі справжніх текстів, або їх переклад на свої національні мови Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, що складам додаток 1 до цієї Конвенції¹. І якщо Україна, надавши в установленому порядку згоду на обов'язковість для неї цієї Кон­венції, все-таки не запровадила у свое національне законодавство зазначений Уніфікований закон, то чи означає цс, що він не є дже­релом МПрП?

2. У спробах дати обгрунтовану відповідь на поставлене запи­тання не слід забувати, що, згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1969), що Іакож е чинною для України, сторона не може посилатися на положення свого внут­рішнього права як на виправдання для невиконання нею догово­ру". За таких умов ми мусимо зробити висновок, за яким націо­нальна трансформація норм міжнародного права, залишаючись вкрай бажаною вимогою, не є необхідною умовою для отримання міжнародним договором статусу джерела МПрП. Зазначений ста­тус є іманентною властивістю міжнародного договору, яку нездат­на порушити несумісна поведінка окремих учасників відповідного договору. Як цілком слушно зауважено у цьому зв'язку, якщо до­тримуватись іншої точки зору, «не вдається знайти джерело дня тих уніфікованих шляхом укладення міжнародних договорів пра­вових норм, котрі не відтворені у законодавстві держави, що бере участь у договорі»"¹.

Згідно зі ст. 9 Конституції України та відповідно до ч. 1 ст. 10 нового Цивільного кодексу України, частиною національного за­конодавства стають тільки «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України». Тим ча­сом у ч. 2 ст. 10 ЦК України, яка встановлює переважну силу пра­вил міжнародних договорів, використана Інша формула - «міжна­родний договір України, укладений у встановленому законом порядку». Цій формулі відповідають як міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Президентом Украї­ни, Кабінетом Міністрів України, так і - в установлених законом

¹ Дин.: Міжнародні договори України. Том l.-С. 17.

~ Див.: Там само.

^J Маковский А. Л. Проблемы природы международного частного права в со-

Труды. Выл. 28.--М., 1984. С. 218.

53

межах - міністерствами та іншими центральними органами держа­вної виконавчої влади. За буквальним тлумаченням ч. І ст. 9 Кон­ституції України, такі міжнародні договори не набувають вищої юридичної сили, сили закону, проте залишаються джерелами наці­онального права. Тобто, вони не стають частиною національного законодавства. Але, знов-таки, за буквальним тлумаченням ч. 2 ст. 10 ЦК України, всі такі міжнародні договори України мають переважну силу порівняно з правилами, «що встановлені відповід­ним актом цивільного законодавства», якими, згідно з ч. 2 ст. 6 цього ж Кодексу є і сам Цивільний кодекс України, і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України.

Якщо взяти до уваги все зазначене, то неминуче постає таке за­питання: чим обумовлено прийняття правила, встановленого ч. 2 ст. ІО ЦК України: недоліками законодавчої техніки чи бажанням відновити у цивільному праві положення про пріоритет норм між­народного права перед нормами національного законодавства, від якого творці Конституції України свого часу свідомо відмовилися? 3. Повертаючись до питання, пов'язаного з трансформацією норм міжнародного права у національне законодавство, нагадаю, що, згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних дого­ворів (1969), під договором розуміється міжнародна угода, укла­дена між державами в письмовій формі й регульована міжнарод­ним правом незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування¹.

Раніше зазначалось, що переважними суб'єктами МПрП є фі­зичні та/або юридичні особи, внаслідок чого, природно, виникає питання: чи може бути визнано джерелом МПрП міжнародний до­говір, адресатами якого є держави, і якщо так, то за яких умов? Відповіді на ці питання, як вважагться, даються доктриною транс­формації, головні положення якої доречно розглянути більш де­тально.

Трансформація норм міжнародного договору у внутрішньодер­жавне право здійснюється шляхом прийняття державою відповід­них національних нормативно-правових актів. Підставою для на­веденого твердження t презумпція, за якою держава повинна забезпечити виконання своїх міжнародно-правових зобов'язань всіма можливими владними діями, які вона мас право здійснювати

див.: Міжнародні договори України. Том

54

•

згідно з конституційними та іншими приписами, що в цій державі

встановлено.

При чому, вибір конкретної правової форми зазначеної транс­формації обумовлюється:

• вимогами, що можуть бути зазначені в самому міжнародно­му договорі;

• конституційними чи Іншими процедурами, які встановлені

у певній національній системі права;

• характером відносин, які підлягають врегулюванню з вико­ристанням положень того чи іншого міжнародного договору.

Питання про відповідність засобів трансформації вимогам, що можуть бути зазначеними в самому міжнародному договорі, е пи­танням міжнародного публічного права, тому на ньому ми зупиня­тися не будемо. Особливості конституційних чи інших процедур, які встановлені тією чи іншою національною системою права, роз­глядались, певною мірою, вище.

Характер відносин, які підлягають врегулюванню, прямо впли­ває на спосіб трансформації, наприклад, коли йдеться про міжна­родні договори стосовно прав людини, їх трансформація вимагає прийняття неодмінно законодавчих актів, тоді як для трансформа­ції положень щодо факторингових операцій достатньо, як це, на­приклад, мало місце в Україні, рішення Правління Національного банку України (від 22.04.1992 р. № 2).

Вважається, що трансформація ніяким чином не зачіпає змісту того міжнародного договору, задля реалізації положень якого вона здійснювалась. Це вкрай важливе положення, сутність якого зво­диться до того, що порушення вимог трансформованої норми не залишається виключно внутрішньою справою відповідної держа­ви, а стає одночасно і невиконанням нею свого міжнародного зо­бов'язання, що може, за певних умов, бути підставою для міжна­родної відповідальності цієї держави.

4. З цих основних положень доктрини трансформації виплива­ють такі правила застосування трансформованих у національну правову систему норм міжнародних договорів.

По-перше, норми національного права, що виникають внаслі­док зазначеної трансформації, завжди використовуються як спе­ціальні норми щодо будь-яких інших норм відповідної системи права. Тобто, механізми регулювання, що створюються міжнарод­ними договорами, як спеціальні норми (leges specictles) мають примат перед загальними механізмами регулювання, що діють у

55

національному праві, або, інакше кажучи, переважну силу. З ін­шого боку, принципи й правила тлумачення норм міжнародного права мають відповідати вимогам Віденської конвенції (1969), і вони будуть дещо іншими порівняно з тими, які застосовуються при тлумаченні норм власне внутрішньодержавного права.

По-друге, така норма в системі внутрішньодержавних норм мас певну автономію. Це означає, що скасування трансформованої норми у встановленому в національному праві порядку ніяким чи­ном не впливає на зобов'язання держави щодо виконання відпо­відної норми міжнародного договору, якщо тільки останній зали­шається для цієї держави чинним.

Однак не зайвим буде зауважити, що не всі дослідники є при­хильниками даної доктрини, тому і зазначене питання слід вважа­ти таким, що не вирішене остаточно, внаслідок чого ноно, як і багато інших питань МПрП, потребує подальшого спеціального вивчення.

5. Зрозуміло, що для МПрП особливе значення мають міжна­родні договори універсального рівня. Саме в них зазвичай ство­рюються ті нові матеріально-правові або колізійні норми, які замі­нюють розмаїття відповідних національних норм, оскільки вони мають однаково застосовуватися на територіях всіх дсржав-учасниць. Однак, як зазначається, поки що міжнародні договори укладаються без знання необхідних деталей іноземного, зокрема процесуального права, що призводить, як правило, до подальших спорів між їх державами-учасниками".

На сьогодні багатосгоронні міжнародні договори укладено практично у кожній з галузей права, які мають відношення до сфе­ри регулювання МПрІІ. Так. у сфері міжнародної торгівлі найві-домішою є згадана вище Конвенція ООН про договори міжнарод­ної купівлі-продажу товарів 1980 р.; у сфері авторського права -Бернська конвенція про охорону літературних І художніх творів 1886р.; у сфері промислової власності - Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р.; у сфері сімейного права -десять :і тридцяти двох Гаазьких конвенцій, наприклад - Гаазька конвенція про право, застосовне до режимів власності подружжя

Див.: Кох X., Masityc І., Вшіклер фіш Моренфе./ьс П. Международное част­ное прїіно и сравнительное правоведение / Пер. с нем. д-ра юр. наук

11~\ \А IV~\_L , \li \ Л -* л л • х-. ^ .

к,¹. ,М. KJNsaiiicea.- M. Мсждунар. отношения.. " Див.: Шак. X. Цит. праця. С. I 1.

56

1978р.: у сфері спадкової о права- Вашингтонська конвенція про форму міжнародного заповіту 1973 р.; у сфері цивільного проце-_cv - Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 р. тощо.

З точки зору питання, що розглядається, доцільно зробити два таких зауваження. По-перше, сьогодні в Україні не існує повного офіційно виданого переліку всіх укладених багатосторонніх дого­ворів, які на цей час діють у світі. Внаслідок цього кожен відповід­ний спеціаліст оперує більш або менш повним переліком таких до­говорів, до яких він особисто має доступ.¹ По-друге, якщо правиль­ною є думка Л. П. Ануфрієвої про те, що в галузі МПрП міжнародні договори здебільшого спрямовані на уніфіковане врегулювання певних відносин, внаслідок чого містять орієнтири правових рішень для національних правових систем,² за наведених вище умов вітчиз­няній доктрині стає досить важко ці орієнтири адекватно осмислю­вати, а тим більш - розробляти науково обгрунтовані пропозиції щодо можливого вдосконалення національного права.

6. Що стосується регіональних міжнародних договорів, то їх значення для МПрП, окрім згадуваного вище Кодекса Бустаманте, можна проілюструвати на прикладі Європейської конвенції про зо­внішньоторговельний арбітраж 1961 р. або Конвенції держав - уча­сниць СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція).

7. Суттєве значення, з точки зору МПрП, мають і двосторонні міжнародні договори. Взагалі, як тільки мова заходить про двосто­ронні міжнародні договори як про джерела МПрП, то зазвичай особлива увага приділяється договорам про взаємну правову до­помогу між відповідними державами'¹. Цс, безумовно, правильно, оскільки відносини, що виникають, наприклад, між суб'єктами двох різних держав, між якими укладено угоду про взаємну право­ву допомогу, майже у всіх випадках можуть бути врегульовані відповідно до цього договору.

Проте, навряд чи правильним було б обмежитися тільки цим видом двосторонніх міжнародних договорів. На двосторонніх

¹ Деякі наслідки зазначеного автором були вже свого часу наведені. Дме., на­приклад. Чубареє В. Л. Систематизація національного законодавства І точки гору ст. 9 Конституції України / Конституція України Іа проблеми систематиза­ції законодавства. 36. наукових праць: Вип. 5.- К.: Ін-т законодавства ВРУ, 1W9.-C.32 -43.

' Див.: Ані'фриева Л. Л. Цит. праця.- С. 149.

' Див., наприклад: Попон А. А. Цит. праця. - С. 23.

57

засадах держави укладають велику кількість найрізноманітніших договорів І в таких договорах також можуть порушуватись питан­ня, що мають відношення до сфери МПрП. Важко дати виключний перелік всіх видів цих договорів. Однак можна зазначити, що у поданих нижче видах договорів майже завжди вирішуються пи­тання, які належать до сфери МПрП. Це:

• консульські конвенції;

• договори про уникнення випадків подвійного громадянства;

• договори про уникнення подвійного оподаткування;

• договори про залізничні, автомобільні і т. ін. перевезення;

• торговельні угоди, угоди про товарообіг та взаємні розраху­нки І деякі інші.

8. Нарешті, джерелами МПрП можуть виступати і акти міжна­родних організацій. Яскравим прикладом цього твердження є Ар­бітражний Регламент, що був прийнятий Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНС1ТРАЛ) і який 15.12.1976 р. було схва­лено Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у їхньому національному законодавстві, або на прийн­ятий нею ж Типовий закон про міжнародний торсовий арбітраж (1985 p.). За підрахунками В. П. Звєкова, на кінець минулого сто­річчя на зазначеному Типовому законі засновувалось законодавст­во близько 30-ти держав світу¹.

Контрольні запитання

ї. Що розуміється у МПрП під терміном «джерело права» і які формальні вимоги висуваються доктриною до цього поняття?

2. Які норми внутрішньодержавного права є джерелом МПрП і в яких документах національного законодавства вони можуть міс­титися?

3. Як слід розуміти термін «судова практика», коли йдеться про її використання як джерела МПрП?

4. Якими є головні положення доктрини трансформації та у чому полягає її значення для МПрП?

Глава З

Методи правового регулювання у міжнародному приватному праві: метод уніфікації

Коли у судовому провадженні перебуває справа, до фактичного складу якої входить іноземний елемент, завжди виникає колізія між різними правопорядками, що претендують на її врегулювання. В цій ситуації суд опиняється перед проблемою вибору права, яке він у даному конкретному випадку мусить застосовувати, аби за­значену справу вирішити. Такий вибір, як вже зазначалось, є, ма­буть, найскладнішим питанням МПрП. Саме тому, на думку деяких авторів, спеціалісти протягом всього часу існування МПрП ні на мить не припиняли пошуку найбільш вдалого методу вирі­шення цієї однієї з головних проблем МПрП¹.

При вирішенні даної проблеми цілком природним виглядає ба­жання замінити «різнорідні положення національного законодав­ства окремих країн системою однорідних нормативних приписів, призначених для безпосереднього врегулювання міжнародних не-міждержавних невладних відносин»". Створення таких однакових матеріально-правових норм дістало назву -- уніфікація (від лат. ІІпїе facere - робити єдиним), внаслідок чого і метод подібного ре­гулювання відповідних відносин отримав назву уніфікованого (або прямого). Як зазначає В. В. Гаврилов, спочатку цей метод за­стосовувався тільки у сфері міжнародної торгівлі - сфері, для вре­гулювання якої національне право було найменш пристосовано, а потім був розповсюдженим і на інші інститути МПрП³.