Глава 23

Положення іноземців у міжнародному цивільному процесі

Після того як всі питання, пов'язані з міжнародною підсудніс­тю, вирішено, тобто - коли остаточно встановлено, що відповід­ний національний суд має компетенцію на розгляд конкретної ци­вільної справи, до фактичного складу якої входить іноземний еле­мент, перед судом постають такі питання: а чи мас сторона у спорі, що уособлює іноземний елемент, право на звернення до цього су­ду і якщо так, то яким повинно бути положення такої особи у тому цивільному процесі, який у зазначеній справі має розпочатись.

У літературі з цього приводу зазначається, що до початку XX ст. статус фізичної або юридичної особи було достатньо жорст­ко вмонтовано в національний правопорядок. Проте з розвитком людства з'явилась потреба у необхідності встановлення окремого статусу іноземної особи в національному правопорядку і саме з цього почала свій розвиток теорія міжнародного цивільного про­цесу як інституту МПрП¹.

23.1. Проблема правового захисту

1. Взагалі щодо сформульованих вище питань у доктрині про­голошується принцип, за яким іноземці повинні мати вільний до­ступ до будь-якого національного суду і такі ж самі процесуальні права при розгляді цивільних справ, як і громадяни держави суду незалежно від того, чи закріплено цей принцип у відповідній між­народній угоді або у національному законодавстві, чи ні. Інакше кажучи, пропонується принцип національного режиму поширити з матєріально-правової сфери регулювання на випливаючі з неї про­цесуальні відносини відповідних суб'єктів.

На думку Г. Ю. Федосєєвої, цей принцип є основним у процесі ре­алізації іноземними особами права на судовий захист". До речі, його закріплено і у ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, якою категорично заборонено нерівне поводження

Див.. Нешатанка Т. Н. Цит, праця.- Г. 362. Див.: Федосеева Г Ю. Цит. праця. - С. 268.

46^і)

з іноземцями у процесуальному праві. Проте X. Шак зауважує, що й підкріплена нормами міжнародного права гарантія доступу Іноземців до суду не є безмежною'. Та й інші вчені висловлюються з цього приводу не так оптимістично. Зазначається, наприклад, що у сфері процесуального захисту своїх порушених прав позивачі-іноземі нерідко піддавались дискримінації, а у деяких країнах подібні зберігається й досі. Так, в Індії деякі категорії іноземних І ромадяь (так чвані ворожі тазеящї] позбавлені права звернення до індій­ських судів з позовом без спеціального дозволу². Вважається, що подібна нерівність у поводженні з іноземцями є неминучою, бо жодна держава не може відкрити свої суди для правових спорів з усіх кінців світу. До того ж, слід брати до уваги й інтереси відпо­відача, який не бажає неодноразово та в різних місцях бути притя­гнутим до участі в процесі з приводу одного й того ж предмета'.

2. Окрім прямої заборони на звернення до судів, існують н на­ціональних законодавствах і деякі інші засоби, найбільш відомиш з яких є такі дві умови:

а) вимога щодо забезпечення можливих судових витрат (те звана вимога caulio judicatum solvi);

б) вимога взаємності при звільненні від забезпечення судовю витрат (або самих цих витрат) та при наданні безплатної адвокат­ської допомоги.

Сенс вимоги cautio judicatum solvi полягає у покладенні на по-зивача-іноземця зобов'язання надати забезпечення судових втрат, які може понести відповідач у випадку відмови судом у задово­ленні позову. Зазначене забезпечення (залог) вноситься на депозит відповідного суду особами, які мешкають за межами країни суду і таке правило діг у багатьох країнах світу. При чому, як зазначає Л. А. Лунц, у деяких з них (Франція, Бельгія, Нідерланди та ін.) застосовано посилений варіант цього правила: залог вноситься і іноземцями, які мають доміцилій у державі суду, якщо тільки вони не мають в цій країні земельної ділянки у своїй власності. З іншого боку, у низці національних законодавств закріплено правило про відмову від вимоги щодо залогу на підставі взаємності (Австрія, Іспанія, Німеччина, Польша та деякі інші)⁴.

\ Див.: Шак X. Цит. праця.- С. 15.

Див.: Международное частное право: Учебник ' Под ред. Г. К. Дмитрие­вой— С. 567.

Див..: Шак X. Цит. праця.- С. 15. Див.: Лунц Л. А. Цит. праця.- С. 791.

470

Зобов'язання щодо забезпечення виїрат, як правило, розповсю­джується не тільки на фізичних, а й на юридичних осіб.

Зазвичай, залог надається при розгляді справ у судах першої Ін­станції, хоча німецькі суди, наприклад, тлумачать положення сво­го закону у такий спосіб, що вимагають внесення залогу і у випад­ках розгляду справ судом другої інстанції'.

3. У доктрині МПрП не існує одностайності в оцінці наведених розбіжностей та в їх загальній доцільності. Одні автори, обґрунто­вуючи необхідність застосування правила cautio judicatum solvi зазначають, що воно, не порушуючи рівності сторін, забезпечує інтереси відповідача і тому є доцільним'. Інші, навпаки, підкрес­люють його дискримінаційний характер і зазначають, що воно ускладнює доступ іноземців до суду, внаслідок чого нерідко зали­шає їх без судового захисту. Так, відомий російський фахівець Т. М. Яблочков ще у 1909 р. називав це правило «пережитком ми­нулого» і вважав, що його практичні позитивні якості «не перева­жуються тими ускладненями у вільному здійсненні процесуальних прав, які на практиці призводять до відмови у правосудді інозем­цям»^.

Щоб належним чином зорієнтуватись у цьому питанні, слід, по-перше, мати на увазі постійно зростаючий рівень судових витрат, пов'язаних з провадженням у справі в судах країн світу (цс, зараз, певною мірою стосується й України). Тому слід зважити на те, що відповідач, якого щойно піддали судовій процедурі і який, тим не менш, виграв справу, нерідко може спіткатись з тим, що понесені ним у зв'язку з цим матеріальні витрати потрібно буде відшкоду­вати з застосуванням нової судової ж процедури, чого він завдяки залогу уникає. «Закон хотів звільнити відповідача у випадку про­грашу позивачем спору від необхідності подавати за кордоном по­зов про відшкодування судових витрат, що являє собою складну та s огляду, як правило, невеликих сум економічно невигідну витів­ку»⁴,- пише у зв'язку з цим X. Шак.

По-друге, у національних законодавствах вироблено спеціаль­ний механізм для мінімізації негативних наслідків дії принципу cautio judicatum solvi. Мається на увазі відоме законодавству бага-

Див.: Луац Л. А. Цит. праця,- С. 791. " Див.: Там само.- С. 792. Див.: Яб.чочкак Т. М. Цит. праця.- С. !57. Шик X. Цит. праця.- С. 272.

471

тьох країн так зване право бідності. Зміст цього права зводиться до того, що коли доведено знаходження відповідної сторони у тяжкому майновому стані, вона звільняється - за рішенням суду -від сплати судових витрат¹. Зрозуміло, що це тягне за собою додат­кові витрати з державного бюджету, внаслідок чого це право на іноземців якщо і розповсюджується, то лише на підставі взаємнос­ті або відповідно до спеціального міжнародного договору.

Взагалі Л. А. Лунц зазначав, що законодавство держав, які засто­совують інститут caittio jitdicatitm solvi, в цілому розвивається у на­прямі певного обмеження його застосування". Проте рішуче досяг­нення у цьому напрямі має місце лише завдяки закріпленню відмо­ви від використання цього інституту у міжнародних договорах.

4. Як один з прикладів такого договору можна назвати Гаазьку конвенцію з питань цивільного процесу від 1.03.1954 р.³ У ст. 17 цієї Конвенції міститься такс правило: від Іромадян однієї з Держав, що домовляються, які мають місце проживання б одній з цих Держав, але виступають в судах іншої з них у якості позивачів чи третіх осіб, не може вимагатись ніякого залогу або забезпечення у будь-якій ін­шій формі на підставі того, що вони є Іноземцями або не мають по­стійного чи тимчасового місця проживання в цій Державі. Це ж пра­вило застосовується до будь-яких платежів, які могли б вимагатись від позивачів або третіх осіб на забезпечення судових витрат.

Слід зауважити, що з цією Конвенцією в Україні сталось певне непорозуміння, про що я вже писав свого часу. Справа в тому, що колишній СРСР був учасником цієї Конвенції, внаслідок чого вона була чинною для України з 26.07.1967р. і до 12.09.1991 p., коли Україна проголосила себе правонаступником СРСР, хоча належ­ним чином своє правойаступництво у цій Конвенції не оформила⁴. Поновила свою участь у цій Конвенції Україна тільки за нотою МЗС України до МЗС Нідерландів від 4.06.1 999 p., і це поновлення має силу лише з дня отримання зазначеної ноги депозитарієм Кон­венції. Проте, хоча і з перервою в сім років, але ця важлива Кон­венція є тепер чинною і для України. У зв'язку з цим вважаю помилковим твердження, за яким названа Конвенція «не є чинною

\ Див.: Лунц Л- А. Цит. праця,- С. 795.

~ Див.: Там само.- С. 792.

Див.: Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба п злочинністю та взаємна пранона допомога (книга перша) ' Зо. документів. К.: Юрінком, І996.-С. 1143-1155.

⁴ Ди*.: Тм шю.-С 1047-1048, 1143.

472

для України сьогодні»¹, тим більше, що воно протирічить вказівці, яка міститься у п. З «є» постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 «Про практику розгляду суда­ми клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України»".

Питання щодо безплатної допомоги адвоката особливих усклад­нень зі змістовної точки зору викликати не може. Проте, як зрозу­міло, у цивільному процесі воно завжди обмежується вимогою взаємності, що висувається у національних законодавствах. Повер­таючись у зв'язку з цим до Гаазької конвенції 1954 р. (ст. 20), слід зазначити, що за нею у цивільних і торгових справах громадяни кожної з Держав, що домовляються, будуть користуватись у всіх інших договірних Державах безплатною правовою допомогою на­рівні з власними громадянами цих Держав згідно з законодавством відповідної держави, де така допомога вимагається. Більше того, у державах, в яких надасться правова допомога у адміністративних справах, це положення розповсюджується також і на такі справи, коли вони розглядаються компетентними судами.

Існує також Гаазька конвенція про міжнародний доступ до пра­восуддя (1980), учасницею якої Україна не е.

5. Згідно зі ст. 73 Закону від 23.06.2005 р. іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх ор­гани та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи ін­тересів. Тобто, цією статтею запроваджено безумовне право іно-їемців на звернення до українських судів, що відповідає найви­щим до юри пальним вимогам.