Глава 28 Виконання арбітражних рішень

З добровільного виникнення компетенції міжнародного комер­ційного арбітражу випливає те, що й його рішення, як правило, виконується сторонами добровільно. Практика свідчить, що підписуючи арбітражну угоду, сторони нерідко прямо зазначають в ній, що рішення арбітражу за їх спором буде остаточним і обов'язковим для виконання. Аналогічні норми містяться І у більшості арбітражних регламентів. Внаслідок цього виникає си­туація, коли арбітражне рішення стає неможливим оскаржити у якусь більш високу арбітражну інстанцію на кшталт судового оскарження рішення.

Проте, як справедливо підкреслює О- В. Брунцева, це не озна­чає відсутності будь-якого контролю за тими арбітражними рі­шеннями, які реально виносяться у комерційних справах. Зазначе­ний контроль існує, однак він не зводиться до оскарження рішення арбітражного суду як такого, а полягає у перевірці цього рішення лише з вузького кола процесуальних питань, коли орган, що здійс­нює контроль, має право скасувати арбітражне рішення цілком або частково, однак не може прийняти нове рішення у справі, змінити його чи передати справу на новий арбітражний розгляд¹.

Найиоширеною формою такого контролю, як зазначалось, є су­довий контроль, який зазвичай здійснюється судовими органами:

• у місці винесення арбітражного рішення та

• у вигляді визнання та виконання в певній державі іноземного арбітражного рішення.

28,1. Судовий контроль у місці винесення арбітражного

рішення

Правовою підставою здійснення такого контролю є положення п. 1 «е» ст. V Нью-Иоркської конвенції (1958), за якою у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо воно було скасовано чи призупинено виконанням компетент­ною владою держави, в якій це рішення було винесено, або держа-

' Див.: Брунцева К. В. Цит. праця,- С. 224-225.

562

ви, закон якої було застосовано у процесі вирішення спору. Хоча у самій Конвенції не )азначено підстави, за яких зазначені скасування чи призупинення виконання можуть бути здійсненими національ­ними судами, вони знайшли чітке відображення у ст. 34 Типового закону ЮНСІТРАЛ, в якому містяться такі шість підстав для скасу­вання рішення міжнародного комерційного арбітражу.

1. Одна зі сторін арбітражної угоди була певною мірою не­дієздатна, або ця угода була недійсною за законом, якому сто­рони її підкорили, а іа відсутності відповідної вказівки - згідно з законом держави, в якій рішення було винесено. Слід мати на увазі, що сторона - фізична особа - вважається дієздатною щодо укладеної арбітражної угоди, якщо вона має дієздатність на укла­дення відповідного «основного» контракту. Загалом же недієздат­ними є неповнолітні, визнанні недієздатними у відповідній держа­ві особи, та. за окремими законодавствами, ще й банкрути. Щодо дієздатності (правосуб'єктності) юридичної особи, то вона визна­чається на підставі колізійної прив'язки lex societatis (див. гл. 4.4.2). Для вирішення питання про дійсність арбітражної угоди застосовуються ті самі критерії, що й для звичайного контракту. Тобто, вона повинна бути укладена в належній формі дієздатними особами, що мають необхідні повноваження для укладення цієї угоди, а угода не повинна містити дефекти волі, форми або змісту.

2. Сторона не була належним чином сповіщена про призна­чення арбітра чи про арбітражне провадження або з інших по­дібних причин була позбавлена можливості надати свої пояс­нення у справі. Не важко побачити, що в цій підставі знаходять відображення найголовніші вимоги арбітражного процесу, як і міжнародного цивільного процесу взагалі, згідно з якими при роз­гляді будь-якого цивільного спору повинні бути забезпеченими рівне ставлення до сторін та надання кожній з них можливості пов­ного викладання своєї позиції у справі.

3. Рішення ухвалено у спорі, не передбаченому або не підпа­даючому під умови арбітражної угоди чи арбітражного засте­реження в договорі, або містить постанови з питань, які вихо­дять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі з тим, однак, що коли постанови з питань, які охоп­люються арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути виокремленими від тих, що не охоплюються такою угодою чи застереженням, то та частина арймражного рішення, яка міс­тить постанови з питань, що охоплюються такою угодою або

563

арбітражним застереженням в договорі, може бути вишиною та приведеною до виконання.

Ця підстава є, мабуть, найменш формальною зі всіх передбаче­них ст. 34 Типового закону ЮНСіТРАЛ, шму вона повертає нас, по суті, до проблеми компетенції арбітражного суду, яка, як від­значалось, є досить складною. Щоб пояснити ситуацію, наведу тільки один приклад. Мова йде про справу «Саузерн Пасифік Про-пертік, ЛТД» проти Арабської Республіки Єгипет, що розглядала­ся Касаційним Судом Франції (1987) . Обставини цієї справи такі.

23.09.1974 р. зазначена компанія та її дочірня компанія уклали з Єгипетською державною організацією з туризму та готелів «Осно­вний договір», а 12.12.1974 p.- більш детальну, доповнюючу Уго­ду про розвиток двох міжнародних туристичних проектів у Єгипті (Піраміди та район Рас-Ель-Хекма). На останній сторінці додатко­вої Угоди, після підписів сторін, містився припис «Схвалено, узго­джено та ратифіковано Міністром туризму Ібрагімом Нагібом 12.12.1974р.». Проти цього припису стояли підпис пана Нагіби та офіційна печатка. Після припинення у !978р. цього проекту пре­зидентом Єгипту між сторонам виник спір про відшкодування компанії збитків на суму 12,5 млн доларів США.

Питання, що постало перед Касаційним Судом, полягало в на­ступному. Угода від 12.12.1974 р. містила арбітражне застережен­ня, тим часом як у «Основному договорі» таке застереження було відсутнім. Арбітри вирішили, що у них виникла компетенція на розгляд цієї справи, в той час як Паризький апеляційний суд, до якого зі скаргою про скасування рішення Міжнародного комер­ційного арбітражного суду при МТП звернулась АРЄ, а потім Апеляційний суд Франції знайшли, що АРЄ не являлася стороною додаткової Угоди і у подальшому Єгипет не давав згоди на арбіт­раж шляхом підписання «Акта про повноваження арбітрів».

Розглядаючи цю справу, Касаційний Суд Франції погодився з висновками Апеляційного суду, зокрема в тій його частині, де за­значалося, що підпис Міністра туризму на угоді від 12.12.1974 p., що супроводжував вислів «Схвалено, узгоджено та ратифіковано», хоча і являє собою зобов"язання Єгипту, проте в них не зазначено правових наслідків зазначеного підпису на підставі принципів і •звичаїв міжнародної торгівлі.

Хоча у подальшому сторони досягли з приводу цього спору ми-

рової угоди, однак висновок державних судів Франції про те, шо в цьому випадку у арбітражного суду не виникло компетенції на розгляд справи, залишився непорушним.

4. Склад арбітражного суду або арбітражний процес не від­повідають угоді сторін, якщо тільки ця угода не суперечить будь-якому положенню Закону, від якою сторони не можуть відступати, а за її відсутності, не відповідають цьому Закону (або, добавлю, закону країни здійснення арбітражного розгляду у відповідних випадках).

Як на приклад невідповідності складу арбітражного суду угоді сторін можна послатись на рішення Паризького апеляційного суду від 1.07.1997 р.¹, винесеного по спору між організацією із Конго та компанію із Габону, що розглядався арбітражем ad hoc, коли арбітр, що був призначений конголезькою організацією та брав участь у розгляді справи, заявив про свою відставку, отримавши проект рі­шення арбітражного суду. Рішення у справі було прийнято двома арбітрами, що залишились, із вказівкою, що третій арбітр був своє­часно сповіщеним, проте він «був відсутнім». Апеляційний суд, скасовуючи рішення комерційного арбітражу знайшов, що воно бу­ло постановлено складом суду, який більше не відповідав угоді сто­рін, з якої він вичерпував сеою юрисдикцію.

5. Об'єкт спору не може бути предметом арбітражного роз­гляду за законодавством відповідної країни. Законодавство майже всіх держав світу, за тих чи інших обставин, залишає певні категорії справ у виключній компетенції державних судів, унемож­ливлюючи у такий спосіб арбітражний розгляд відповідних справ. Це можуть бути, наприклад, певні відносини, пов'язані з пору­шенням встановлених у відповідній державі антимонопольних правил чи практики. Повинно бути зрозумілим, що така підстава застосовується як на вимогу сторони у спорі, так і за власною іні­ціативою судового органу.

6. Арбітражне рішення суперечить встановленому у відпо­відній державі правопорядку. Необхідність використання держа­вою застереження про публічний порядок детально пояснювалось раніше (див. гл. 5.4). Що стосується його використання у якості підстави для скасування арбітражного рішення, то, як свідчить практика, у такому випадку спостерігається тенденція щодо обме­женого тлумачення терміна «публічний порядок».

Див.: Брунцева Е. В. Цкт. праця.-С. 274-276.

Див.: Брукцева Е. В. Цит. праця.- С. 235.

564

565

Як свідчить Л. М. Галенська, на 69 Конференції Асоціації між­народною права (Лондон, 2000) розглядалася заключна доповідь Комітету з міжнародного комерційного арбітражу, що була при­свячена проблемі публічного порядку як перешкоді для примусо­вого виконання арбітражних рішень. У доповіді зазначалось, що зміст цієї категорії, відповідно до законодавства різних держав світу, складають такі чотири випадки:

• норми матеріального права;

• основні принципи права;

• публічний порядок / добрі звичаї та

• національні інтереси / зовнішні зносини.

Проте, як остаточний висновок, у доповіді міститься тверджен­ня, за яким спроби відмовити у виконанні рішення на підставі за­стереження про публічний порядок рідко приводили до успіху¹.

Як на мене, то цінні зауваження щодо цього застереження міс­тяться у рішенні Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду РФ у справі за позовом державного заводу «Вимірювач» проти товариства «Омегатех Електронікс Гмб X», де зазначено, по-перше, що застосування застереження про публічний порядок можливе лише в окремих випадках, коли застосування іноземного закону здатне породити наслідок, що с неприпустимим з точки зо­ру російської правосвідомості і, по-друге, оскільки рішення МКАС при ТПП РФ засноване на нормах російського законодавства, ви­ключається сама можливість посилання на порушення публічного порядку, оскільки застосування норм російського права не може тлумачитись як порушення публічного порядку РФ².

Необхідно наголосити, що наведений перелік підстав є виключ­ним. За окремими винятками, навіть очевидні помилки, що були допущені арбітрами у застосуванні права чи у встановленні фактів, які мають суттєве значення для вирішення справи, не є все ж під­ставами для скасування (повного чи часткового) арбітражного рі­шення.

Цей висновок теж підтримується судовою практикою. Напри­клад, на думку Верховного Суду Російської Федерації, будь-які інші обставини, на які посилається відповідач в обгрунтуванні

Див.: Ґаленская Л. Н. Вопросы международного частного права на Лондон­ской конференции [2000 г.) Ассоциации меж дун ар ал но го права // Журнал меж­дународного частною права.- 2000.- № 1(27). -С.69-71.

' Див.; Ьголлетень Верховного Суда РФ.- 1999,- № 3.- С. 12-14.

566

клопотання про скасування рішення: неправильне визначення су­ми арбітражного збору; нсдослідженість обставин справи; зави­щення суми витрат позивача, пов'язаних із захистом своїх Інтере­сів через представників, не передбачені законодавством РФ у якості підстав для скасування рішення міжнародного комерційного арбіт­ражу і не можуть братися до уваги¹,

У зв'язку з цим у російській доктрині підкреслюється, що думка особи, яка заявляє клопотання, і навіть міркування суду про не­правильне застосування арбітражем норм російського права не можуть бути покладеними в основу судового висновку про скасу­вання арбітражних рішень або про відмову у їх визнанні чи у при­веденні до примусового виконання на території Російської Феде­рації. Більш того, як зазначається, будь-які сумніви щодо наявнос­ті підстав, передбачених законом або міжнародним договором, для скасування арбітражного рішення чи відмови у визнанні та приму­совому виконанні такого рішення повинні тлумачитися на користь арбітражного рішення".

Щоправда, в ній же інколи зустрічаються й інші погляди. На­приклад, В.Л. Толстих стверджує, що у випадку неправильного застосування МКАС колізійної норми його рішення може бути оспореним за однією з підстав, передбачених ст. 34 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж»³, хоча я особисто вважаю подібне твердження недостатньо аргументованим.

7. Особливість судового контролю за рішенням арбітраж­них судів полягає у такому: його може бути здійснено лише судом держави, в якій або за правом якої зазначене арбітраж­не рішення було винесено, і ні у якого іншого суду компетен­ція на здійснення такого контролю не виникає. Певним на­слідком зазначеної виключної компетенції е те, що винесене державним судом рішений про скасування арбітражного рішення отримує преюдиційну силу. Дане положення чітко закріплено у ст, 9 Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбіт­раж (1961). згідно з якою скасування арбітражного рішення, яке підпадає під дію цієї Конвенції в одній з дсржав-учасниць Конве­нції, буде становити причину відмови у визнанні або виконанні цього рішення в інших дсржавах-учасницях цієї Конвенції, проте

¹ Див.: Бюллетень Верховного Суда РФ.- 1999.- № З,- С. ІЗ.

" Див.: Международное частное право: современная практика.- С. 276-279.

' Див.: Толстых В. Л. Цит. праця- С. 44.

567

лише за умови, що скасування арбітражного рішення мало місце в держані, де або за законом якої таке рішення було винесено¹. Щоправда, підстав для скасування такого арбітражного рішення за Європейською конвенцією передбачено лише перших чотири з наведених вище шести.

Що стосується ст. V Нью-Йоркської конвенції або ст. 34 Ти­пового закону ЮНСІТРАЛ, то за ними суд «може» (хоча і не зо­бов'язаний) визнати або надати дозвіл на виконання скасованого арбітражного рішення. Хоча вважається, що подібна практика не заохочується, можна зустрітися з випадками виконання скасова­них арбітражних рішень. Так, О. В. Брунцева у зв'язку з цим по­силається на справу компанії «Хромаллой Аероссрвіс» проти Арабської Республіки Єгипет, розглянуту МКАЄ на території Єгипту і за єгипетським правом, рішення якого каїрський суд скасува» (1995). Незважаючи на це. наступного року американ­ський окружний суд, а у січні 1997 р, і Паризький апеляційний суд винесли рішення, якими надали дозвіл на виконання скасова­ного у Єгипті рішення на своїх відповідних територіях. Харак­терно, що обидва ці рішення Єгипет не оскаржив і до травня 1997 р. повністю їх виконав, сплативши позивачу більше ніж 20 млн доларів США^:.