22.3. Принципи (критерії) визначення міжнародної підсудності

1. Визначення міжнародної підсудності на рівні національних законодавств здійснюється за допомогою використання сталих принципів (або, що одне й те ж, критеріїв), об фунту вання яких слід шукати у міжнародній звичаєвій практиці. Мета, якій форму­лювання цих критеріїв підпорядковане, полягає у забезпеченні можливості здійснення судового розгляду цивільних справ, усклад­нених іноземним елементом, та/або визнання чи виконання судо­вого рішення, винесеного в іноземній державі. Кількість таких критеріїв не є великою і найбільш поширеними з них вважаються

такі.

І. Встановлений підсудності за ознакою громадянства сторін або сторони у спорі. Цей критерій є звичайним у тих випадках, коли національне законодавство вже використало у своєму колі-

Див.: Международное частное право. Действующие нормативные акчы. С, 5^8-562. Майте на увазі, що у Іштонанін раніше роботі М. М. Бої уславсі.кого і Международное частное право.- С. 454). внаслідок, очевидно, друкарської по­милки, цю Угоду датовано 1993 р.

" Див.: Зееков В. П. Цнт. праця.- С. 431.

454

зійному праві прив'язку lex patriue, тобто його використання обу­мовлюється дотриманням певної логіки у загальній побудові наці­ональної правової системи.

II Встановлення підсудності за ознакою місця проживання відповідача. У багатьох право порядках цей критерій відіграє роль головного саме завдяки своїй практичній спрямованості. Правило actor seguitw forum rei {позивач звертається в суд за місцем про­живання відповідача) свідомо покладає на позивача тягар подання позовної заяви у чужий для нього суд, оскільки він є тим, хто оспорює status quo. З іншого боку, місце проживання являє собою гарну прив'язку для міжнародної підсудності, оскільки позов у міс­ці, де зосереджені життєві інтереси відповідача, буде менш за все його обтяжувати, полегшуючи йому свій захист, а позивач, зазви­чай, може розраховувати на те, щоб знайти там основну частину майна, на яке може бути звернено стягнення, зауважує X. Шак¹.

III. Встановлення підсудності за ознакою присутності відпо­відача або наявності його майна на території держави суду. По­винно бути зрозумілим, що фактична присутність відповідача у таких випадках ніяк не пов'язується з місцем його проживання, а наявність майна відповідача на території держави суду надає пев­ну гарантію можливого виконання в майбутньому відповідного рішення цього суду.

IV. Інколи міжнародна підсудність, особливо у випадках з не­рухомістю, встановлюється за ознакою місця знаходження спір­ної речі. Доцільність такого критерію, скоріш за все, пояснень не вимагає.

V. Нарешті, у якості останнього, відкритого критерію інколи виступає будь-який зв'язок спірної справи з територією відпо­відної держави. Це може бути, наприклад:

• місце проживання споживача;

• місце спричинення шкоди;

• місце виконання договору і т. ін.

Майте на увазі, що незважаючи на зовнішню схожість цих кри­теріїв з деякими з колізійних прив'язок, що використовуються у матеріальному цивільному праві тих чи інших країн, ці критерії не t такими прив'язками. По-перше, питання, пов'язані з визначен­ням міжнародної підсудності, вирішуються нарівні національного законодавства імперативна По-друге, слід чітко усвідомлювати.

Лип.; ШІІкХ. Цит. праця.-С. 91.

455

що маючи справу з колізійною нормою, суд встановлює, чи повин­но бути застосовним право його держави, чи, навпаки, відповідна справа підкоряється праву іноземної держави і в такому випад­ку - праву якої саме держави. Між тим, коли цей суд вирішує питання, пов'язані із встановленням міжнародної підсудності, він лише окреслює межі свосї компетенції і зовсім не цікавиться пи­танням, чи існує відповідний компетентний суд !! якійсь Іноземній державі, чи його взагалі немає.

У зв'язку з цим можна погодитись з думкою В. Л. Толстих про тс, що прив'язка колізійної норми і критерій міжнародної підсуд­ності повинні співпадати лише в тих випадках, коли це обумовле­но чітко вираженим публічним інтересом у врегулюванні певних суспільних відносин, як, наприклад, у випадках угод з нерухоміс­тю, що знаходиться на території відповідної держави¹, коли і колі­зійна прив'язка, і критерій міжнародної підсудності є одне й те саме правило lex rei silae.

2. Що стосується міжнародного рівня, то універсальних конвен­цій стосовно визначення міжнародної підсудності не існує взагалі. Хоча, як зазначається, вже створено спільний проект Американсь­кого інституту права та УНІДРУА «Про принципи І норми міжна­родного цивільного процесу» (2002) .

З позицій України слід зупинитися на тих регіональних угодах, учасницею яких вона є.. Таких угод, укладених в межах СНД, існує дві:

• згадувана раніше Угода про порядок вирішення спорів, пов'яза­них із здійсненням господарської діяльності, від 20.03.1992 р. та

• неодноразово цитована Мінська конвенція від 22.03.1993 р. За Угодою 1992 р. компетентний суд держави-учасника СНД

має право розглядати спори, що випливають з договірних чи ін­ших цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єкта­ми або з їх відносин з державами чи іншими органами, якщо на території такої держави - учасниці СНД:

а) відповідач мав постійне місце проживання або місце знахо­дження па день заявления позову (у випадку, якщо відповідачів декілька, і вони знаходяться на території різних держав СНД, спір розглядається у одному з відповідних судів за вибором пози­вача);

¹ Див.: Толстых В. Л. Цит. праця.- С. 43.

² Див.; Нешатаека Т. II. Циг. праця.-С. 367-368.

6} здійснюється торгова, промислова чи інша господарська діяль­ність підприємства (філії) відповідача;

в) виконано чи повинно бути повністю або частково виконаним зобов'язання з договору, який є предметом спору;

г) мала місце дія чи інша обставина, що є підставою для вимоги про відшкодування шкоди;

д) має постійне місце проживання або місце знаходження пози­вач за позовом про захист ділової репутації;

є) знаходиться контрагент-постачальник, підрядник або особа. що надає послуги (виконує роботу) і спір стосується укладення, зміни чи розірвання договорів.

Суди держав - учасниць Угоди розглядають також інші катего­рії спорів, що передані на їх розгляд за відповідною домовленістю сторін. Проте, за такою домовленістю не може бути змінена вста­новлена цією Угодою виключна компетенція стосовно певних ка­тегорій спорів, наприклад - щодо спорів про нерухомість.

За загальним правилом ст. 20 Мінської конвенції позови до осіб, що мають місце проживання на території однієї з держав-учасниць Конвенції, подаються, незалежно від громадянства, в су­ди за місцем проживання відповідача або розташування органу юридичної особи. ЇЇ представництва або філії, знов-таки з правом визначення позивачем підсудності у випадку декількох відповіда­чів з проживанням (знаходженням) у різних державах-учасницях. Згідно з Мінською конвенцією компетентними є також суди дер­жав, на території яких;

• здійснюється торговельна, промислова або інша господар­ська діяльність підприємства (філії) відповідача;

• виконано чи повинно бути повністю або частково виконаним зобов'язання за договором, що є предметом спору;

• має постійне місце проживання або місце знаходження пози­вач за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації.

Конвенцією також передбачається можливість встановлення компетенції за письмовою угодою сторін, за винятком спорів щодо нерухомості та Інших, передбачених у законодавстві відповідної Держави-учасниці випадків виключної підсудності.

3. Майже у кожному двосторонньому договорі, присвяченому питанням взаємної правової допомоги, у той чи інший спосіб роз­межовується компетенція судових органів відповідних держав. Оскільки в нашій державі, як вже зазначалося, склалася традиція, за якою положення чинних міжнародних договорів України мають

456

457

пріоритет перед нормами національного законодавства, питання про двосторонні договори України про взаємну правову допомогу потребує спеціального розгляду у зв'язку ч наступним.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. зазначено, що згідно з Законом від І 2 вересня 1991 р. «Про право-наступництво України» (ст. 7), нотами України, надісланими к сі­чні 1994 р. до посольств іноземних держав, з якими у СРСР були двосторонні договори про правову допомогу, про застосування них договорів щодо України, поки обидві сторони не домовляться про інше, а також відповідно до Віденської конвенції про правона-ступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 p., яка на­була чинності для України 6 листопада 1996 р. і передбачає, що двосторонній міжнародний договір, який у момент правонаступ-ництва держав був чинним щодо території, що є об'єктом чраво-наступництва, вважається чинним між новою незалежною держа­ною та Іншою державою-учасницею, коли вони чітко про це домо­вились або внаслідок їх поведінки вони повинні вважатись такими, що висловили зазначену домовленість, в Україні застосовуються положення таких міжнародних угод СРСР (і далі наведено назви і дати укладення договорів з шістнадцятьма державами)¹.

Між тим, у офіційному виданні Міністерства юстиції України у розділі «Міжнародні договори колишнього СРСР, по яких оформ­лено правойаступництво України» нараховуються договори лише з п'ятьма державами". Причому, якщо вилучити з цього переліку договір СРСР з Австрійською республікою (1970), який хоча І є двостороннім, але стосується не взаємної правової допомоги, а пи­тань застосування у відносинах між цими двома державами поло­жень Гаазької конвенції з питань цивільного процесу (1954), то таких держав взагалі залишається чотири.

За наявності зазначених суперечливих рішень офіційних орга­нів судам України буде важко вирішувати питання, пов'язані з ви­значенням міжнародної підсудності по досить великій кількості справ, тому проблема з юридичною обов'язковістю для України договорів про взаємну правову допомогу колишнього СРСР по­требує додаткового вивчення.

Див.: Постанови Пленуму Верховного Сулу України (1963-2000): Том І.-К.: А.С.К., 2000.-С. 312-313.

~ Дин.: Міжнародні договори України про правову допомогу: Офіційне ви­дання.-Ужгород; ІВА. 2000.-С. 19-84.

458

22.4. Вида міжнародної підсудності

І. За своїм характером міжнародна підсудність буває:

• визначеною (встановленою) та

• невизначеною.

Коли шляхом застосування одного чи декількох із зазначених виїде критеріїв законодавець визначає у внутрішньодержавному праві, в яких випадках національний суд є компетентним на роз­гляд тієї чи іншої справи, до фактичного складу якої входить іно­земний елемент, або в разі наявності міжнародного договору цісї держави з іншою (іншими), де міжнародну підсудність встановле­но за взаємною згодою, остання стає визначеною. У всіх інших випадках, а їх трапляється чимало, міжнародна підсудність зали­шається невизначеною.

Ситуація невизначеності міжнародної підсудності, тобто, коли існує цивільна справа, яка вимагає вирішення, проте не встановле­но органу, який повинен зазначене рішення прийняти, неприемна сама по собі. У міжнародному ж цивільному процесі вона отримує додаткову актуальність внаслідок того, що звичайні засоби подо­лання невизначеності, відомі правовим системам сучасності, у та­ких випадках не спрацьовують. За відсутності колізійного регулю­вання проблеми визначення міжнародної підсудності з причин, про які йшлося, у розпорядженні національних судів залишається тільки можливість звернення до:

• судової практики;

• доктрини або

• міжнародного звичаю.

Якою б досконалою доктрина відповідної держави не була, по­класти її постулати в обгрунтування рішення про свою компетенцію на розгляд певної цивільної справи, ускладненої іноземним елемен­том, суд не зможе, оскільки його рішення у той чи інший спосіб за­чіпає інтереси іноземного суверена. Звичай у цьому випадку не є застосовним за його відсутністю. Що стосується судової практики, то інколи прецедент здатний допомогти у вирішенні цього питання, наприклад, коли суд на підставі колізійного регулювання прийде до висновку про необхідність застосування свого матеріального права, і, як наслідок, використає принцип lex fori, однак подібні випадки вкрай рідкі і проблему, як таку, не розв'язують.

Періп ніж продовжити розгляд цього питання, зауважу, що ви­значена міжнародна підсудність буває або виключною, або альтер-

459

нативною. У випадку виключної міжнародної підсудності в законі чи міжнародному договорі зазначається суд конкретної держави, який має компетенцію на розгляд тієї чи іншої категорії цивільних справ, ускладнених Іноземним елементом, з виключенням можли­вості їх роігляду в судах будь-якої іншої держави. Це, наприклад, встановлення міжнародної підсудності державою на користь своїх судів у випадках з нерухомістю, яка розташована на території від­повідної держави.

Коли міжнародну підсудність встановлено альтернативно, тоді позивачеві (і тільки йому) надається можливість вибору між судом своєї та судом іноземної держави. Необхідно підкреслити, шо у та­ких випадках позивач може здійснити свій вибір на користь інозем­ного суду, проте він не має права вибору між іноземними судами.

2, Коли мова йде про міжнародну підсудність, варто мати на увазі, що у випадку невизначеної підсудності виникає конфлікт компетенции, який може мати або «позитивну» або «негативну» форму. У першому випадку процесуальні норми двох (чи декіль­кох) держав приписують розгляд однієї і тієї ж справи саме судам цих держав, тоді як у другому - жодна з цих держав не вважає свої суди компетентними розглядати відповідну справу¹. Саме в остан­ньому випадку законодавці як раз і надають сторонам можливість встановити міжнародну підсудність за своєю угодою (укласти так звану пророгаційну угоду). Як зазначає X. Шак, з точки зору між­народного права не викликають сумнівів угоди про підсудність, в яких сторони свідомо обирають нейтральний forum, - оскільки бе­зумовно вітається, коли державні суди стоять на службі міжнарод­ного торгового обороту². До речі, 'Іа. відсутності зазначеної угоди, відмова відповідних судів від розгляду справи у кінцевому вигляді призведе до невиконання ними службових обов'язків. Тому, як зазначається в доктрині МПрП. у таких випадках пропонується вдаватись до «вимушеної» або «заміщуючої» юрисдикшТ.

Що стосується позитивної форми зазначеного конфлікту, го тут теж інколи виникають питання, зміст яких зводиться, головним чином, до такого: чи можливо змінити вже встановлену належним чином міжнародну підсудність? У цілому доктрина МПрП дас схвальну відповідь на подібні питання.

¹ Див.: Звеков 8 П. Цит. праця.- С. 440. ¹ Див.: UIciK X. Цит. праця.- С. К8.

3. Необхідність зміни визначеної міжнародної підсудності може бути обумовлена самими різними обставинами, наприклад - знахо­дження майна відповідача в третій державі. Випадки, коли на розгляд відповідної цивільної справи у національного суду існує компетенція, але за досягнутою домовленістю сторін ця справа вилучається з ві­дання компетентного суду і передається на розгляд іноземного суду, який може мати цю компетенцію, але може і не мати її, отримали спеціаіьне позначення як укладення дерогаційних угод.

На думку X. Шака, ліберальному розумінню судового процесу відповідає також і допустимість угод про міжнародну підсудність, якщо тільки сторонами достатньо чітко га узгоджено висловлю­ється воля до їх укладення. Угода про підсудність являє собою до­говір, набуття чинності яким визначається матеріальним правом, а допустимість і дія - процесуальним правом¹.

Не зайвим буде підкреслити правовий зміст як самих цих угод, так і здійснюваної на їх підставах зміни міжнародної підсудності, що полягає у зміні правопорядків внаслідок зміни території, на якій справу буде розглянуто. Цс, в свою чергу, означає, що за за­значеними угодами змінюється лише територіальна підсудність, а ні в якому разі не родова, принципи і правила встановлення якої вже визначені у тому правопорядку, суд держави якого отримав за угодою компетенцію на розгляд певної цивільної справи. Сутність сталої практики, яка внаслідок цього виникла, зводиться до того, що цивільна справа, яка передається на розгляд іноземного суду, розглядається цим судом за тією інстанцією, яка є відповідною до інстанції судової влади, яка б розглядала цю справу у випадку, якщо б міжнародну підсудність не змінювали, а не, наприклад, су­дом більш високої інстанції. Одним з нєчисельних прикладів зако­нодавчого закріплення такої практики є ЦПК Цюріха, в якому за­значено, що сторони можуть змінити за пророгаційною угодою лише територіальну, а не родову підсудність справи².

22.5. Деякі специфічні питання міжнародної підсудності

З наведеного вище можна зробити висновок, за яким міжнарод­на підсудність здатна порушити значну кількість питань. Окрім ^тих, що вже розглядались, Існус необхідність зупинитись ше на

' Див.: Кох X., Магнус V.. Вчнк.-іер фон Моренфельг П. Цит. праця. С. 58.

' Див.: ШакХ. Цит. праця. С. 208.

" Див.: Елисеев Н Г Цит. праця.- С. 150.

460

46!

трьох досить-таки важливих питаннях, щодо яких вже Існують більш або менш сталі рішення.

1. Lis alibi pendens. Ця проблема може виникнути у всіх випад­ках, коли міжнародна підсудність не визначена як виключна. На­приклад, згідно зі згадуваною раніше Угодою про порядок вирі­шення спорів, пов'язаних Із здійсненням господарської діяльності, за загальним правилом, позивач повинен звертатись з позовом за місцем знаходження або місцем проживання відповідача. Зрозумі­ло, що це правило надає позивачу можливість звернутись з позо­вом як до суду держави, де відповідач реально знаходиться у від­повідний момент, так і до суду держави, в якій відповідач має. своє звичайне місце проживання. Як зазначає у такому зв'язку Т. М, Нешатаєва, одночасне порушення справи в судах різних держав можливе як у ситуації, коли відсутня міжнародна угода про розмежування компетенції судів, так і за наявності міжнарод­ного договору, якщо згідно з його нормами дозволяється подання позову в будь-якій із держав, шо домовляються¹.

У таких випадках виникає питання, яке має. немале практичне значення: чи повинні обидва (або навіть декілька) судів розглядати такі справи у повному обсязі і вирішувати спір не чекаючи рішен­ня іншого суду, чи, навпаки, відповідно до відомого внутрішнім національним законодавствам принципу залишити позов без роз­гляду (або закрити провадження у справі) на тій підставі, що ін­ший (у нашому випадку іноземний) суд здійснює провадження за тим же спором, між тими ж сторонами, щодо того ж предмета та за тих самих підстав.

Саме ця проблема отримала в доктрині назву Us alibi pendens. До речі, практика багатьох держав світу вирішує цю проблему позитивно. Наприклад, за ЦПК Німеччини знаходження справи на розгляді суду є перепоною для нового, більш пізнього за часом судового провадження щодо того ж предмета спору. Проте, зна­ходження справи на розгляді Іноземного суду у таких випадках призведе до зазначених наслідків тільки у тому випадку, якщо рішення, що очікується, буде у Німеччині визнане, бо у протилеж­ному випадку припинення провадження у справі означатиме про­типравну відмову суду від виконання покладених на нього обов'язків".

Що стосується права Англії та США, то в ньому існує так зва­на заборона судочинства (antistiil injunctions), яка часто викорис­товується відповідачами. Як зазначає X. Шак, за допомогою ви­даваного у такому випадку розпорядження суду позивачу забо­роняється продовжувати початий в іноземному суді процес. По­дібна заборона адресована не іноземному суду (що протирічило б міжнародному праву), а позивачеві, який примушується або за­брати свою позовну заяву, або відмовитися від подальшої участі у процесі .

Найбільш яскравим прикладом стосовно цього є практика дер­жав - учасниць ЄС, що була запроваджена Брюссельською конвен­цією про юрисдикцію та про визнання і виконання судових рішень у цивільних і торгових справах від 27.09.1968р. З приводу цієї Конвенції у доктрині висловлено думки, за якими вона являє со­бою якісний стрибок, особливо що стосується питань міжнародної підсудності, І у сфері її застосування в судочинстві Конвенція вже потіснила національне право. Вона вважається ядром справді ін­тернаціонального європейського процесуального права^. Зрозумі­ло, що Україна не має можливості приєднатись до цієї Конвенції. Проте, як зазначається, мету усунення правових кордонів у Європі переслідує й конвенція Лугано (Паралельна) від 16.09.1988 р. про судову підсудність і приведення до виконання судових рішень у цивільних і торгових справах, а до неї, як стверджується, можуть приєднуватись і держави Середньої та Східної Європи³.

Згідно з правилами Брюссельської конвенції суд однієї держа-ви-учасниці повинен проголосити себе некомпетентним, якщо на розгляді в суді іншої держави-учасницІ вже є справа, яку пору-піено на підставі того ж самого позову. Конвенція передбачає та­кож можливість призупинення справи судом, який порушив справу пізніше, до вирішення відповідної справи судом держави, який прийняв позов раніше. До речі, обидва ці положення знай­шли своє відображення і у Мінській конвенції 1993р. (ст. 22 Конвенції).

Зауважу, що ця регіональна практика отримала визнання і у Лондонських принципах про відмову від юрисдикції та посилан­ня на юрисдикцію у цивільних і комерційних справах, які були

Див.: Hetuamaeeu Т. М. Циг. праця,- С. 563. ² Див.: Кох X.. Магнус У.. ВІІчклер фон Моренфельс П. Цит. праця.- С. 63-64.

\Дий..:ШасХ. Цит. праця.-С. 377. " Див.: Там само.- С. 7. ' Див.: Там само.- С. X.

462

463

схвалені резолюцією 69-ої Конференції' Асоціації міжнародного права (2000), де зазначена практика відтворена у такому вигляді: якщо розгляд справи між тими ж сторонами і за тим же предме­том відбувається в судах більше ніж однієї держави, то будь-який суд, інший, ніж той, що першим почав слухання справи, відкла­дає свій розгляд до того часу, доки не буде встановлена юрисди­кція суду, який першим почав слухання справи і не відмовився від юрисдикції, після чого цей інший суд повинен припинити розгляд справи¹.

2. Perpetuacio fori (незмінність підсудності). Зміст цього пи­тання зводиться до такого: якщо справу було прийнято судом до розгляду з дотриманням правил про міжнародну підсудність, то чи повинна вона бути остаточно розглянутою цим судом по суті, як­що в процесі розгляду справи буде з'ясовано, шо вона в дійсності є (або стала) підсудною суду іншої держави, чи, навпаки, суд зо­бов'язаний припинити розгляд цієї справи?

Сталої відповіді на це питання не існує. Проте більшість дослід­ників вважає, що за зазначених умов суд, який у повній відповід­ності до закону порушив справу, має довести її розгляд до кінця не зважаючи на можливу зміну міжнародної підсудності у подаль­шому, І цей погляд поділяється судовою практикою.

З, Нарешті, постає також питання про те, в якій мірі положен­ня щодо міжнародної підсудності розповсюджуються на зустріч-Ніїй позов. Загальним правилом вважається те, за яким зустріч­ний позов, незалежно від Його фактичності підсудності, повинен завжди бути заявленим у тому ж суді, що розглядає первісний (основний) позов.

Це правило відтворене, певною мірою, у ст. 22 Мінської конве­нції, де зазначено, то зустрічний позов та вимога про зарахування, які випливають з тих же правовідносин, що Й основний позов, під­лягає розгляду в суді, який розглядає основний позов.

За таких умов є всі підстави погодитися з В. І. Киселем, який, з одного боку, звертає увагу на зростання значущості норм міжна­родного цивільного процесу, а з іншого - зазначає, що законодавча регламентація процесуальних питань, що виникають при розгляді приватних справ з Іноземним елементом, ще не набула необхідної усталеності².

22.6. Питання міжнародної підсудності у нашему національному законодавстві

\. Зазначеним питанням у нашому законодавстві раніше тради­ційно присвячувалаея всього лише одна норма. Спочатку вона міс­тилась у ст. 424^і ЦПК України 1963 р. За цією статтею підсудність судам України цивільних справ по спорах, в яких беруть участь Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємст­ва і організації, а також по спорах, в яких хоча б одна зі сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України. Звертаю увагу на те, що цією нормою Кодекс було доповнено згі­дно з Указом Президії Верховної Ради колишньої Української РСР від 19.08.1977 р.¹ Проте вже за часів незалежності її було змінено Законом від 15.12.1992 р." Однак, хоча нею встановлено щось по­дібне до виключної міжнародної підсудності, ЇЇ зміст на законода­вчому рівні залишився не розкритим, оскільки ніякого закону з цього приводу у подальшому прийнято не було.

У тексті ЦПК України, прийнятому Верховною Радою України 18 березня 2004 р. (ст. 414) це положення піддано деяким змінам. Згідно з цією статтею підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у спорі, проживає за кор­доном, визначається законами України.

Певне уявлення про ситуацію з цією нормою допоможе скласти історія її виникнення та застосування. Справа в тому, шо ст. 424 ЦПК України 1963 р. дослівно відтворено відповідний текст ко­лишнього союзного закону. Однак до радянського закону, як це нерідко було, додавалось ще одне законодавче рішення вже під грифом «для службового використання». Так було у випадку, що розглядається. За відповідним «закритим» рішенням зазначені в опублікованій нормі справи розглядались по першій інстанції об­ласними та прирівненими до них судами. Тобто, цим рішенням було змінено родову підсудність.

Я не впевнений, що на території нової незалежної України мо­жуть ліяти закони не існуючої нині держави стосовно процесуаль­них питань, оскільки, як раніше зазначалось, сфера цивільного процесу належить до публічного права кожної держави. Проте, на

^ Див.: Журнал международного частного права.- 2000. - № 1(27).- С. 85. ' Див.: Кисіль В. І. Цит. праця.- С. 339.

464

Див.: Відомості Верховної Раяи України.- 1977.- № 35 - Ст. 422. Див.: Відомості Верховної Ради України.- 1993.-№ 6.- Ст. 35.

465

зазначене питання не розповсюджується дія п. 1 Перехідних по­ложень Конституції України тому, що в ньому ніяких законодав­чих колізій взагалі не може виникнути з тієї простої причини, що не існує, за сучасними уявленнями, закону, який не був належним чином оприлюднений.

Мені невідома практика застосування судами України відповід­ного законодавчого припису, хоча я не здивуюсь, якщо її вивчен­ням буде встановлено, що Україною у цьому питанні запропоно­вано встановлення нової міжнародної практики, за якою родова підсудність по спорах з іноземним елементом автоматично збіль­шується на одну ступінь ієрархії судової влади. Може, саме тому і передбачалося прийняття спеціальних законів України про міжна­родну підсудність за новою редакцією досліджуваної норми.

2. В законі від 23.06.2005 р. питанню про міжнародну підсуд­ність приділена значна увага.

Перш за все, в ньому чітко розв'язана проблема /«• alibi pendens, оскільки ст. 75 встановлено, що суд відмовляє у відкритті прова­дження у справі, якщо у суді чи Іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет з тих самих підстав. Одночасно цією ж статтею дана відповідь на друге специфічне питання міжнародної підсудності: підсудність судам України справ з іноземним елемен­том визначається на момент відкриття провадження у справі, не­зважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися. Однак цс правило не стосуєть­ся випадків, встановлених ст, 77 Закону наступних правил про ви­ключну підсудність у справах з іноземним елементом:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України;

2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав у ній місце проживання;

4) якщо спір пов'язаний з оформленням права Інтелектуальної власності, яка потребус реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов"язаний з реєстрацією або ліквідацією на тери­торії України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підпри­ємців;

466

6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений від­повідно до законодавства України;

8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних папе­рів, оформлених в Україні;

9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;

10) в Інших випадках, визначених законами України,

Можна звернути увагу й на те, що достатньо чіткими є правила визначення підсудності справ судам України. За Законом (ст. 76) суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбаче­них у ст. 77 цього Закону (маються на увазі правила про виключну підсудність, про які йшлося вище.-В. V.);

2} якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме май­но, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування [«коди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - від­повідач - місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє, місце про­живання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання везвісно відсутнім або оголо­шення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном •Uf як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від

467

місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не мо­же бути порушена за кордоном;

1 1) в Інших випадках, визначених Законом України та міжнарод­ним договором України.

Як бачимо, запроваджене регулювання особливих заперечень викликати не може і в цілому воно свідчить про намір значного покращення стану вирішення відповідних питань.

Контрольні запитання

1. Що слід розуміти під міжнародним цивільним процесом?

2. Яким чином встановлюється міжнародна підсудність у су­часному МПрП?

3. Які види міжнародної підсудності Вам відомі і яким чином здійснюється ЇЇ зміна?

4. Які специфічні питання виникають у зв'язку з міжнародною підсудністю?

5. Яким чином питання міжнародної підсудності вирішено у Законі від 23.06.2005 p.?