Глава 25

Визнання та виконання іноземних судових рішень у практиці держав

Беззаперечним є положення, за яким рішення суду мас силу тільки в межах тієї держави, суд якої це рішення ухвалив. У всіх інших дер­жавах воно, саме по собі, правової сили не має і отримує її тільки тоді і в тій мірі, коли і в якій мірі цивільне процесуальне законодавство цих держав допуска? визнання або виконання іноземних судових рі­шень. ІІричому, як відомо, обов'язку визнавати іноземне судове рі­шення в силу загальних норм міжнародного права не існує¹.

Потреба у визнанні та у виконанні Іноземних судових рішень є наслідком поширення міжнародного товарообороту, особливо -світової торгівлі, шо призводить до виникнення великої кількості судових спорів між особами (як фізичними, так і юридичними, а також між тими і Іншими), що знаходяться в різних країнах. Бу­ло б перебільшенням вважати, що, наприклад, у випадку спору між англійською та французькою фірмами, який виник внаслідок невиконання останньою своїх зобов'язань за контрактом, англій­ську фірму не цікавить рішення англійського суду за її позовом. Проте, віддаючи належну повагу англійському суду, погодимося, що позивача у такому випадку більше цікавлять питання: а чи буде це рішення визнано у Франції, а якщо ще конкретніше, то чи мож­на за цим рішенням звернути стягнення на майно відповідача, яке знаходиться в тій же Франції, коли відповідач відмовляється доб­ровільно виконати рішення англійського суду?

25.1. Визначення понять «визнання» та «виконання» іноземних судових рішень

1. Як вважає X. Шак, у середньовіччя іноземні судові рішення визнавались само собою, якщо тільки вони могли бути доведени­ми. І лише з утворенням територіальних держав уявлення про су­веренітет опинилось на висоті. Ніхто більше не хотів визнавати акти чужого верховенства - іноземні судові рішення. Кордони у приватноправовому обороті були, таким чином, перекриті, і навіть

вчення про comitas gentium не призвело до більш широкої практи­ки визнання судових рішень, 1 тільки починаючи з XIX ст. визнан­ня судових рішень стало предметом переговорів при укладенні міжнародних договорів, засобом, який і сьогодні багато держав не бажають випускати з рук, доки не буде забезпечена взаємність¹.

Оскільки питання про взаємність у доктрині, зокрема пострадян­ській, залишається спірним, наведу деякі з цікавих думок цитованого автора. X. Шак зауважує, що на перший погляд ідея взаємності, спрямована на встановлення рівності між державами за межами між­народних договорів, уявляється розумною. Проте, вимога взаємності навряд чи є придатним засобом для досягнення цієї мети. По-перше, вимагаючи взаємності, обидві держави очікутоть, що перший крок у цьому напрямі зробить інша держава. По-друге, оскільки рішення іноземного суду не обов'язково повинно бути рішенням вітчизняного суду позивача, то в такому випадку, так би мовити, б'ють віслюка, а вважають, що б'ють вершника. Нарешті, в таких випадках очікують від позивача подання позову, але вже до суду відповідної держави, що взагалі уявляється надмірною жорстокістю".

Внаслідок цього багато законодавців відмовились у певних га­лузях, насамперед - у сімейному праві, від забезпечення взаємнос­ті. Тому, на думку X. Шака, було б краще, якби законодавці взяли за взірець Закон Швейцарії про МПрП І зовсім відмовились від такої вимоги. «Для відбиття економічного вторгнення з боку дер­жави, яка винесла судове рішення, достатньо передумов у компе­тенції по визнанню судових рішень та у застереженні про публіч­ний порядок...»^J, зауважує автор.

Взагалі неможливо не відзначити певні позитивні якості інсти­туту визнання іноземного судового рішення.

Неозброєним оком помітна економія коштів і часу сторін вна­слідок усунення повторного судового розгляду. Одночасно усува­ється сама можливість винесення суперечливих судових рішень. Зберігається час суду, і не тільки завдяки усуненню нового розгля­ду спору, а й тому, що «встановити умови визнання для судді, як правило, легше, ніж знову розглядати весь правовий спір у його фактичному і правовому розумінні»⁴. Нарешті, усувається можли-

' Див.: ШакХ. Цит. праця.-С. 381.

500

' Див.: Шак X. Цит. праця.- С. 385-386. ~ Див.: Там само.- С. 425-426. ³ Див.: Там само.- С. 427^128. Див.: Там само.- С. 387.

501

вість виникнення вільних від виконання судових рішень зон у ви­падках, коли держава не визнає Іноземні судові рішення і, одночасно, не надає судам повноважень на розгляд спору на своїй території¹.

2. У зв'язку з подібними міркуваннями та дбаючи про розвито свого експорту, держави, з одного боку, вимушені забсзпечуват іноземним фірмам певні пільгові правові умови, сподіваючис (і не без підстав) на взаємність у міждержавних відносинах. Проте, водночас, вони все ж не визнають беззаперечно неупередженість іноземних судів, вважаючи, шо нерідко ці суди будуть схильні пе­реважно захищати інтереси саме своїх співвітчизників. Природно, що за таких умов масмо спостерігати досить-таки стримане став­лення національних законодавств до можливості визнання та ви­конання іноземних судових рішень.

3. Приступаючи до розгляду питання за суттю, зазначимо перш за все, що слід чітко зрозуміти зміст та співвідношення понять «визнання» та «виконання» Іноземного судового рішення.

Визнання іноземного судового рішення означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних прав і зобов'язань у тому самому розумінні, як і рішення свого власного суду.

Примусове виконання (а саме про нього буде йти мова) іно­земного судового рішення - це надання відповідним компетент­ним органом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішення прирівнюється до рішення національного суду з усіма ти­ми наслідками, які з такого прирівнювання випливають.

Стосовно взаємовідносин цих понять можна зазначити таке.

По-перше, визнання іноземного судового рішення не завжди тя­гне за собою його примусове виконання. Наприклад, визнання рі­шення іноземного суду про розірвання шлюбу може ніколи не ма­ти в іноземній державі своїм наслідком будь-яких виконавчих дій. Однак, саме завдяки визнанню іноземне рішення отримує преюди-ційну силу: визнане в установленому порядку іноземне судове рі­шення стає перешкодою для розгляду національним судом тієї ж самої справи, між тими самими сторонами, з того ж предмета та за тих самих підстав.

Окрім того, преюдиційне значення визнання іноземного судо­вого рішення отримує велике значення у випадках, коли ці рішен­ня стосуються правового статусу фізичної особи. Наприклад, осо-

ба, що розірвала шлюб за кордоном, зовсім не бажала би, щоб його при укладенні наступного шлюбу запідозрювали у бігамії¹. Інакше кажучи, від факту існування чи неіснування шлюбу (преюдиційне питання) залежить так багато наслідків, що різна оцінка судами одного й того ж рішення стає вкрай небажаною. Саме тому зако­нодавці передбачають, як правило, спеціальний порядок визнання своїми судами рішень Іноземних судів у сімейній сфері.

Проте, по-друге, визнання іноземного судового рішення завжди є необхідною передумовою (conditio sine qua поп) його примусово­го виконання. Але одного визнання для примусового виконання рішення замало: у національних законодавствах, зверх цього, зав­жди встановлюються ще Й додаткові вимоги, наявність яких необ­хідна для того, щоб визнане рішення іноземного суду підлягало виконанню відповідними національними органами.

4. Оскільки кожна держава згідно з принципом суверенітету сама встановлює процесуальні правила та форми, в яких здійснюється розгляд цивільних справ її судами, вона не маг. права сподіватися на те, що рішення її судів обов'язково будуть визнані в інших держа­вах. З цього випливає, що й компетенцію стосовно визнання інозе­мних судових рішень її національними судами, як І процедуру тако­го визнання, кожна держава теж встановлює сама. Проте, на мій погляд, є одна спільна для всіх держав світу вимога: для того, щоб рішення іноземного суду мало можливість бути визнаним, суд, який це рішення ухвалив, повинен мати міжнародну підсудність. Не по­требує доведення положення про те, що жодна держава не визнає рішення іноземного суду з питань, щодо яких її національним зако­нодавством встановлено правило про виключну підсудність. Зрозу­міло також, що питання про тс, що саме є рішенням іноземного суду, яке може бути визнаним, також регулюється (якщо тільки регулю­ється) за принципом lex fan.

Принципова відмінність між визнанням іноземного судового рішення та наданням дозволу на його виконання полягає в тому, що в той час, як визнання у ряді держав може мати місце автома­тично, наділення такого рішення якістю виконуваності завжди проходить через національний акт верховенства. Об'явлення судо­вого рішення виконуваним, за французькою термінологією, позна­чається екзекватурою".

Див.. Шок X. Цит. праця.- С. 387.

Див.; Шак X. Цит. праця.- С. 433. " Див.: Там само,- С. 453.

502

503